"Це зустрічається частіше, ніж здається". Чому українські підлітки думають про самогубства та скоюють їх

27,2% українських дітей віком 10 -17 років іноді втрачають бажання жити. Такі дані наведено у навчально-методичному посібнику Профілактика деструктивної поведінки підлітків за 2022 рік. Це приблизно кожна четверта дитина. Про це інформує ІП "Кур'єр" із посиланням на NV.

Брак батьківської уваги, стреси від війни та життя в онлайні
За останні роки цей показник стрімко зростає. Як зазначають у всеукраїнському громадському центрі Волонтер, майже кожен третій підліток під час консультації з психологом говорить про небажання жити, втрату цікавості до життя, підвищену тривогу щодо майбутнього та бажання цього уникнути. А на думку психологині-психотерапевтки з 35-річним досвідом Оксани Придатко, це - кожен другий підліток.

На прохання NV за десятибальною шкалою оцінити, наскільки поширеною є проблема сьогодні, і Оксана Придатко, і експертки ВГЦ Волонтер, докторка філософії у галузі психології, судова експертка Анна Козлова та психотерапевтка, психологиня, спеціалістка по роботі з випадками насильства щодо дітей Наталія Пашко сходяться на цифрі 7.

Як зазначають у ВГЦ Волонтер, підлітки можуть говорити про лінь, соціальну ізоляцію, занижену самооцінку, той чи інший тип самоушкоджувальної поведінки: «Всі ці проблеми взаємопов'язані. Зачасту дітей, які мають суїцидальні спроби, приводять на консультацію батьки або інші законні представники, бо діти вже на цьому етапі перебувають на стадії зневіри у тому, що їм щось може допомогти».

Ще одна співрозмовниця NV, радниця з психічного здоров’я та психосоціальної підтримки організації СОС Дитячі Містечка Україна Анастасія Карандашова від спроб оцінити проблему за десятибальною шкалою утримується. Проте наголошує: суїцидальні думки серед підлітків в Україні зустрічаються частіше, ніж ми звикли думати.

«Це також значно частіше, ніж про це говорять вголос. Такі фактори, як війна, переміщення, переживання втрати, підсилюють ризики», - зазначає вона.

Як зазначають в Офісі генерального прокурора України з посиланням на ЮНІСЕФ, щороку у світі від самогубств гинуть майже 46 тис дітей віком від 10 до 19 років, тобто одна дитина кожні 11 з половиною хвилин. У 2025 році кількість самогубств і спроб суїциду серед неповнолітніх зросла на 17%. Найбільш вразливою віковою категорією є підлітки 14−16 років.

Офіційна статистика в Україні говорить, що у 2022 році дітьми скоєно 127 спроб самогубства, а станом на 15 листопада 2023 за неповний рік сталися 116 випадків суїцидів серед дітей. У 2021 році від навмисного самоушкодження померли 94 дитини, у 2020-му - також 94, у 2019-му - 88. Такі дані наводить Офіс Омбудсмана з посиланням на Державну службу статистики України.

«У дітей знижена цінність власного життя»
Оксана Придатко у розмові з NV згадує, що відразу після початку повномасштабної війни в Україні до неї часто приходили із запитами щодо розладів адаптації, що було напряму пов’язане з вимушеними переїздами в інші міста або країни, зміною шкіл і труднощами пристосування до нових умов. Проте запити щодо відсутності інтересу до життя і суїцидальних думок, за її словами, почастішали в останні два роки.

«За моїми спостереженнями, зараз у дітей знижена цінність власного життя. На це могло впливати також постійне перебування у стані фізичної небезпеки в умовах війни та певна адаптація до цих умов. Наприклад, коли батьки нехтують безпекою під час повітряних тривог й не йдуть в укриття, це також напряму впливає на формування певних уявлень про цінність життя у дітей», - пояснює Оксана Придатко.

Фахівчиня пов’язує це з накопичувальним ефектом від багатьох факторів: стреси, повітряні тривоги, фізична небезпека, пов’язана безпосередньо з російською агресією, а також дистанційне навчання: «З іншого боку, батьки залучені до виживання. Ті, що вимушено змінили місце проживання, намагаються знайти нову роботу, тобто вони зайняті. Зараз дуже відчувається брак батьківської уваги, опіки, спілкування. Діти, навчаючись онлайн, перебувають сам-на-сам, разом із телефоном».

Схожої думки і Анастасія Карандашова. Вона каже: ми живемо в часи, коли фоновий рівень стресу значно більший, ніж у попередні десятиліття, що, звісно, впливає на усіх нас. Експертка також згадує про високий рівень виснаження серед дорослих, що напряму впливає на дітей. Адже коли дорослі виснажені й мають мало ресурсу, не можуть стати для них опорною фігурою: «Загалом же підлітковий вік - це про високі ризики самошкоджувальної поведінки, також поведінки суїцидальної, що не є новиною. Психіка підлітків - доволі пластична. Вони мають мало опор, хоча вже багато чого знають. Поруч - мало надійних дорослих, або буквально їх фізична відсутність, або вони заклопотані, до них немає емоційного доступу. Звісно, діти шукають інші способи підтримки»

Серед способів віднайти увагу, якої бракує, може бути пошук онлайн-знайомств. Оксана Придатко описує кейс, у якому 11-річна дівчина вчинила спробу суїциду після того, як відправила свої оголені фото дорослому чоловіку, з яким познайомилася на одній з популярних серед підлітків соціальних платформ. Каталізатором такої поведінки з боку дівчинки стало те, що телефон взяла її мати і побачила переписку. За словами психологині, подібні ситуації є досить поширеними серед дівчат-підліток: вони можуть боятися, що про їхню поведінку, надіслані фото, переписки у інтернеті дізнається хтось із дорослих або однолітки у школі.

«Хлопці ж часто „провалюються“ в онлайн-ігри. Батьки починають з ними змагатися, хто сильніший, забирати гаджети, відключати інтернет, - наводить приклади Оксана Придатко. - Виглядає, що дитина може нічого собі не вчинити, навіть якщо говорить. Лише психіатр може визначити, наскільки це серйозно: Проте слід розуміти, що це можуть бути також і суїцідальні думки без особливого наміру - тобто більше про погрози, аніж про реальні дії».

Психологиня також виокремлює таку групу як підлітки - за її словами, переважно хлопці більш старшого віку - які шукають розради у наркотичних речовинах. Батьки ж, не розуміючи, як діяти у таких ситуаціях, та часто керуючись бажанням «провчити» дитину, замість психолога або психотерапевта, відправляють її у так звані рехаби - реабілітаційні центри, які насправді не мають нічого спільного з реабілітацією як такою.

«Це може траплятися через те, що підлітки не отримують фахової психіатричної допомоги. Друга причина: іноді батьки самі не розуміють, що відбувається з дитиною, і вимагають від неї того, що вона не може їм дати. Я спостерігала ситуації, коли діти бояться, що мама або тато поб’ють їх, якщо ті поскаржаться на поганий настрій. Мовляв, візьми себе у руки, в мій час нічого такого не було, ти розлінився. Часто батьки заперечують наявність проблеми, або ж йдуть до фахівців у останню чергу», - говорить Оксана Придатко.

Про те, що з 2022 року кількість випадків суїцидальних думок та поведінки серед дітей та підлітків практиці збільшилося, зазначають також і у ВГЦ Волонтер. Серед причин так само називають підвищення рівня стресу і кількості викликів, які одночасно відбуваються у житті дитини: від обстрілів до переїзду, а також ситуації домашнього насильства. Разом з цим, як зазначають експертки, діти та дорослі почали частіше звертатися до психологів та психіатрів, усвідомлюючи, що ці спеціалісти можуть допомогти.

Анастасія Карандашова також підкреслює, що однією із причин збільшення видимості таких випадків є їх вихід із зони латентності, підвищення видимості питань психічного здоров’я, в тому числі, на державному рівні.

Один конкретний досвід
Про втрату дитини внаслідок суїциду на власному прикладі може розповісти Тетяна Гуменюк. Раніше вона з родиною - чоловіком та двома дітьми - мешкала у місті Обухів, що на Київщині. Жінка розповідає, що регулярно стикалася із домашнім насильством з боку чоловіка - зараз уже колишнього.

«Він взагалі не сприймав дітей як особистості, вимагав у них тільки підкорення. Якщо вони йому не підкорялися, він їх карав. У тому числі, наприклад, ховав їжу у себе в кімнаті, або ж видавав її нам у обмеженій кількості. Я фінансово залежала від чоловіка, адже він був проти, щоб я працювала», - пригадує Тетяна Гуменюк у розмові з NV.

При цьому на публіці, за словами жінки, він поводився нормально, через що її оточення, зокрема і найближчі члени родини, не вірили її розповідям про ситуації домашнього насильства.

Окрім психологічного насильства, чоловік також вчиняв і насильство фізичне - в тому числі, по відношенню до дітей. Одного разу через такі дії Тетяна викликала додому поліцію. За її словами, поліцейські зафіксували скарги, винесли попередження чоловікові в усній формі щодо неприпустимості таких дій, та поїхали. Наслідком тоді стала нова хвиля агресії з боку чоловіка.

З початком повномасштабної війни в Україні Тетяна з дітьми виїхала до Німеччини - це вдалося попри численні вмовляння чоловіка. Він, згадує співрозмовниця, був упевнений, що потреби виїжджати немає, адже війна закінчиться «за пару тижнів».

«Коли він нас відпустив, це стало для мене відчуттям реальної свободи. Разом з тим, коли ми опинилися у Німеччині, то перебували у жахливому, подавленому емоційному стані - і через війну, і через нову країну, і через постійне життя у залежності від цього чоловіка», - ділиться спогадами Тетяна Гуменюк.

Син Тетяни, Володимир, якому тоді було 14 років, підтримував дистанційне спілкування зі своїми друзями з Обухова. Він казав, що сумує за рідним містом і за своїм оточенням та хотів би повернутися. Та коли Тетяна пропонувала йому варіант жити з батьком в Україні, відмовлявся. Жінка пригадує: у Німеччині Володимир не любив шумні компанії і нові знайомства, проте йому подобалося проводити час разом із родиною. Він добре грав у шахи, часто розповідав щось про політику або історію. Тетяна почала жити з новим чоловіком, який знайшов спільну мову з Володимиром, вони мали схожі інтереси та захоплення.

У березні 2023 року з Тетяною Гуменюк зв’язалася мама одного з друзів Володимира. Вона повідомила: у чаті з друзями хлопець написав, що хоче померти.

«Це було дуже страшно. Ми боялися, що якщо скажемо в лице, що все знаємо, він піде і зробить це. Син поспілкувався з психологом онлайн - це був фахівець з України, якого знайшли на одній з онлайн-платформ. Та сесія була їхньою третьою зустріччю. Далі планували скерувати сина до психіатра, але не встигли. Я боялася відпускати його гуляти, тож у той день він залишився вдома», - згадує Тетяна Гуменюк.

Вже наступного дня, 22 березня 2023 року Володимир вчинив спробу самогубства - у тяжкому стані потрапив до лікарні, проте не вижив.

Тетяна Гуменюк підкреслює, що приблизно за місяць до трагедії їй стало відомо про те, що Володимир стикається з булінгом у школі. Хлопець навчався у інтеграційному класі, де разом з ним також перебували інші діти з України - вимушені переселенці. За словами жінки, цькування на адресу Володимира надходили саме з їхнього боку. Тоді вона намагалася поговорити про це з вчителькою. Проте вчителька відповіла, що втрутитися готова, тільки якщо Володимир прийде і поскаржиться на булінг сам. Він же цього робити не хотів.

«Я бачу це так, що у один момент дитині стало важко. Він дуже сумував за Україною, хотів мати друзів, його ображали в школі, у нього був бекграунд з татом, як основа того, що йому було важко психологічно. Можливо, якогось іншого разу він би цього не вчинив - якби у той момент ми його зупинили. Але це вже сталося», - аналізує Тетяна Гуменюк.

На її думку, пережите домашнє насильство з боку батька справді могло стати однією з причин, які у подальшому вплинули на рішення сина піти з життя. Вона має скріншот, зроблений з телефона Володимира - це його переписка з батьком за кілька днів до трагедії. У ній Володимир, серед іншого, повідомляє батькові про свій намір скоїти спробу суїциду.

Разом з тим, Тетяна Гуменюк каже, що не подає до поліції заяву за фактом доведення до самогубства, перш за все, бо сумнівається у тому, що це може дати якийсь результат - так само, як не змінив нічого її виклик поліції тоді, у Обухові.

NV звернувся за коментарем до Національної поліції України, проте станом на момент публікації офіційної відповіді отримати не вдалося.

Як має реагувати сфера охорони здоров’я
Відповідальність за роботу з таким напрямком як превенція дитячих і підліткових суїцидів лежить на перетині відразу кількох різних сфер, та, відповідно, різних державних структур.

До прикладу, відповідальність за первинну діагностику фізичного та психологічного стану в Україні зараз покладається на сімейних лікарів - вони мають визначити, чи потребує пацієнт, в тому числі, неповнолітній, допомоги вузькопрофільних фахівців, та, за необхідності, скерувати до психотерапевта або психіатра. На думку Оксани Придатко, з цією функцією сьогодні сімейні лікарі справляються не надто вдало.

«Сімейні лікарі мають проводити обов’язковий скринінг на тривожно-депресивні розлади, якщо у пацієнта є скарги на сон, поганий настрій. Для цього має використовуватися спеціальний скринінговий опитник. Загалом достатньо поставити два питання, аби зрозуміти, якими можуть бути подальші дії: чи були у вас думки щодо того, що це життя не варте того, щоб жити? Чи відчували ви останнім часом, що вам перестали приносити задоволення речі, які давали це задоволення раніше? Якщо відповідь на обидва цих питання - так, це уже є ознакою того, що варто продовжити роботу з пацієнтом», - наголошує Оксана Придатко.

Як пояснює у розмові з NV начальниця відділу управління та протидії вірусним гепатитам та опіоїдної залежності Центру громадського здоров’я Ірина Іванчук, усі сімейні лікарі в Україні зобов’язані проходити спеціальне навчання: «Сімейні лікарі, які контрактуються в Національній службі здоров’я, зобов’язані пройти спеціальну програму від Всесвітньої організації охорони здоров’я - Mental Health Gap Action Programme, або mhGAP. У цій прогрмамі є модуль щодо виявлення суїцидальної поведінки»

Проте статистика щодо того, скільки таких кейсів серед дітей та підлітків було виявлено саме сімейними лікарями, за словами Ірини Іванчук, в Україні відсутня.

24 квітня 2026 року Міністерство охорони здоров’я затвердило Стандарт медичної допомоги Суїцидальна поведінка - про це на своїх онлайн-ресурсах проінформував Центр громадського здоров’я України. Документа визначає «підходи до профілактики, раннього виявлення, оцінки, лікування та супроводу людей із суїцидальною поведінкою. Мета таких підходів полягає в тому, аби надати допомогу якомога раніше, а пріоритетними стають раннє виявлення ризиків, міждисциплінарна взаємодія, безперервний супровід пацієнта й повага до його гідності та прав».

«Кожен стандарт - це алгоритм дій, це правила поведінки фахівця при певних обставинах. І тут важливо розуміти, чи цей алгоритм виконується. А також - чи проходили медичні працівники, зокрема сімейні лікарі, навчання щодо роботи за цим стандартом», - коментує Оксана Придатко.

У Центрі громадського здоров’я ж зазначають, що медичні працівники зобов’язані ознайомитися з цим стандартом самостійно. Та паралельно з цим для них все ж заплановано провести додаткові навчання.

Ще одна проблема, яку виокремлюють співрозмовниці NV на рівні системи охорони здоров’я - брак профільних медичних закладів, де підлітки можуть отримати зокрема психіатричну допомогу і належне лікування, а також - брак фахівців, які мають досвід роботи саме з підлітковою аудиторією. За словами Оксани Придатко, таких спеціалістів було мало і раніше, але за останні роки їхня кількість зменшилася через те, що деякі виїхали за кордон.

Як додає Анастасія Карандашова, батьки, так само, як і підлітки, можуть боятися звертатися до психотерапевтів, і, тим більше, до психіатрів через стигматизацію психічних розладів у суспільстві. А також через стереотипи про «каральну психіатрію», які походять ще з радянських часів.

Обмеженим для підлітків є доступ не лише до фахівців, а і до медичних закладів, де їм можуть надати належну допомогу. Оксана Придатко наводить приклад: у Києві госпіталізацією підлітків займається лише Київська міська дитяча клінічна лікарня №1, що на вул. Богатирській, де є психіатричне відділення. Проте потрапити туди - практично неможливо:

«З того, що я знаю, станом на зараз запис туди іде на жовтень місяць. Є дефіцит койколіжок. Інша проблема - це працівники відділення, зокрема молодший медичний персонал, які, як мені відомо, часто ставляться до таких пацієнтів, як до сміття. Але лікарі самі по собі там хороші, хоч і стикаються з великим навантаженням на роботі», - розповідає психотерапевтка.

NV звернувся до Міністерства охорони здоров’я України із запитом з проханням прокоментувати ситуацію з доступом до профільної медичної допомоги для дітей та підлітків, проте станом на момент виходу матеріалу відповіді не отримав.

На важливості того, аби дитина потрапила саме до фахівця, який є професійним саме щодо надання психологічної допомоги дітям, зазначає також і громадська діячка правозахисниця Юлія Сегеда. Вона акцентує увагу на тому, що згоду госпіталізацію та на надання медичної допомоги для неповнолітніх на практиці іноді дуже складно отримати.

Якщо вік дитини - до 14 років, таку згоду мають надати батьки або законні опікуни. Якщо ж 14 і старше - сама дитина. У випадку зловживання правами одного з батьків, зазначає співрозмовниця, необхідно реагувати на такі дії. Наприклад, звернутися до органу опіки та піклування і отримувати дозвіл на лікування дитини без згоди одного з батьків. Якщо ж про здоров’я дитини не дбають обоє з батьків, варто ставити питання про надання такої згоди органами опіки та піклування.

«Закон про психіатричну допомогу чітко надає підстави для примусової госпіталізації. Та я вважаю, що, якщо це дитина, яка досягла 14-років, краще переконати її дати згоду, бо примусова госпіталізація - це також певна травматизація. Дитині треба пояснити, що психіатрична допомога - така ж сама допомога, як стоматолога, педіатра. Але важливо отримати її якомога швидше», - пояснює Юлія Сегеда.

Благополуччя всіх дітей, акцентує увагу вона, це обов’язок держави. І якщо батьки не виконують своїх обов’язків або заловживають правами, держава Україна має обов’язок забезпечити інтереси дитини. Для цього функціонують відповідні органи, такі як Державна служба у справах дітей. Як зазначили у Службі у відповідь на запит NV, ця структура «здійснює узагальнення інформації від служб у справах дітей обласних, Київської міської державних (військових) адміністрацій щодо суїцидів, нещасних випадків, жорстокого поводження з дітьми, залишення без нагляду або в небезпеці, що призвели до їх смерті, загибелі або тяжких тілесних ушкоджень, яка надається Міністерству соціальної політики, сім'ї та єдності України».

До основних соціальних послуг, що надаються при здійснення соціальної роботи сім'ям, дітям та молоді, належать соціальна профілактика, соціальна реабілітація, соціальний супровід, консультування. Відповідно до закону Про соціальні послуги, кризова допомога дитині може надаватися без згоди батьків.

А що у школах?
Свою частку відповідальності за своєчасне реагування на суїцидальні настрої дітей та попередження можливих суїцидів несуть також і освітні структури. Так, наприклад, визначити, чи потребує дитина допомоги, мав би шкільний психолог. Проте дуже часто цим фахівцям бракує належних знань, говорить Оксана Придатко: «З того, з чим я стикалася, це коли шкільний психолог дає підліткам завдання, наприклад, намалювати дерево абощо - їм такі речі абсолютно нецікаві. Також я знаю про випадки, коли після того, як дитина розповіла про свої настрої шкільному психологу, наступного дня про це знали всі».

Анастасія Карандашова говорить про те, що цю проблему слід розглядати на структурному рівні: скільки психологів є у школах, яке навантаження вони мають, чи компетентні у роботі з такими запитами, чи вміють працювати з темою суїцидальних настроїв. На одного психолога у школі, каже фахівчиня, може припадати близько 400 учнів.

У відповідь на запит NV щодо того, чи існують визначені офіційні стандарти поведінки педагогів, працівників освіти у роботі з такими випадками, у Міністерстві освіти і науки України відповіли наступне:

«Діяльність практичних психологів, соціальних педагогів здійснюється відповідно до Положення про психологічну службу у системі освіти України, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України, а також відповідно до професійного стандарту за професією Практичний психолог закладу освіти. У межах визначених повноважень працівники психологічної служби здійснюють психологічну підтримку учасників освітнього процесу, первинне виявлення кризових станів, психологічне консультування, взаємодію з батьками та, у разі необхідності, рекомендують звернення до закладів охорони здоров’я або інших компетентних органів. При цьому працівники закладів освіти діють виключно в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

У разі отримання інформації про наявність суїцидальних висловлювань, намірів або спроб самогубства у дітей або підлітків працівники закладу освіти мають діяти «невідкладно з урахуванням найкращих інтересів дитини та необхідності забезпечення її безпеки».

«Рекомендовано забезпечити негайне реагування та недопущення залишення дитини без нагляду у випадках високого ризику; невідкладно поінформувати керівника закладу освіти, батьків або інших законних представників дитини, організувати залучення практичного психолога та/або соціального педагога закладу освіти. У разі загрози життю чи здоров’ю забезпечити звернення до екстреної медичної допомоги або закладів охорони здоров’я. За необхідності - повідомити службу у справах дітей, органи Національної поліції України, інші уповноважені органи відповідно до законодавства. Реагування має бути оперативним та невідкладним з урахуванням ризиків для життя і здоров’я дитини. При цьому працівники закладів освіти не здійснюють медичної діагностики чи лікування психічних розладів, оскільки це належить до компетенції закладів охорони здоров’я та відповідних фахівців», - йдеться у відповіді на запит редакції.

У МОН також зазначають, що практичні психологи та соціальні педагоги системи освіти проходять фахову підготовку відповідно до освітніх програм закладів вищої освіти. А також можуть підвищувати кваліфікацію з питань кризового реагування, психосоціальної підтримки, профілактики суїцидальної поведінки, роботи з травмою та психічного здоров’я. Для педагогічних працівників проводяться окремі навчання, семінари, тренінги та курси підвищення кваліфікації з питань створення безпечного освітнього середовища, психологічної підтримки дітей та виявлення ознак кризових станів.

Як додають фахівчині ВГЦ Волонтер, для педагогів важливо не лише вміти розпізнавати такі ознаки, а й знати, як етично інформувати батьків або інших дорослих, як взаємодіяти з дитиною, яка виявляє ознаки або говорить про суїцидальні наміри. А також - що робити з класом та як комунікувати з дітьми, якщо однокласник або однокласниця вчинила спробу самогубства або завершила його. Детальніше ці аспекти описані у розділі Суїцид як прояв деструктивної поведінки у згаданому вище посібнику Профілактика деструктивної поведінки підлітків. Для педагогів рекомендований і безкоштовний онлайн-курс з профілактики деструктивної поведінки підлітків.

Поради для дорослих: на що звертати увагу і як діяти
«Повертаючись у минуле, я розумію, що на той момент мені не вистачило базової інформації щодо того, що робити. Як спитати у сина, чи це - правда? З чого почати розмову? Чи варто було шукати допомоги фахівців відразу?» - зізнається Тетяна Гуменюк.

Дуже часто діти і справді не говорять про такі думки батькам, пояснює у інтерв'ю NV Дар’я Касьянова, голова правління Української мережі за права дитини, директорка з розвитку програм СОС Дитячі Містечка Україна: «Батьки, як правило, дізнаються вже тоді, коли дитина зробила спробу - або побачили самі, або їм хтось повідомив. Коли дитина говорить про це з батьками, попереджає їх, це, все ж таки, свідчить про нормальні стосунки в сім'ї, про довіру одне до одного. Але таке є не у всіх».

Діти рідко прямо говорять «я хочу померти», зазначають у ВГЦ Волонтер. У більшості випадків сигнали можуть бути не очевидними та незначними з точки зору сприйняття дорослих. Їх помилково можуть списувати на «характер», «вік» або «стрес».

Батькам та іншим дорослим важливо звертати увагу, коли дитина:

• різко закрилася, уникає друзів, сім'ї;
• перестала робити те, що раніше подобалось - наприклад, відвідувати улюблені секції або гуртки;
• почала пропускати школу або ж успішність різко знизилася;
• стала агресивною або навпаки апатичною;
• має вигляд «ніби їй байдуже до всього» та все втратило сенс;
• стала покірною.

Сигналами для батьків також можуть стати такі ознаки, як постійний сум, тривога або дратівливість, емоційні зриви, імпульсивна поведінка, фрази на зразок: «Мене ніхто не розуміє», «Всім було б легше без мене», «Немає сенсу». Також - відчуття безнадійності та безпорадності, сильне почуття провини або сорому.

Особливо пильними треба бути, якщо у дитини є досвід переживання насильствам, булінгу, вимушеного переїзду та ізоляції, втрати близьких, сімейних конфліктів, у минулому були спроби самопошкодження або вчинення суїцидів, а також якщо у анамнезі наявні психічні розлади, як-от депресія або тривожні стани.

«Такі ознаки в будь-якому випадку свідчать про необхідність звернутися за фаховою допомогою до психолога. Важливо те, що батьки можуть отримати першу консультацію самостійно, а далі психолог підкаже, як більш екологічно і ефективно мотивувати до звернення до психолога підлітка», - наголошують в ВГЦ Волонтер.

Оксана Придатко, у свою чергу, додає, що відсутність бажання жити або втома від життя не завжди дорівнюють бажанню померти. Разом з тим, насторожитися справді варто, коли стає відомо, що у дитини з’являється певний «план». Наприклад, коли вона повідомляє комусь зі свого оточення, що збирається померти «завтра» або «післязавтра», починає роздавати або «заповідати» свої речі друзям, родині, пише прощальні листи або повідомлення.

Анастасія Карандашова радить батькам починати діалог з дитиною у спокійному стані, не тоді, коли є ймовірність скандалу, та не ескалювати вже існуючі конфлікти. Перш за все важливо встановити довірливий контакт. Спочатку просто бути поруч, цікавитись, слухати. Розмова не має починатись одразу з теми суїцидальних думок, це може злякати дитину і закрити її ще більше. Розмову можна почати з таких питань: «Я бачу, що в тобі щось змінилося. З чим це пов’язано?», «Бачу, що тобі важко - чи можеш поділитися, що тебе турбує?»

«Можна також напряму запитати дитину про те, чи думає вона над тим, аби завдати собі шкоди. Прямі запитання часто знімають напругу та відкривають простір для розмови», - каже фахівчиня.

Важливо не знецінювати будь-які відповіді дитини, не казати, що її думки або слова це дурниці, не сварити за такі думки. І вже з цього місця довіри будувати домовленість разом, не дорослий вирішує за дитину, а дитина бере участь у створенні свого плану безпеки. Також дорослі разом із фахівцями після скринінгу стану та визначення ступеня суїцидального ризику, яких зазвичай виділяють чотири - низький, помірний, високий і критичний високий - мають побудувати план безпеки.

До цього плану мають увійти покрокові дії, до яких можна вдатися у випадку, якщо небезпека для дитини посилюється. Насамперед це контакти опорних дорослих, які завжди зможуть вислухати і допомогти, а також контакти друзів, яким можна подзвонити або написати у будь-який момент. Важливо мати під рукою номери ліній підтримки. Окремо варто визначити прості дії для стабілізації стану у моменти наростаючої тривоги: дихальні техніки, склянка води, малювання або інша спокійна творча активність.

«Чим старший підліток, тим більше він має бути автором свого плану, а не просто його отримувачем. З дітьми до 14 років план будується разом з батьками або опікунами. З підлітками 14 і старше підліток є основним учасником. Він сам формулює свої кроки, визначає опорних людей і техніки, які йому допомагають, - додає Анастасія Карандашова. - Дорослі присутні як підтримка, але не як автори плану. При цьому батьки або опікуни мають бути поінформовані про те, що така робота ведеться. Саме відчуття авторства і контролю над власним планом є частиною терапевтичного ефекту»

Корисно також заздалегідь знайти і записати в план підтримуючу думку, фразу або нагадування, яке має значення саме для цієї дитини і до якого вона може повернутись у важкий момент. При цьому важливо, щоб серед цих дій були і ті, які вже допомагають саме цій дитині, те, що вона вже робить, коли їй важко, і що дає хоч трохи полегшення. Головне, щоб вона знала: якщо ці кроки не допомагають, наступний крок - відразу звертатися до когось із опорних людей або на гарячу лінію, не залишатись наодинці з цим станом. Це вже повертає дитині відчуття контролю і власної сили.

«Про суїцидальні думки можна і потрібно говорити, але не з першого слова, а тоді, коли дитина вже відчуває, що її чують. Якщо буде надана своєчасна підтримка, в тому числі, психоемоційна, це дуже часто може врятувати ситуацію», - резюмує Анастасія Карандашова.

КОРИСНІ КОНТАКТИ

• Платформа психологічної підтримки ПОРУЧ (безоплатні консультації для підлітків і їхніх батьків): https://forms.gle/QSsPkv3Vk4Bs3ehY9
• Teenergizer: 38 066 136 33 14 (для дзвінків) https://teenergizer.org/consultations
• Фонд Голоси дітей: https://voices.org.ua та 0800 331 200
• Програма підтримки ментального здоров’я Brave together (лінія для підлітків): 0 800 331 200 Telegram-бот: @mnybravetogether_bot
• ГО Центр психологічної допомоги «Конфіденс https://www.facebook.com/cphConfidence
• Національна гаряча лінія для дітей та молоді: цілодобово 0 800 500 225 або 116 111
• Гаряча лінія з питань запобігання суїцидам: 7333 Lifeline Ukraine (18:00 - 8:00); 0 800 210 160
• Людина в біді (цілодобово); 0 800 500 335
• Krisenchat Ukrainian - безкоштовний чат психологічної підтримки, доступний майже цілодобово українською мовою https://www.krisenchat.de/uk/ukraine
• Центри життєстійкості (проєкт Мінсоцполітики, створений для надання безкоштовної психосоціальної підтримки населенню в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я Ти як?): https://www.msp.gov.ua/about/klyuchovi-napryamy/zhyttyestiykist
• Національна лінія Ла Страда - Україна (цілодобово). Чат-бот: @dytyna_ne_sama_bot

Підготувала Рина ТЕНІНА