Наталя Бойко: Вірте у власні сили — ви можете все

Розлогіше розповідає ІП "Кур'єр" із посиланням на очільника міста Андрія Абрамченка.

…Наталія виросла в Ларжанці у великій родині, після сьомого класу разом із двома подругами вирішила вступати до Ізмаїльського політехнічного ліцею. Перші вступні іспити склала невдало.
Для когось це могло б стати приводом відмовитися від задуму. Але не для неї: дівчина дізналася, що в серпні буде додатковий набір, самостійно ще раз підготувалася з математики й - вступила. Родина про її рішення та вступ спочатку навіть не знала.

…Проте першого вересня Наталія пішла в рідну школу. Того ж дня з ліцею зателефонували сусідам (в родині телефона у домі не було), запитуючи, де ліцеїстка. Ті передали питання батькові, який відреагував: «Молодець! Ти можеш!».
Спочатку вона мріяла про біологію, хімію, медицину. Проте фінансові обставини не дозволяли легко обирати навчання далеко від дому. У родині розглядали юридичну освіту - тим більше, що її дядько Василь Левченко був ректором Ізмаїльського водного інституту. Випадкова зустріч із колишнім директором Ларжанської школи Олександром Арешкіним змінила плани дівчини: Олександр Сергійович переконав Наталію спробувати вступити до Одеського національного університету імені І.Мечникова, адже сільській школі бракувало вчителів хімії та біології.

Наступного дня Наталія поїхала до Одеси, подала документи на спеціальність «Мікробіологія та вірусологія» та 1 вересня почала працювати вчителькою біології та хімії у своїй школі, навчаючись на першому курсі університету. Спочатку їй дали лише шість годин на тиждень - директор запропонував спробувати себе.

Наталія взялася за роботу серйозно: першу зарплату витратила на методичну літературу, самостійно розбиралася з тестами та новою 12-бальною системою оцінювання. Згодом мала вже 36 годин на тиждень і класне керівництво. До речі, серед її учнів була й майбутня керівниця ансамблю «Придунав’я» Марина Браїла.
Молода вчителька не мала великого педагогічного досвіду, проте мала бажання вчитися. Директор запропонував їй узяти участь у конкурсі «Учитель року». Відкритий урок у Багатянській школі пройшов успішно, Наталія подолала кілька етапів професійного випробування, однак до обласного туру не потрапила через відсутність завершеної вищої освіти.

Через два роки Наталія переїхала до Одеси, працювала на кафедрі університету, навчалася заочно, вступила до аспірантури, складала кандидатський мінімум. Паралельно долучилася до організаційної роботи під час виборчих кампаній. Саме тоді почала розуміти, що її сильна сторона - не лише знання з біології чи вміння викладати. Вона вміє організовувати людей, формувати команду, бачити великий проєкт у цілому й водночас не випускати з поля зору дрібниці.
…Повернувшись до Ізмаїла, Наталія очолила філію крюїнгової компанії, створила власну газету. У 2010 році балотувалася до міської ради й програла вибори лише на чотири голоси. І саме тоді отримала пропозицію очолити Палац культури імені Тараса Шевченка, який переживав непрості часи.

Наталія звернулася по пораду до колишнього керівника, який відповів доволі категорично: «Навіть не думай. Тебе там з’їдять». Проте, як згадує вона, саме після цих слів вирішила, що працюватиме. І погодилася.
Палац культури потребував керівника, який зміг би зібрати команду й повернути відвідувачів. Поступово тут знову почали проводити концерти, свята, міські заходи та святкування Дня міста. За кожною подією стояла напружена робота всієї команди - іноді кілька днів поспіль заради одного заходу у вихідні.

Але Наталія бачила результат: люди виходили задоволеними, поверталися, запитували, кого ще можна запросити, що цікавого відбудеться наступного разу.
Згодом на неї чекав новий виклик - керівництво «Палацом спорту».

…Перехід від концертів і творчих проєктів до великої спортивної споруди дивував багатьох, адже Наталія не була спортивною менеджеркою за освітою чи попереднім досвідом. Проте сама вона не бачила в цьому суперечності.

«І там, і тут усе тримається на менеджменті… Принципи управління залишаються однаковими в будь-якій сфері», - пояснює директорка.
За освітою Наталія - мікробіологиня, має диплом із фінансів економічного університету, а нині навчається психології в МАУП. У цьому поєднанні освіти, досвіду й постійного навчання простежується її характер: вона не вважає, що здобуті колись знання мають визначати всі подальші рішення. Навпаки, нова справа - це привід опановувати нові компетенції, розбиратися в незнайомих питаннях і шукати потрібних фахівців.

П’ять років тому Наталія прийшла керувати Центром дозвілля «Палац спорту» - великою спорудою з басейном, спортивними залами, тренажерним обладнанням і просторами для різних занять. Та передусім потрібно було сформувати команду, розподілити обов’язки й налагодити щоденну роботу.
В роботі великого комплексу є чимало складних технічних питань: вентиляція, температура води, справність обладнання, чистота приміщень, безпека - усе це потребує постійної уваги. Вихід із ладу однієї системи може створити проблему для багатьох відвідувачів. Триває робота над енергонезалежністю: є генератор потужністю 100 кВт., цьогоріч запланований повторний тендер на встановлення сонячних панелей.

Окремий напрям відповідальності - укриття. Під час війни потрібно контролювати доступність приміщення, наявність води, медикаментів та освітлення. Завдяки відеоспостереженню ситуацію на місці можна відстежувати телефоном, який і так майже ніколи не вимикається. Проте за п’ять років Наталія навчилася не намагатися контролювати абсолютно все й дозволяти собі відпочинок, тому що впевнена: «Найвищий рівень менеджменту - коли система працює навіть без керівника».
У цій фразі - її ставлення до власної ролі: керівник не повинен бути єдиною людиною, від якої залежить кожне рішення. Навпаки, його завдання - створити систему, у якій кожен знає свою роботу й може відповідати за результат.

Тому Наталія відразу додає: «Це заслуга не лише керівника. Це насамперед заслуга колективу. Людей, на яких можна покластися».
За п’ять років працівники приходили, хтось ішов, дехто повертався. Поступово сформувалася взаємозамінність: під час великих заходів допомагають усі. За роботу у вихідні надають відгули, а до особистих обставин - візитів до лікаря, потреб дітей чи родини - намагаються ставитися з розумінням.

Наталія переконана: довіра не послаблює дисципліну. Вона допомагає людям відчувати відповідальність не лише за власну ділянку роботи, а й за спільний результат.
Особливе місце в її розповіді посідають тренери: «Для мене вони - справжнє золото», - каже Наталія. Деяких доводилося буквально шукати по місту. Серед них - учителі фізкультури, молоді випускники, люди, які спочатку самі сумнівалися у своїх силах. Наталія говорила їм те саме, що колись почула від батька й що не раз допомагало їй самій: «Спробуй. У тебе вийде».

Сьогодні «Палац спорту» майже на 100 відсотків завантажений: тренуються гандболісти, гімнастки, тенісисти, футболісти й боксери, працюють спортивні секції, проводять турніри, фестивалі, концерти та репетиції. Водночас центр розширює спектр послуг: тут працюють логопеди, фахівці із сенсорної інтеграції та лікувальної фізкультури, проводять творчі заняття. «Палац спорту» - це не лише місце для спортивних тренувань, а й простір, де люди різного віку можуть дбати про здоров’я, розвиватися й отримувати фахову підтримку.
Розвиток триває. Серед завдань, які ще належить розв’язати, - розширення інклюзивних послуг у басейні, і цей напрям потребує спеціальних знань і особливої уваги до безпеки. А влітку виникає ще одна проблема: охочих навчитися плавати значно більше, ніж центр може охопити, тому потрібні додаткові тренери.

За п’ять років «Палац спорту» став важливою частиною життя багатьох містян. Серед постійних відвідувачів - пенсіонери, які приходять до басейну щоранку. Вони настільки звикли до свого розкладу, що можуть зателефонувати, якщо відкриття затрималося хоча б на хвилину. Діти та онуки дарують їм абонементи, а працівники комплексу оформлюють подарункові сертифікати.
Приходять і військовослужбовці - іноді на тренування ще до початку служби, о п’ятій ранку. Є переселенці з великих міст, які звикли після роботи відвідувати басейни й спортзали та знаходять такі можливості в Ізмаїлі.

Наталя нерідко виходить на рецепцію, спілкується з відвідувачами, вислуховує зауваження й намагається знайти рішення, якщо хтось незадоволений. Вона мріє, щоб відвідувачів ставало більше: «Найкраща реклама - це рекомендація людини, яка вже сама спробувала», - переконана вона.
Історія «Палацу спорту» почалася з недобудованої школи, яку згодом вирішили перетворити на спортивний комплекс. Сьогодні це великий простір для спорту, дозвілля, зустрічей і різних міських подій.

Для Наталії Бойко ці п’ять років - ще й історія професійного становлення, нових викликів і рішень, які доводилося ухвалювати разом із командою. Вона переконана, що успіх спільної справи залежить від людей, їхньої взаємної довіри та готовності брати на себе відповідальність.
Та її власна історія почалася задовго до «Палацу спорту». І вона не стільки про посади, скільки про вміння починати заново: учителька, яка вступила до університету й одразу пішла працювати до школи; організаторка, яка не злякалася попередження про те, що її «з’їдять» у Палаці культури; керівниця, яка погодилася очолити спортивний комплекс, хоча її попередній досвід був пов’язаний зовсім з іншими сферами.

На кожному етапі їй доводилося вчитися нового, знаходити підхід до людей, організовувати роботу й ухвалювати рішення. Досвід, здобутий у різних сферах, не був випадковим: уміння чути людей, об’єднувати їх навколо спільної справи й доводити задумане до результату залишалося важливим і в школі, і в редакції, і в Палаці культури, і в «Палаці спорту».
І, схоже, головне, чого вона навчилася за ці роки, - не боятися починати нового й допомагати іншим повірити, що вони теж можуть.
Підготувала Рина ТЕНІНА