Коли агресор має право вето: чи витримає світовий порядок випробування Україною?

Майже п'ять років повномасштабної війни. росія розширює масштаби агресії, висуває ультиматуми Європі та вимагає перегляду всієї системи безпеки. Чому світ може називати злочини своїми іменами, але досі не має дієвого механізму зупинити державу, яка їх чинить?

20 листопада 2026 - 14:16
Коли агресор має право вето: чи витримає світовий порядок випробування Україною?

російська агресія давно вийшла за межі фронтових боїв. Масовані ракетні й дронові атаки по українських містах, удари по енергетичній та транспортній інфраструктурі, загрози ядерним об'єктам, атаки на цивільне судноплавство в Чорному морі – москва дедалі ширше використовує війну як інструмент тиску не лише на Україну, а й на європейську безпеку загалом, пише ІП "Кур'єр" із посиланням на Еспресо.

За майже п'ять років повномасштабного вторгнення – зруйновані міста, вбиті цивільні, катування, депортація українських дітей, окупація територій, спроби анексії, переслідування всього українського. За цим – ядерний шантаж та заперечення самого права України на існування як незалежної держави. 

Лише один із останніх прикладів: російський авіаудар по гуманітарному осередку в Комишувасі на Запоріжжі, де люди отримували допомогу. Після завершення пошукової операції 16 листопада повідомили про 72 загиблих. А в ніч проти 17 листопада російські терористичні атаки знову досягли Києва: за повідомленням міського голови, були пошкоджені Північний і Південний мости через Дніпро та інші об'єкти інфраструктури, виникли перебої з водо- й електропостачанням.

Міжнародні інституції документують злочини, ухвалюють резолюції, висловлюють занепокоєння, закликають до припинення вогню. Але війна триває.

І що довше вона триває, то гострішим стає запитання: чи здатен міжнародний порядок захистити власні принципи, якщо держава, яка їх порушує, має можливість блокувати головний механізм колективної безпеки?

Це вже не тільки українське питання. Це випробування системи, створеної після Другої світової війни, – системи, яка мала не допустити повторення катастрофи, але зіткнулася з агресією одного зі своїх ключових учасників.

Статут ООН не залишає простору для двозначностей. Він проголошує суверенну рівність держав, зобов'язує їх утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності й політичної незалежності інших країн. Генеральна Асамблея ООН у березні 2022 року окремою резолюцією засудила російську агресію та зажадала виведення російських військ з усієї міжнародно визнаної території України.

Отже, з визначенням того, хто є агресором, проблем немає. Проблема – з механізмом примусу.

росія є постійним членом Ради Безпеки ООН. Саме цей орган Статут наділяє головною відповідальністю за підтримання міжнародного миру й безпеки. Але право вето постійних членів дозволяє москві блокувати рішення Ради, які могли б стати інструментом тиску на неї саму.

Виходить парадокс, який важко було б вигадати навіть для політичної сатири: держава, що веде загарбницьку війну, має особливі повноваження в органі, покликаному запобігати таким війнам. Агресор не просто перебуває всередині системи колективної безпеки – він може перешкоджати її роботі.

І тут є ще одна історична обставина, яку варто розглядати окремо. У 1945 році серед засновників ООН були СРСР, Українська РСР і Білоруська РСР. російська федерація не вступала до Організації за процедурою прийняття нових членів. Після розпаду СРСР москва заявила про продовження членства Радянського Союзу, включно з постійним місцем у Раді Безпеки. Цю позицію тоді не оскаржили в ООН.

Україна згодом поставила під сумнів правомірність такого продовження. Це серйозний правовий і політичний аргумент, який потребує фахового аналізу, а не гасел. Адже йдеться не тільки про символічне місце росії за столом Ради Безпеки, а й про легітимність механізмів, за якими вона отримала можливість впливати на долю міжнародної безпеки.

Українські дипломати неодноразово порушували питання про позбавлення росії статусу постійного члена Ради Безпеки. Зокрема, 21 травня 2026 року постійний представник України при ООН Андрій Мельник закликав держави знайти політико-правовий механізм для скасування цього статусу росії.

А 9 листопада, виступаючи на екстреному засіданні Ради Безпеки, Мельник вимагав від її членів посилити тиск на москву, домагатися негайного й безумовного припинення вогню, а також застосовувати універсальну юрисдикцію для розслідування російських воєнних злочинів. Він наголосив на особистій відповідальності членів Ради за її нездатність зупинити кровопролиття.

Але, можливо, найвиразнішу характеристику діяльності цього органу того дня дав представник Європейського Союзу. Він нагадав: від початку повномасштабного вторгнення росії Рада Безпеки провела щодо України понад сто засідань.

Понад 100 засідань. Сотні виступів, заяв та закликів. Резолюції, які нагадують про норми міжнародного права. І водночас – російські ракети над українськими містами, нові жертви серед цивільних, нові руйнування. 

Це не означає, що засідання ООН не мають значення. Вони фіксують позиції держав, створюють політичний та документальний фундамент для майбутньої відповідальності, не дозволяють агресору безкарно переписувати історію. Але сто з гаком засідань особливо виразно показують розрив між здатністю міжнародної спільноти називати порушення своїми іменами та її можливістю примусити порушника зупинитися.

Тим часом дипломатична картина набуває ще більшої виразності. Наступного дня після засідання Ради Безпеки в Абу-Дабі розпочалися переговори України, США та росії.

Після двох днів переговорів 10-11 листопада сторони повідомили про домовленість щодо масштабного обміну військовополоненими. Це важливий гуманітарний результат, який не можна знецінювати. Повернення людей додому – не другорядна деталь дипломатичного процесу.

Однак прориву щодо головних політичних питань не відбулося. Територіальне питання залишилося невирішеним, позиції сторін – далекими одна від одної. російську делегацію очолював Володимир Мединський. Після переговорів він заявив: «Кожен дюйм нашої землі буде повернуто росії – так чи інакше». 

Ця фраза промовиста не лише своєю імперською інтонацією. Вона знову демонструє головну проблему: москва продовжує говорити про українські території як про власні. російська влада включила до своєї конституції окуповані території України, хоча не контролює їх повністю. Але жоден внутрішній російський документ не здатен змінити міжнародно визнані кордони України. 

І, як виявилося, територіальні претензії – далеко не весь порядок денний кремля.

За повідомленнями американських медіа, під час переговорів в Абу-Дабі російська сторона поширила документ із вимогами щодо майбутнього європейської безпеки. Його зміст виходить далеко за межі українського питання. москва вимагає повернення військ і баз НАТО до позицій 1997 року, припинення подальшого розширення Альянсу, зупинення західних поставок зброї Україні. Серед вимог – також обмеження можливості Великої Британії та Франції використовувати свої ядерні арсенали для захисту інших європейських держав.

Документ датований 10 листопада. За повідомленням The New York Times, його автентичність підтвердили два джерела, пов'язані з переговорами. Водночас це не підписана міжнародна угода, а російська переговорна позиція.

І ось тут варто зупинитися.

Фактично кремль намагається перетворити переговори про припинення війни проти України на торг за право визначати безпекову політику інших європейських держав. 

Повернення НАТО до конфігурації 1997 року означало б перегляд безпекового становища країн Центральної та Східної Європи, які вступили до Альянсу пізніше. Вимоги щодо британського та французького ядерного стримування зачіпають уже не тільки Україну, а й фундаментальні питання європейської оборони.

Це вже не просто черговий ультиматум Києву. Це спроба повернути Європу до логіки сфер впливу, у якій великі держави домовляються про долю менших без їхньої згоди. росія знову намагається отримати право вирішувати, хто і як може гарантувати безпеку сусідів.

Переговори потрібні. Вони можуть рятувати життя, повертати полонених, створювати умови для припинення бойових дій. Але переговорний процес не повинен перетворюватися на процедуру легалізації наслідків агресії або надання москві права вето на зовнішньополітичний вибір інших держав.

Інакше виникає небезпечний прецедент: достатньо захопити частину території сусідньої країни, оголосити її своєю, а потім вимагати, щоб міжнародна спільнота обговорювала це як предмет компромісу. Міжнародне право не має ставати предметом торгу між агресором та його жертвою.

Тут доречно згадати Будапештський меморандум 1994 року. Україна відмовилася від третього за потужністю ядерного арсеналу у світі й приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерна держава. Натомість росія, США та Велика Британія підтвердили зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та наявні кордони України, а також утримуватися від погрози силою чи її застосування.

Меморандум не був договором про автоматичне військове втручання держав-гарантів у разі нападу. Але він став політичним документом, який мав засвідчити: відмова від ядерної зброї не означає відмови від права на безпеку та територіальну цілісність.

росія порушила ці запевнення. А світ отримав урок, наслідки якого виходять далеко за межі України: наскільки переконливими можуть бути міжнародні гарантії, якщо підписант документа сам стає агресором?

У цій війні кремль використовує не лише ракети, дрони та армію. Ядерна зброя стала інструментом політичного залякування. Погрози її застосуванням мають стримувати допомогу Україні, розколювати союзників, обмежувати їхні рішення та створювати враження, ніби росія має особливе право на безкарність через свій ядерний статус.

У 2018 році владімір путін у документальному фільмі «Миропорядок-2018» поставив риторичне запитання: «А навіщо нам такий світ, якщо там не буде росії?». В іншому виступі того ж року він говорив, що росіяни в разі ядерної війни потраплять до раю, а противники «просто здохнуть».

Це були різні висловлювання, але обидва вони демонстрували, як ядерна тема перетворюється на частину політичної риторики кремля. За роки великої війни така риторика стала звичним елементом російського тиску на міжнародну спільноту.

І тут виникає ще одне запитання: чи може міжнародна система, побудована на принципах рівності держав та заборони агресії, залишатися дієвою, якщо ядерний арсенал фактично стає аргументом для особливих правил?

Не можна вимагати від України відмовитися від захисту власної території лише тому, що агресор володіє ядерною зброєю. Але не можна й ігнорувати ризики ескалації. Саме тому потрібна не риторика про «обережність за будь-яку ціну», а серйозна розмова про ядерне стримування, безпекові гарантії та відповідальність держав, які володіють найпотужнішою зброєю у світі.

До п'ятої річниці повномасштабного вторгнення залишається трохи більше трьох місяців. 

За цей час Україна пережила те, що ще недавно здавалося неможливим для Європи XXI століття: масштабну міждержавну агресію, окупацію територій, систематичні удари по цивільній інфраструктурі, викрадення дітей, катування, руйнування міст та спроби знищення української ідентичності.

Міжнародна спільнота зробила чимало. Генеральна Асамблея ООН ухвалювала резолюції, Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт, створюються механізми фіксації збитків та притягнення винних до відповідальності. Україна отримує військову, фінансову та гуманітарну допомогу. Союзники запроваджують санкції проти росії.

Але все це поки не зупинило агресію. І не дало відповіді на питання, як забезпечити справедливий мир, який не стане паузою перед наступним нападом.

Можливо, саме тут і починається розмова, яку ми маємо вести не лише в контексті української війни. Йдеться про майбутнє міжнародного порядку: про те, чи здатні його учасники захищати правила, які самі встановили? Чи можуть міжнародні суди забезпечити невідворотність покарання? Чи існують дієві гарантії безпеки для держав, які відмовилися від ядерної зброї? Чи можна реформувати систему колективної безпеки, якщо її головні інституції заблоковані зсередини?

Це не єдиний аспект і не одне запитання до дипломатів. Це цілий комплекс проблем, який потребує розмови з міжнародними юристами, фахівцями з безпеки, військовими аналітиками, дослідниками ядерного стримування, дипломатами та істориками міжнародних відносин.

Україна має право не тільки вимагати допомоги. Вона має підстави вимагати від світу чесної відповіді: чому правила, створені для захисту миру, виявилися настільки вразливими перед державою, яка вирішила їх зруйнувати?

І, зрештою, що світ збирається з цим робити?

Бо якщо після майже п'яти років великої війни відповідь знову зведеться до чергового засідання, чергової резолюції та чергового заклику до агресора дотримуватися міжнародного права, проблема буде значно ширшою за долю України. 

Вона стосуватиметься майбутнього всіх тих, хто досі вірить, що міжнародні правила мають силу не лише на папері.
Підготувала Рина ТЕНІНА

What's Your Reaction?

like

dislike

love

funny

angry

sad

wow