КЛЯТІ ДВАДЦЯТІ
Як називались історичні періоди життя суспільства.
КЛЯТІ ДВАДЦЯТІ
Хронологічні маркери часів відчаю та надій
Так повелося, що кожен історично значущий період життя суспільства (будь-якого, не лише нашого), як правило, отримує свою назву. Пряму буквальну чи метафоричну образну. Вона може бути або анонімним продуктом фольклору, народженим у надрах народних мас, або підхопленим тими ж масами формулюванням конкретного автора, або офіціозним визначенням.
Ось початковий рядок одного з віршів відомого радянського поета-фронтовика Давида Самойлова (1919–1990), який став трагічним знаком, образом лихоліття Другої світової війни: «Сороковые роковые, свинцовые пороховые»… Лаконічна, напрочуд містка характеристика часу, що бере за душу невимовною гіркотою інтонації та змісту і звучить уже в перших двох словах вірша, на правах крилатого вислову стрімко влетіла в читацький ужиток, у простір газетно-журнальної публіцистики.
Після війни в нас запанували, як і годиться, десятиліття миру. Миру, втім, неоднозначного, не безтурботного, хиткого. Карибська криза, яку Радянський Союз підігрів несиметричним відправленням на Кубу сорока тисяч військовослужбовців і ракет із ядерними боєголовками, ледь не стала спусковим гачком нової війни. Незваними гостями навідалися радянські війська до Чехословаччини, Угорщини, інших держав. Переживши Сталіна і сталінщину, ведені партією громадяни Країни Рад трохи відтанули в пору хрущовської відлиги, потім занурилися в брежнєвський застій, а через роки розвінчали його. Дочекавшись кінця правління геронтократії, народ у підсумку отримав горбачовську перебудову з драматичним розвалом Союзу у фіналі, але з сузір'ям незалежних держав, що засяяло над його руїнами.
А потім трапилися дев'яності…
Попередні етапи союзної історії мали свої особливості й по-своєму відображалися в ідіомах та народних епітетах, які їх позначали. Але якихось загальноприйнятих, загальновідомих кліше тієї пори — яскравих, виразних, емоційних — я не пригадую.
Інша річ — дев'яності. Оце було врем'ячко! Політичні, економічні, громадянські свободи. Зародження бізнесу. Первісне накопичення капіталу. Перерозподіл власності, зокрема загальнонародної. Приватизація і «прихватизація». Енергійне сколочування особистих статків і водночас перші гучні банкрутства. Базарна «ринкова економіка». Нестабільне законодавство, право сили замість сили права. Олігархат, рекет, бандитизм. Знавці новітньої вітчизняної історії без зусиль доповнять перелік прикмет цього бурхливого десятиліття.
Звісно ж, воно отримало, не могло не отримати ярлик, що відповідав його характеру й духу. «Лихі», тобто розбійні, відчайдушні дев'яності! Авторство хльосткого словосполучення, що замиготіло в письменницькій прозі та публікаціях журналістів, залишається нез'ясованим. Але прийнято вважати, що в літературі воно було вперше зафіксоване письменником Михайлом Веллером у його романі «Кассандра». Широкою публікою фразеологізм був апробований і прийнятий.
Схоже, у цьому плані не залишилися осторонь і українські прозаїки. Нещодавно потрапила на очі цікава книга Леся Белея — змістовне соціокультурне есе під назвою «Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді». Здається, суржик у першій частині заголовка збережений автором не лише заради колориту. Це наче родима пляма для ідентифікації не нашого, а запозиченого хрононіма.
Отже, «сорокові рокові — дев'яності лихі». Ланцюжок із двох ланок. А він же може бути продовжений, якщо додати, скажімо, третю ланку, поставивши слушне запитання: хіба поточний історичний момент, хіба нинішні «двадцяті» не підлягають класифікації та оцінці? Хіба це десятиліття, яке ще не закінчилося, але вже встигло збурити світ, не дає приводу наділити його відповідним тавром? Таким, у якому знайшли б вихід почуття розгубленості, прикрості, обурення, люті, що терзають людей, — увесь спектр негативних емоцій, викликаних, з одного боку, діями проти нас фашистської Росії, а з іншого — загальносвітовою нестабільністю, що небезпечно наростає, де набирають обертів груба сила, несправедливість, цинізм. Очевидно ж, що вторгненням Росії в Україну шкідливі події та політичні тенденції 20-х років XXI століття не вичерпуються. Ба більше, у сукупності вони формують уже не регіональний, а глобальний контекст.
Не думаю, що мені до снаги об'ємна характеристика цього десятиліття, та й чи потрібна вона тут? Кожен із нас тією чи іншою мірою — такий самий живий свідок «злоби дня», тому обмежуся кількома особистими акцентами.
Передоднем до нинішніх безталанних двадцятих стала пандемія ковіду, яка налякала світ кількістю понесених жертв. Конспірологічні «теорії» її лабораторного, нібито зловмисного походження, що розбурхали уми обивателів, послужили, на мій погляд, поштовхом до загальносвітової турбулентності. Далі — більше: шок від невмотивованої широкомасштабної агресії Росії проти України, ракетні удари, бомбардування, жертви, масові руйнування, атаки на життєзабезпечувальну інфраструктуру країни, біженці, роз'єднані сім'ї. Зрештою — геноцид і незліченні страждання мирного українського населення, а в планетарному вимірі — підірвана система загальноєвропейської безпеки та світопорядок, що завалився загалом.
Цивілізовані країни та цивілізовані лідери не залишилися байдужими до бід України, розуміючи, що, позбувшись свого ядерного потенціалу в ім'я ідеї загального миру, вона тепер гостро потребує підтримки, до того ж відстоює не лише себе.
Але знайшлися ж і нецивілізовані суб'єкти. Російське вторгнення стало для мас лакмусовим папірцем, тестом на політичну зрілість і відданість загальнолюдським цінностям. Воно ж і розділило — ідеологічно та морально — світову спільноту, вкинувши її в перманентну гуманітарну кризу. Світ втратив рівновагу. Виявилося, що горезвісна «імперія зла» має як ідейних, так і підгодованих співучасників. Серед них Північна Корея, Іран, меркантильний, собі на умі Китай, неперебірлива Індія, ультраправі в Європі, діячі на кшталт Фіцо й Орбана. Але найприкрішим стало те, що фактичним спільником Путіна виявився Трамп із його деструктивним, оскаженілим президентством, яке послабило демократичне лідерство Америки та протидію світовому злу. Джерел напруженості тепер більш ніж достатньо, а розчарування і невпевненості в завтрашньому дні ще більше.
Ну і як після всього називати злощасне десятиліття, що звалилося на наші голови? У мене не було вибору: «кляті двадцяті»! У зв'язці з тими, хто їх такими зробив. Епітет прийшов сам собою як експресивна до нестями реакція на те, що відбувається в країні та у світі. Ось вам і тріада відчайдушних часів: «сорокові рокові — дев'яності лихі — кляті двадцяті».
М. КРИВЦОВ
Хронологические маркеры времён отчаяния и надежд
Так уж повелось, что каждый исторически значимый период жизни общества (любого, не только нашего), как правило, получает своё название. Прямое буквальное или метафорическое образное. Оно может быть либо анонимным продуктом фольклора, рождённым в недрах народных масс, либо подхваченной теми же массами формулировкой конкретного автора, либо официозным определением.
Вот начальная строка одного из стихотворений известного советского поэта-фронтовика Давида Самойлова (1919-1990), ставшая трагическим знаком, образом лихолетья Второй мировой войны: «Сороковые роковые, свинцовые, пороховые» … Лаконичная, на редкость ёмкая характеристика времени, берущая за душу неизбывной горечью интонации и смысла и звучащая уже в первых двух словах стиха, на правах крылатого выражения стремительно влетела в читательский обиход, в пространство газетно-журнальной публицистики.
После войны у нас воцарились, как и полагается, десятилетия мира. Мира, впрочем, неоднозначного, не безмятежного, зыбкого. Карибский кризис, который Советский Союз подогрел несимметричной отправкой на Кубу сорока тысяч военнослужащих и ракет с ядерными боеголовками, едва не стал спусковым крючком новой войны. Незваными гостями наведались советские войска в Чехословакию, Венгрию, в другие державы. Пережив Сталина и сталинщину, ведомые партией граждане Страны Советов немного оттаяли в пору хрущёвской оттепели, затем окунулись в брежневский застой, а спустя годы развенчали его. Дождавшись конца правления геронтократии, народ в итоге получил горбачевскую перестройку с драматичным развалом Союза в финале, но с воссиявшим над его развалинами созвездием независимых государств.
А потом случились девяностые…
Предыдущие этапы союзной истории имели свои особенности и по-своему отражались в идиомах и народных эпитетах, их обозначавших. Но каких-то общепринятых, общеизвестных клише той поры – ярких, выразительных, эмоциональных, я не припоминаю.
Другое дело – девяностые. Вот было времечко! Политические, экономические, гражданские свободы. Зарождение бизнеса. Первоначальное накопление капитала. Перераспределение собственности, в том числе общенародной. Приватизация и «прихватизация». Энергичное сколачивание личных состояний и одновременно первые громкие банкротства. Базарная «рыночная экономика». Нестабильное законодательство, право силы вместо силы права. Олигархат, рэкет, бандитизм. Знатоки новейшей отечественной истории без труда дополнят перечень примет этого бурного десятилетия.
Конечно же, оно получило, не могло не получить соответствующий его характеру и духу ярлык. «Лихие», то бишь разбойные, разухабистые девяностые! Авторство хлёсткого словосочетания, замелькавшего в писательской прозе и публикациях журналистов, остаётся невыясненным. Но принято считать, что в литературе оно было впервые зафиксировано писателем Михаилом Веллером в его романе «Кассандра». Широкой публикой фразеологизм был апробирован и принят.
Похоже, в этом плане не остались в стороне и украинские прозаики. Недавно попалась на глаза занятная книга Леся Белея – содержательное социокультурное эссе под названием «Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді». Думается, суржик в первой части заголовка сохранён автором не только ради колорита. Это как родимое пятно для идентификации не нашего, а заимствованного хрононима.
Итак, «сороковые роковые – девяностые лихие». Цепочка из двух звеньев. А ведь она может быть продолжена, если добавить, скажем, третье звено, задавшись резонным вопросом: разве текущий исторический момент, разве нынешние «двадцатые» не подлежат классификации и оценке? Разве это ещё не закончившееся, но успевшее взбудоражить мир десятилетие не даёт повода наделить его подходящим клеймом? Таким, в котором нашли бы выход терзающие людей чувства растерянности, досады, негодования, ярости, – весь спектр негативных эмоций, вызванных, с одной стороны, действиями против нас фашиствующей России, а с другой - общемировой, опасно нарастающей нестабильностью, где набирают обороты грубая сила,несправедливость, цинизм. Очевидно же, что вторжением России в Украину вредоносные события и политические тенденции 20-х годов ХХI века не исчерпываются. Более того, в совокупности они формируют уже не региональный, а глобальный контекст.
Не думаю, что мне по силам объёмная характеристика этого десятилетия, да и необходима ли она здесь? Каждый из нас в той или иной степени – такой же живой свидетель «злобы дня», поэтому ограничусь несколькими личными акцентами.
Преддверием к нынешним невезучим двадцатым стала пандемия ковида, напугавшая мир числом понесенных жертв. Возбудившие умы обывателей конспирологические «теории» её лабораторного, якобы злонамеренного происхождения, послужили, на мой взгляд, толчком к общемировой турбулентности. Дальше – больше: шок от немотивированной широкомасштабной агрессии России против Украины, ракетные удары, бомбёжки, жертвы, массовые разрушения, атаки на жизнеобеспечивающую инфраструктуру страны, беженцы, разъединённые семьи. В конечном счёте – геноцид и неисчислимые страдания мирного украинского населения, а в планетарном измерении –подорванная система общеевропейской безопасности и рухнувший миропорядок в целом.
Цивилизованные страны и цивилизованные лидеры не остались безучастными к бедам Украины, понимая, что, лишившись своего ядерного потенциала во имя идеи всеобщего мира, она теперь остро нуждается в поддержке, к тому же отстаивает не только себя.
Но нашлись ведь и нецивилизованные субъекты. Российское вторжение стало для масс лакмусовой бумажкой, тестом на политическую зрелость и приверженность общечеловеческим ценностям. Оно же и разделило – идеологически и морально – мировое сообщество, ввергнув его в перманентный гуманитарный кризис. Мир утратил равновесие. Обнаружилось, что пресловутая «империя зла» имеет как идейных, так и прикормленных соучастников. В их числе Северная Корея, Иран, расчетливый Китай, неразборчивая Индия, ультраправые в Европе, деятели типа Фицо и Орбана. Но наиболее прискорбным стало то, что фактическим сообщником Путина оказался Трамп с его деструктивным, оголтелым президентством , ослабившим демократическое лидерство Америки и противодействие мировому злу. Источников напряжённости теперь более чем достаточно, а разочарования и неуверенности в завтрашнем дне ещё больше.
Ну и как после всего именовать свалившееся на наши головы злополучное десятилетие? У меня не было выбора: «клятые двадцатые»! В связке с теми, кто их такими сделал. Эпитет пришёл сам собой как экспрессивная до остервенелости реакция на происходящее в стране и в мире. Вот вам и триада отчаянных времён: «сороковые роковые – девяностые лихие – клятые двадцатые».
Н.КРИВЦОВ
What's Your Reaction?