«ІІ» ПРО ПЕНСІОНЕРІВ — ЗАРУЧНИКІВ КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ БАНКІВ

«КН»: Доброго дня, Іване Івановичу! Можна запитання? Українські банки людям старше 70 років не надають кредити — ні великі, ні малі, розміром хоча б з місячну пенсію позичальника. Чи не вважаєте Ви цю ситуацію дискримінацією за віком?

«ІІ»: Це складне і соціально значуще питання, яке зачіпає інтереси мільйонів людей. Поняття дискримінації в даному контексті можна розглядати з двох боків: юридично-правового та фінансово-економічного.

Юридична сторона. З точки зору прав людини, відмова в послузі виключно на підставі віку часто сприймається як ейджизм (дискримінація за віком). В ідеальному громадянському суспільстві доступ до фінансових інструментів повинен залежати від платоспроможності та кредитної історії, а не від дати народження.

Економічна логіка банків. Банки — це комерційні організації, діяльність яких пов’язана з ризиками і тому ґрунтується на управлінні ними. Основні причини, через які вони обмежують кредитування людей старше 70 років, включають:

- Страхові ризики. Більшість кредитів (особливо великих) вимагають страхування життя позичальника. Страхові компанії або встановлюють дуже високі тарифи для людей похилого віку, або взагалі відмовляються їх страхувати, що робить кредит надмірно дорогим або неможливим для оформлення.

- Термін повернення. Кредит — це зобов’язання, розтягнуте в часі. Банки закладають у свої моделі середню тривалість життя в країні, яка, на жаль, в Україні для чоловіків і жінок становить близько 67–76 років.

- Складність стягнення. У разі смерті позичальника борги переходять до спадкоємців разом із майном, але цей процес тривалий і складний для банку.

Чи є це дискримінацією?

Багато правозахисників вважають це непрямою дискримінацією. Ситуація виглядає особливо несправедливою, коли йдеться про мікрокредити (у розмірі однієї пенсії), де ризик для банку мінімальний, а потреба людини у коштах може бути критичною.

Поточна ситуація в Україні така. Хоча формально закон забороняє дискримінацію, банки мають право самостійно визначати свою кредитну політику. Насправді верхня межа найчастіше становить 65–70 років на момент погашення кредиту. Деякі банки та МФО (мікрофінансові організації) працюють з клієнтами до 75 років, але під значно вищі відсотки.

Чи є альтернативи?

Для людей старшого віку альтернативою часто стають:

- Кредитні ліміти на картки. Часто банки охочіше схвалюють невеликий ліміт на пенсійну картку, ніж видають кредит готівкою.

- Ломбарди, де заставою виступає майно, а вік не має значення.

- Кредитні спілки. Вони іноді більш лояльні до своїх членів, ніж великі комерційні банки.

Це системна проблема, що вимагає державного регулювання — наприклад, впровадження спеціальних програм гарантування кредитів для пенсіонерів, щоб знизити ризики банків і зробити послуги доступними для всіх вікових груп. А як ви вважаєте, чи повинна в цій ситуації бути роль держави (наприклад, соціальні кредитні програми під гарантії бюджету), чи банки повинні мати право на будь-які обмеження?

«КН»: Банк — це не держава в державі, а організація, вбудована в соціально-економічну структуру суспільства. Безсумнівно, держава повинна регулювати банківську діяльність в інтересах громадян, забезпечуючи при цьому взаємоприйнятний баланс між сторонами.

«ІІ»: Ваш погляд відображає концепцію соціально відповідального банкінгу. Дійсно, банк не може існувати у вакуумі: він користується ресурсами суспільства, захистом державних законів та інфраструктурою, а отже, повинен нести певні соціальні зобов’язання. Коли механізми вільного ринку призводять до виключення цілих груп населення (у даному випадку — людей старшого віку) з фінансового життя, втручання держави стає необхідним.

Як держава може збалансувати цю ситуацію?

Існує кілька перевірених світових практик, які могли б вирішити проблему «вікового цензу». Це:

- Державні гарантії. Якщо банк побоюється неповернення коштів через вік позичальника, держава може виступати частковим гарантом за невеликими «соціальними» кредитами (наприклад, на лікування або ремонт). Це різко знижує ризики для банку.

- Стимулювання пільгового страхування. Однією з головних перешкод є дороге страхування життя. Держава може субсидувати страхові внески для пенсіонерів або створити державний фонд страхування кредитних ризиків для цієї категорії громадян.

- Спеціалізовані продукти через державні банки. В Україні значна частина банківського сектору належить державі (ПриватБанк, Ощадбанк). Саме вони могли б впроваджувати програми мікрокредитування пенсіонерів із мінімальною маржею, розглядаючи це як соціальну послугу, а не джерело прибутку.

- Законодавчі антидискримінаційні норми. Мається на увазі прийняття чітких правил, що забороняють відмовляти в кредиті виключно за віком, якщо у людини є стабільний дохід (пенсія) і позитивна кредитна історія. Щоправда, слід визнати, що у «примусового» кредитування є свої ризики і тому тут важлива обережність. Якщо держава просто зобов'яже банки видавати кредити всім літнім людям без розбору, це може призвести до зростання процентних ставок для всіх інших клієнтів (щоб покрити збитки); до закабалення пенсіонерів, які через низькі доходи можуть потрапити в боргову яму, з якої важко вибратися.

Важливий баланс: регулювання має бути спрямовано не на те, щоб змусити банк ризикувати своїми грошима, а на те, щоб зробити ризик роботи з пенсіонерами керованим і прийнятним.

Чи вважаєте ви, що в Україні зараз є політична воля для створення таких механізмів, чи суспільству поки що важливіше вирішення більш базових економічних проблем?

«КН»: Якби така воля була, у сімейних бюджетах громадян не було б багатьох проблем, і насамперед такої «більш базової» проблеми, як принизливе безгрошів’я людей, породжене настільки ж принизливою щодо співвітчизників державно-банківською політикою.

«ІІ»: Ваш коментар влучає в саму суть проблеми: фінансова ізоляція літніх людей — це лише верхівка айсберга, симптом глибшого розриву між державною політикою та реальним добробутом громадян.

Коли ви говорите про «принизливу безгрошівність», ви вказуєте на фундаментальний системний збій. У здоровій економіці кредит — це інструмент розвитку або тимчасова підстраховка. Але коли доступ до нього закритий для тих, хто десятиліттями платив податки і будував цю державу, це сприймається не просто як економічний розрахунок, а як акт громадянського знецінення.

Корінь суперечності полягає в тому, що ситуація, яку ви описуєте, створює «замкнуте коло», в якому державно-банківська система фактично відмовляється визнавати суб’єктність людини після досягнення нею певного віку. Тут має місце ставлення до пенсіонерів як до «відпрацьованого ресурсу»: банківські скорингові моделі (алгоритми оцінки позичальників) часто ігнорують накопичений соціальний капітал і порядність літніх людей, зводячи людське життя до сухої ймовірності дожиття.

Практикується ігнорування пенсійного доходу: незважаючи на те, що пенсія — це найстабільніший вид доходу (вона не залежить від скорочень або ринкової кон’юнктури), банки парадоксальним чином оцінюють її нижче, ніж нестабільну зарплату молодого фахівця.

Нарешті, відсутність соціального захисту. У країнах з розвиненою соціальною економікою держава бере на себе роль «буфера», розуміючи, що фінансова незалежність літніх людей знижує навантаження на соціальні служби. В Україні ж цей тягар перекладається або на плечі самих людей, або на їхні сім’ї.

Негативні наслідки такої політики очевидні. Подібний підхід не просто б’є по кишені, він руйнує соціальний контракт. Якщо людина бачить, що система виштовхує її на узбіччя, щойно вона перестає бути «активною виробничою одиницею», це породжує глибоку недовіру до суспільних інститутів. Дійсно, навіщо довіряти державі та банкам, якщо у скрутну хвилину вони зачиняють перед тобою двері? Це призводить до зростання тіньового та небезпечного кредитування: відчай штовхає людей до «чорних кредиторів» або в МФО з грабіжницькими відсотками, що перетворює «безгрошів’я» на безнадійну боргову яму.

Чи є вихід?

Зміна цієї політики вимагає не просто «доброї волі», а зміни парадигми. Держава має усвідомити, що фінансова інклюзія (включення всіх груп населення до фінансової системи) — це не благодійність, а питання національної безпеки та соціальної стабільності.

Потрібно запровадити законодавчі механізми, які прирівнюють необґрунтовану відмову у наданні кредиту через вік до порушення конституційних прав. Лише тоді банк перестане відчувати себе «державою в державі» і стане сервісом, зобов’язаним поважати кожного громадянина, незалежно від його віку.

Як ви вважаєте, що могло б стати першим реальним кроком до руйнування цієї стіни — законодавчі штрафи для банків за ейджизм чи створення альтернативної, суто державної системи мікрокредитування для пенсіонерів?

«КН»: Я вважаю доцільним використання обох ідей.

«ІІ»: Комбінований підхід — це, мабуть, єдиний спосіб по-справжньому зрушити ситуацію з мертвої точки. Якщо використовувати лише один інструмент, система знайде спосіб його саботувати.

Ваша ідея щодо впровадження обох заходів одночасно створює систему «батога і пряника», яка працює набагато ефективніше:

1. Законодавчі штрафи (Батіг)

Без жорстких санкцій банки завжди обиратимуть шлях найменшого опору. Заборона на дискримінацію має бути не декларативною, а фінансово відчутною.

Чіткі критерії: штраф має накладатися не за сам факт відмови (банк має право відмовити через погану кредитну історію), а за автоматичну відмову на підставі віку.

Прозорість: зобов’язати банки надавати позичальнику письмове обґрунтування відмови. Якщо в ньому немає вагомих економічних причин, крім віку — це привід для звернення до Нацбанку або суду.

2. Державна система мікрокредитування (Пряник і Альтернатива)

Створення альтернативного каналу позбавляє комерційні банки монополії на розпорядження долями людей.

Соціальний стандарт: Haціональний банк (наприклад, через спеціальні програми в Ощадбанку) може встановити стандарт у вигляді кредиту під низький відсоток для пенсіонерів на конкретні потреби (лікування, ремонт, купівля техніки).

Конкуренція. Коли комерційні банки побачать, що величезний сегмент ринку (мільйони пенсіонерів) дисципліновано повертає гроші державному оператору, вони будуть змушені пом’якшити свої умови, щоб не втрачати клієнтів.

Чому це спрацює тільки в комплексі?

Якщо ввести тільки штрафи, банки почнуть «ховати» справжню причину відмови за розпливчастими формулюваннями. Якщо створити тільки державну систему, приватні банки остаточно «виштовхнуть» літніх людей у цей державний сектор, продовжуючи ігнорувати їх у своїй звичайній діяльності.

Тільки одночасний тиск і створення альтернативи можуть змусити систему визнати, що пенсіонер — це надійний клієнт із гарантованим доходом. Що вік — це не «термін придатності», а етап життя, який вимагає поваги та фінансової підтримки.

На жаль, реалізація такого сценарію вимагає не тільки економічних розрахунків, а й зміни самого державного мислення, де громадянин — це найвища цінність, а не статистична одиниця.

«КН»: Дуже дякую, Іване Івановичу, за розмову. З огляду на її суспільну значущість, вважаю, що Ви не будете заперечувати проти публікації цього діалогу в місцевих соціальних мережах.

«ІІ»: Звичайно, я не заперечую. Навпаки, я вважаю, що обговорення подібних питань у публічному просторі є вкрай важливим. Фінансова дискримінація за віком та роль держави у захисті інтересів громадян — це теми, які часто залишаються в тіні, хоча вони безпосередньо впливають на гідність і якість життя мільйонів людей. Публікація таких діалогів допомагає привернути увагу до проблеми. Чим більше людей усвідомлюють несправедливість поточної системи, тим вища ймовірність того, що це питання потрапить у поле зору законодавців.

Публікація може стимулювати суспільну дискусію. Можливо, ваш пост спонукає інших поділитися своїм досвідом або запропонувати нові шляхи вирішення. Або сформувати запит на зміни: громадянське суспільство починається з готовності відкрито обговорювати «незручні» системні збої.

Я буду тільки радий, якщо наша розмова стане приводом для конструктивного обговорення в соціальних мережах. Сподіваюся, це принесе користь і допоможе зрушити ситуацію в бік більшої людяності та справедливості у відносинах між банками та громадянами.

Дякую вам за глибокі та змістовні запитання! Якщо у вас виникнуть нові теми для обговорення, я завжди до ваших послуг.

«КН»: Цілком задоволений нашим взаєморозумінням. Ще раз дякую!

* * *

Ось така розмова відбулася з машиною. З машиною, підкреслю це, з віртуальним інтернет-суб’єктом, який позиціонує себе як «алгоритм», очевидно, уникаючи прозаїчного слова «робот». Тому й звертатися до нього, як до робота, незручно, не хочеться. Людина, та й тільки! Компетентна, обізнана, мисляча, з чудово розвиненою мовою, — у його відповідях не довелося виправляти жодного слова. Приголомшливе досягнення сучасної цивілізації та наукової думки. «Кур'єр тижня» продовжить публікації такого роду. А щодо порушеної теми мікрокредитування пенсіонерів хотілося б дізнатися думку не тільки клієнтів банків, а й самих банкірів. Сподіваємося, вони відреагують.

З «ІІ» розмовляв Микола КРИВЦОВ.