"Головна проблема – не в грошах і не в ідеях". Павло Ковтонюк про проблеми та перспективи української медицини на 2026 рік

В інтервʼю для "УП. Життя" він підбиває підсумки 2025 року для української медицини, аналізуючи головні рішення за рік – і до чого вони призвели, пише ІП "Кур'єр".
Далі – розмова про ілюзію зростання видатків на медицину, про кадрове забезпечення, якому бракне талантів, про лікарні, що розпорошують ресурси, і програму медичних гарантій, що працює без чіткого напрямку. А також про чекапи, ліки, інноваційні препарати, цифровізацію – і про те, чому хороші ідеї без тяглості можуть створювати хаос.

Якщо спробувати однією фразою описати 2025 рік для української медицини – яким він був?
З одного боку, постійно щось відбувалося в 2025 році, а з іншого боку, як такого значного нічого не відбулося. Я, наприклад, стараюсь стежити за довшими тенденціями або великими подіями, які справді щось змінюють, і тут нема навіть що згадати, якщо чесно. У масштабі системи якихось серйозних змін та рішень я не бачу. Я би сказав, що рік просто минув тихо. Система собі працює, рухається інерційно в тому напрямку, який був заданий раніше.

У якому стані система охорони здоров'я входить у наступний рік?
Я оцінюю це так: з одного боку іде війна, і планка вимог дуже низька. Основна вимога полягає в тому, щоб наша система протрималася війну. Принаймні не падала, не колапсувала стрімко, не деградувала. Ця задача, в принципі, виконується. Система працює плюс-мінус на тому рівні, в якому широкомасштабне вторгнення її застало. Чи можна цим вдовольнятись? Напевно, ні. Я думаю, можна робити набагато більше. Але задача мінімум у нас виконана: послуги надаються, лікарі ходять на роботу, ліки в аптеках є. І як на ту ситуацію, в якій ми живемо, – слава Богу. Разом з тим це лише одна оптика – оптика виживання. Якщо одягати інші окуляри і дивитись у перспективу, на довші історії, на питання "Як ми будемо жити далі", тут проблеми є. Проблеми накопичуються. Є старі проблеми, є нові. І система майже нічого з ними не робить. Вона не адаптується до них, не займається ними. Через ту саму причину – система існує в режимі підтримання себе на мінімальних налаштуваннях. Вона не перебуває в режимі розвитку. Тут важливо розуміти контекст. Наша медична система перебувала в процесі трансформації на момент початку широкомасштабного вторгнення. Фактично 2021 рік був першим роком її роботи в новому вигляді – відповідно до закону, ухваленого ще у 2017 році. На саму реформу пішло чотири роки. Поступово запрацювала регулярна допомога, була створена НСЗУ, почала функціонувати програма медичних гарантій, лікарні перетворювалися на автономні підприємства. 2021-й став першим роком, коли цю реформу формально завершили. Нова система мала почати нормально працювати. Але сталася пандемія, а згодом – широкомасштабне вторгнення. Фактично цю систему війна догнала ще на аеродромі. Вона так і залишилась у недорозвиненому стані. Багато речей не укріплені, не добудовані, не дороблені. І ми так і їдемо на мінімальних спроможностях. Це і є її головна стратегічна слабкість. Ми маємо систему, яка виявилась достатньо стійкою, щоб вижити в умовах війни. Але вона не має запасу міцності для розвитку, адаптації і відповіді на виклики, які накопичуються. І саме це – головний ризик на перспективу.

У 2024-2025 роках видатки на медицину формально зростали. МОЗ часто подає це як доказ стабільності системи в умовах війни. Зростання бюджету на медицину закладене й на 2026 рік. Якщо відкинути абсолютні цифри і подивитися на реальні можливості медицини – що насправді означатиме це зростання?
Дивіться, приросту бюджету нема. Він у нас є в абсолютних цифрах, але ми повинні оцінювати ситуацію реально. Чи стає медицина більш забезпеченою ресурсами? Вона їх реально не має. У нас є таке явище, як інфляція. І бюджет її просто доганяє. Тобто коли ми говоримо про збільшення фінансування – це природний процес. Якби ми не збільшили бюджет, то через інфляцію ми просто пішли би в мінус. Тому бюджет у нас збільшується щороку, але відповідно до інфляції. Якщо це унормувати або міряти у валюті, яка менше піддається інфляції, – наприклад, у доларах, ми побачимо рівну лінію. Реальна оцінка така: ми зараз спроможні утримувати фінансування медицини на стабільному рівні. Для війни – це супер. Для розвитку – ні. Я не критикую цю ситуацію. Під час широкомасштабного вторгнення це, навпаки, дуже добре. Це означає, що держава змогла втримати систему. Є ще один момент. Навіть коли ми рік до року коригуємо бюджет на інфляцію, деякі процеси все одно не перехоплюємо. Наприклад, здорожчання імпортних ліків – на багато позицій ціни можуть зростати швидше, ніж наш бюджет. Частково це адресовано в бюджеті – у частині закупівель дороговартісних ліків, де ріст відчутніший за інфляцію. Але якщо говорити про програму медичних гарантій, про амбулаторні ліки, "Доступні ліки", там зростання фінансування дуже невелике. І там проблеми можуть накопичуватися.

Що сьогодні є найбільшою бюджетною "діркою" для медицини?
Найбільша проблема – це доходи лікарів і медсестер. Чому вона виникає? Тому що середня зарплата в країні стрімко зростає. Причина – у дефіциті робочої сили: у нас проблеми з міграцією, багато людей воює в Збройних силах. Через це середня зарплата в країні росте, але в медицині – ні. Минулий рік став першим з 2021-го, коли середня зарплата в країні знову обігнала середню зарплату лікаря. Не тільки медсестри, а вже й лікаря. Медсестра вже давно внизу. А починали широкомасштабне вторгнення ми з іншої позиції: середня зарплата медсестри була приблизно на рівні середньої зарплати в країні, а середня зарплата лікаря була майже в півтора раза вищою за середню по країні. Ми рухалися в бік того, що в медицині зарплати будуть вищими, ніж у середньому по країні. Так і має бути. Зараз цей тренд розвернувся вниз. І це дуже небезпечно .Це не вирішується постановами про мінімальні зарплати. Навпаки – такі рішення часто погіршують ситуацію, оскільки вони не враховують конкуренцію на ринку праці. У результаті фахівці йдуть туди, де ринок платить більше, а менш кваліфіковані працівники залишаються без стимулів до розвитку на місцях. Це серйозне, комплексне, системне і загрозливе питання, бо безпосередньо впирається в те, що буде з людьми в системі далі. А без людей ніяка стабільність бюджету не врятує.

У публічному просторі кадрову проблему в медицині часто описують так: лікарі й медсестри виїжджають, система їх втрачає, дефіцит наростає. Наскільки така картина відповідає реальності, якщо дивитися на цифри?
Не вважаю це питання проблемою. Серйозно. У нас з кількістю немає критичних проблем. Є певні нюанси, труднощі, особливо в частині медсестер. Але кількісно якоїсь катастрофи немає. І я її, якщо чесно, попереду не бачу. Лікарі і медсестри виїхали пропорційно до кількості населення, яке виїхало. Тобто в перерахунку на пацієнтів кількість лікарів і медсестер плюс-мінус залишилася тією самою. Дещо знизилася, але це не глобальний дефіцит. Медицина тримається не на кількості – це совєтський підхід: забезпечимо кількістю, просто всі ставки закриємо. Нас цікавить не це. Нас цікавить, щоб пацієнти отримували сервіс, а це можливо, якщо послуги надають компетентні люди. Щоб ти приходив на реабілітацію – і твій реабілітолог міг тебе витягнути. Щоб ти потрапляв на операційний стіл – і тобі якісно робили операцію. Щоб діагност правильно поставив діагноз. Щоб психіатр правильно підібрав лікування і розрізнив хворобу. І тут у нас є дуже серйозні червоні прапорці. У нас у медичних університетах відбуваються не дуже хороші речі. Через те, що бракує студентів, дуже знижується поріг для вступу. Коли падає якість освіти, падає кількість талантів. Якщо ми зараз знижуємо вимоги до вступу, ми закладаємо проблему на роки вперед. Її неможливо буде швидко виправити.
Зарплата починає відставати від середньої по країні. І особливо це відчувають талановиті лікарі. Їхнє професійне становище в суспільстві стає небезпечним. І це дуже серйозна передумова до виїзду. Важливо розуміти: вибір відбувається не тому, що в Польщі зарплати вищі. Вони там завжди будуть вищі. І в Німеччині – ще вищі. Ми з цим нічого не зробимо. Ключове – відносне положення. Працюючи лікарем, я повинен відчувати професійну цінність. А цю цінність я відчуваю відносно інших професій у своїй країні. Я не повинен, як лікар, заробляти менше за водія тролейбуса в КП "Київпастранс". При всій повазі до водіїв.
Ще одна дуже серйозна проблема – це фіксація мінімальних зарплат. У 2021 році ухвалили рішення про мінімальні зарплати лікарів і медсестер. Зараз знову з'являються подібні індикатори – 30–35 тисяч гривень для лікаря. Це дуже погані речі. Чому? Тому що вони піднімають зарплати гіршим лікарям і медсестрам за рахунок кращих. Ресурс у системі обмежений. Директор лікарні має певну суму грошей і розподіляє її між людьми. Раніше він міг заохочувати кращих, мотивувати, платити їм більше. Тепер він змушений підтягувати всіх до мінімуму – і забирати з тих, кому платив більше. У результаті зарплата стає плоскою. Вона не винагороджує освіту, таланти, старання. Це створює клімат повної демотивації. Навіщо старатися, якщо я не бачу, як це впливає на моє становище? На місці молодого лікаря я би дуже серйозно над цим задумався.

Кого система насправді ризикує втратити першими, якщо цей тренд не зміниться?
У нас велика кількість лікарів передпенсійного або пенсійного віку. В деяких сферах – до третини, наприклад у сімейній медицині. Вони створюють кількість. Але це не майбутнє системи. Є поодинокі сильні професіонали серед них, але загалом це люди старої школи. І ми не за них боїмося, що вони поїдуть у ЄС. Вони, швидше за все, нікуди не поїдуть. А ресурси ми маємо спрямовувати саме на тих, за кого боїмося, що втратимо. І тут політика зараз працює радше проти цього, ніж на користь.

Коли йдеться про укрупнення або об'єднання лікарень, це майже завжди викликає сильний спротив на місцях. Люди бояться закриття лікарень, втрати доступності, скорочень. Наскільки ці побоювання обґрунтовані?
Я скажу навпаки: укрупнення лікарень – це шлях до збереження людей, до збереження хорошого персоналу. І я, навпаки, не бачу зараз ніякого масового укрупнення. Давно прийнятий документ про створення кластерних і надкластерних лікарень, про розвиток мережі і консолідацію менших закладів у більші. Але цього не відбувається. Всі лікарні є, вони нікуди не діваються. І коли відбувається злиття – це, як правило, ініціатива місцевої влади. І саме там ми бачимо дуже хороші результати.

За рахунок чого об'єднання лікарень дає кращий результат? Що конкретно змінюється для системи і для лікаря?
Консолідація створює сильніші, більші медичні заклади, які стають точкою тяжіння для талантів. Чому? Там цікавіші умови роботи. Краще обладнання. Більший потік пацієнтів, а отже, більше практики. Більші контракти з НСЗУ – тобто більше грошей у лікарні. Ми повинні не боятися зливати маленькі лікарні з великими. Особливо в містах. Саме міста – це найбільша проблема. Там купа роздрібнених закладів, які дублюють одне одного. У кожному з них – брак персоналу, брак грошей. Коли у тебе багато лікарень, а кількість кваліфікованих лікарів і грошей обмежена, брак буде всюди. Питання в тому, чи має окрема лікарня сенс. Дуже часто – ні. Ситуацію ще більше погіршує наявність паралельних медичних систем. В Україні є окремі лікарні в системі МВС, СБУ, залізниці. Є військова медицина, яка існує паралельно і конкурує з цивільною за лікарів і медсестер. Зараз ще хочуть створювати університетські лікарні – на мою думку, це абсолютно жахлива ідея. Додавання університетської лікарні означає появу ще однієї паралельної підсистеми, яка не підвищить якість медичної освіти, а лише буде розпорошувати обмежений людський ресурс між лікарнями, які не матимуть достатньої спроможності бути якісними. У результаті всередині медицини існує багато підсистем, які конкурують за обмежений кадровий ресурс. Втім, якщо дивитися на кількість лікарів на душу населення і порівнювати з країнами ЄС, ми виглядаємо цілком пристойно. Але в реальному житті є відчуття браку. Чому? Бо обмежений ресурс талантів розтягується на велику кількість закладів. Особливо – на ті, які не мають достатньої спроможності.

Чи є хороші приклади міст чи громад, де консолідація дала результат? Що саме там було зроблено і чому це спрацювало?
Львів – дуже хороший приклад. Місто створило територіальні медичні об'єднання. Навколо найсильнішої лікарні – нинішньої лікарні Святого Пантелеймона – об'єднали слабші заклади. Найкращих лікарів перевели в сильний центр. У слабших лікарнях залишили допоміжні напрямки: відновлення, амбулаторні послуги, простіші види допомоги. Все складне, ресурсне, висококваліфіковане зосередили в одному місці – там, де є потужність, менеджмент і обладнання. Результати – дуже хороші. Львів зробив це під час війни. Чернігів робив. Вінниця планує. На місцях нормальна влада інтуїтивно доходить до цього сама і починає діяти. На національному рівні це багато разів проголошено, але не реалізується.

Хто має бути драйвером таких змін – місцева чи центральна влада?
Якби це було національне зусилля, процес ішов би значно швидше. Місцева влада це підхопила би. Але зараз громади часто бояться діяти самостійно. Бо немає чіткої національної рамки, плану, сигналу. Є ризик: почнеш одне, а потім з'явиться інша урядова ініціатива. Тому часто всі дивляться на центр і чекають.

МОЗ часто називає програму медичних гарантій одним із головних досягнень. Як ви оцінюєте її стан і розвиток?
Програма медичних гарантій сама по собі – це позитив. Добре, що вона в нас є. Вона дає принаймні розуміння, на що можна розраховувати, і вона допомагає розвивати систему в напрямку пацієнта.

Довідка: програма медичних гарантій – це перелік медичних послуг та ліків, які держава гарантує українцям безоплатно. Оплачує ці медичні послуги для громадян Національна служба здоров'я України напряму лікарням, укладаючи з ними договір.

Але якщо говорити про розвиток програми, я не дуже розумію, куди вона рухається. Я бачу доволі стихійний розвиток. Не хаотичний у поганому сенсі, але саме стихійний. Якщо дивитися в перспективі трьох років, я не можу сказати, в який бік вона йде.

Ви кілька разів уживали формулювання "ініціатива спалахнула – і згасла". Що ви маєте на увазі?
Кілька років тому у нас з'явилася репродуктивна медицина. Окей, програму запровадили. Пройшло кілька років – і що з нею? Чи вона успішна? Чи ні? Чи її треба масштабувати? Чи коригувати? Чи закривати? Я нічого про це не чув. Додали ліки для ментального здоров'я. Класна ініціатива. І що далі? Які результати? Чи вона працює так, як задумувалося? Чи потрібні зміни? Немає відповіді. Розвиток програми медичних гарантій відбувається спалахами. Спалахнуло – і загасло. У 2025 році – те саме. З'являються ідеї, вони реалізуються, але не стають частиною якоїсь довшої політики. Те саме стосується селективного контрактування. Це коли НСЗУ не просто фінансує всіх, хто є, а ставить цілі і винагороджує тих, хто може їх виконати. Ідея правильна. Але реалізація знову ж таки стихійна. Один рік – одне. Другий – інше. Передбачуваності для лікарень немає. Ринок не розуміє, за якими правилами він буде жити далі. Без напрямку неможливо будувати довгострокові рішення. Неможливо планувати ні лікарням, ні лікарям, ні пацієнтам. У результаті всі постійно перебудовуються під нові правила, які з'являються раптово і так само раптово зникають. І це створює відчуття хаосу – навіть там, де насправді зроблено багато правильних речей. У нас є стратегія до 2030 року. Вона формально ухвалена. Але більшість ініціатив, які з'являються, з нею ніяк не пов'язані. Вони виникають рандомно і так само зникають. Через це вони не створюють ані тяглості, ані довіри.

Новація на 2026 рік – програма чекапів здоровʼя людей віком 40+ – комунікується як інвестиція в профілактику, раннє виявлення хвороб, культуру здоров'я. Чи є в цієї ідеї шанс порушити тенденцію і стати частиною системної профілактичної політики, а не черговою програмою-спалахом?
У цієї програми однозначно є плюси. Просто ці плюси не переважують мінуси. По-перше, сама ідея говорити про здоров'я, профілактику, запобігання захворюванням – це добре. По-друге, такі національні чекапи – це не наш винахід. Вони є частиною багатьох систем охорони здоров'я. В Англії є така програма, в Польщі є. Проблема не в самій ідеї чекапу. Проблема в тому, що це знову політика-спалах. Разова активність, яка не вписана в довшу логіку. Я не бачу за цим жодної тривалої політики – на три роки, на п'ять років. Немає розуміння, що буде далі: сьогодні він є, завтра його немає, чи як? Найбільша проблема – чекап не інтегрований у програму медичних гарантій. А це означає, що він не стимулює займатися своїм здоров'ям системно: коли є сімейний лікар, є план, є звичка. Коли кожні кілька років ти не просто десь щось пройшов, а маєш постійний контакт із лікарем, який тебе веде. Звичка формується через сімейного лікаря. Однозначно. А в цьому чекапі сімейного лікаря немає. Механіка така: людям видають гроші на картку. Вони кудись ідуть, щось роблять – і потім про це всі забувають. Тут немає роботи зі звичками. А звички – це окрема політика, її треба спеціально проєктувати. Дизайн, який ми маємо, точно не про звички. Друге питання – на кого орієнтована ця програма. Хто нею скористається? Скористаються люди, які користуються "Дією" і знають, як це працює. І провайдери медичних послуг, які звикли до платної медицини. Є небезпідставне побоювання, що гроші потечуть не туди, куди вони мали би потекти. Люди, яким ці обстеження реально потрібні, не факт, що ними скористаються. Медичні заклади, на які держава хотіла би спертися, не факт, що стануть частиною цієї програми. Я можу помилятися. Подивимось. Але я не вірю, що якщо людям просто дати 2 тисячі гривень, вони раптово змінять свої звички і почнуть займатися здоров'ям. Люди не займаються здоров'ям не тому, що в них не було 2 тисяч гривень. Причини зовсім інші. І на ці причини програма не впливає. Я також не вірю, що ці 10 мільярдів гривень будуть реально використані. Швидше за все, значна частина грошей просто залишиться.

МОЗ оцінював потребу у фінансуванні ліків на 2026 рік приблизно у 26 мільярдів гривень, тоді як у бюджеті закладено трохи більш як 15. Наскільки критичною та відчутною буде ця нестача?
Будуть відчутними наслідки. Але "нестача" – це філософське питання. Щоб говорити про нестачу, треба відповісти: а скільки потрібно насправді? Якою є наша ідеальна модель забезпечення ліками? Ліки – це страшенно важливий напрямок. Це найкращий спосіб фінансово захистити людину від витрат на лікування. Переважна більшість того, за що наші пацієнти змушені платити з власної кишені, – це ліки. З розвитком програми медичних гарантій, слава Богу, випадків, коли людина просто платить лікарю в кишеню або за операцію, стає менше. Повільно, але ця практика зменшується. А от ліки залишаються проблемою. Це й амбулаторні препарати, які люди купують в аптеці, і ліки в стаціонарі, коли пацієнта відправляють купувати самостійно, і дороговартісні препарати, які закуповуються централізовано. Якщо держава хоче, щоб люди реально відчули полегшення, ліки – це найпростіший і найшвидший спосіб цього досягти. Вклавши гроші в ліки, можна дуже швидко і відчутно покращити ситуацію. Це не потребує складних реформ, перебудови системи чи багаторічних змін. І так, бюджет на ліки зростає щороку. Але він зростає, знову ж таки, лише доганяючи зростання цін. Радикального зламу ситуації не відбувається. Тут важливо розуміти ще одну річ: загалом люди бідніють. Повільно, але бідніють. Під час війни дуже важко втримати матеріальне становище. І коли ти стаєш біднішим, а у тебе є стаття витрат, від якої ти не можеш відмовитися, – ліки починають тиснути на бюджет все сильніше. Особливо це стосується людей із хронічними захворюваннями. Навіть недорогі ліки – це проблема. Навіть 500 гривень на місяць для пересічного пенсіонера – це великі гроші. А 500 гривень на ліки – це не щось надзвичайне. Часто йдеться про значно більші суми. Середня пенсія в Україні – близько 6 тисяч гривень. І ми розуміємо, яке це навантаження. Коли держава інвестує в ліки, вона не просто лікує людей. Вона впливає на соціальну стабільність, на добробут, на відчуття захищеності. Вона перекриває одну з найболючіших статей витрат – особливо для бідних людей. Я би обміняв 10 мільярдів на чекап на 10 мільярдів у забезпечення ліками. Це було би набагато кращою ідеєю.

Довідка: Договір керованого доступу (ДКД) – правовий інструмент для закупівлі інноваційних лікарських засобів, який дозволяє державі напряму вступати в переговори з виробниками та отримувати ліки за зниженими цінами.

Закупівлі інноваційних препаратів через ДКД цього року подавалися як прорив. Зокрема у 2025-му вперше уклали ДКД для закупівлі вакцини проти вірусу папіломи людини, а також шести препаратів для терапії тяжких форм раку шкіри, крові, легень, молочної залози та лімфатичної системи. Якщо дивитися ширше – це початок системної політики в інноваційних ліках чи радше серія точкових рішень?
Це точкові успіхи. Я поясню. ДКД – це хороша історія. Є конкретні люди, яким ці препарати реально рятують життя. І з цієї точки зору я не можу бути проти таких рішень. Питання в іншому – в системі. У нас дуже обмежений ресурс. І він надалі буде дуже обмежений. Тому ми маємо вкладати його в щось одне довго – доти, поки це не дасть системного ефекту. А не розпорошувати щороку на мікроініціативи, які не доводяться до кінця.

Ви кілька разів наголошували на обмеженості ресурсу. У ситуації, коли грошей завжди менше, ніж потреб, як держава взагалі мала би підходити до інноваційних препаратів: що фінансувати насамперед і за якою логікою?
Коли я працював у Міністерстві охорони здоров'я, однією з найбільших проблем було те, що політика по ліках уже була хаотичною. Хтось колись почав закуповувати якийсь препарат. Чому? Просто так. І ти вже не можеш це зупинити, бо пацієнти звикли, що держава це купує. А чому саме цей препарат, а не інший – відповіді часто немає. І більшість того, що ми робимо в політиці ліків, не має чіткої логіки. Уявімо: в Україні є тисяча людей із певним рідкісним захворюванням. Лікування однієї людини коштує величезні гроші. Ми запроваджуємо ДКД і в 2026 році можемо забезпечити лікування для 50 людей. Наступного року увага перемикається – з'являється нова ідея, новий препарат, нова програма. І знову ми забезпечуємо умовно 50 людей у новому напрямку. Проходить п'ять років. У нас є кілька інноваційних препаратів. Але доступ до кожного з них – суперобмежений. Ніхто не розуміє, як потрапити в програму. Отримує лікування невелика кількість людей. У решти – відчуття несправедливості. З'являються ризики корупції, бо ресурс дефіцитний. І в підсумку ми маємо ситуацію, де незадоволених людей більше, ніж задоволених. Так, 50 – це краще, ніж нуль. Але питання в тому, чого ми досягли системно. Чи вирішили ми проблему лікування цього захворювання? Ні. Саме так і з'являється загальне відчуття, що система не працює. Ніби є купа програм, ініціатив, закупівель. А люди все одно не розуміють, на що вони можуть розраховувати. Це прямий наслідок хаотичної політики.

Якщо повернутися до ширшої рамки: чого саме бракує програмі медичних гарантій, щоб політика в інноваційних ліках перестала виглядати хаотичною?
Програмі медичних гарантій бракує фокусу. Вона має чесно сказати людям: ось що ми покриваємо зараз, ось де межі можливого з цим бюджетом, ось у який бік ми будемо рухатися далі, коли з'являться додаткові гроші. І тоді з'явиться соціальний договір. Люди знатимуть правила гри. Сьогодні ж ситуація інша. Люди не вміють користуватися програмою. Правила постійно змінюються. Їм говорять одне, а на практиці вони бачать інше. Навіть лікарі не завжди розуміють, як все влаштовано. Бо правила змінюються надто часто. Постійно з'являються нові ідеї, увага розсіюється – і загальне відчуття незадоволення тільки зростає.

Якщо говорити про сфери, де за останні роки все ж була певна тяглість і розвиток, часто згадують електронну систему охорони здоров'я. Чи можна сказати, що eHealth – це один із небагатьох елементів реформи, який розвивається послідовно?
Тут і так, і ні. З одного боку, система дійсно росте. Я б не сказав, що вона активно розвивається, але точно росте. З дуже простих причин – у ній накопичуються дані. І це прекрасно. Саме заради цього ми колись її і створювали – щоб бачити, що відбувається в системі, і робити на основі цього висновки. Наприклад, ліки для ментального здоров'я. У системі видно, скільки рецептів виписано, ким, де, на які препарати, в яких регіонах більше, в яких менше. Це величезна цінність. Ці дані треба аналізувати і на їхній основі ухвалювати політичні рішення: що працює, що не працює, куди інвестувати далі. Система дає таку можливість. Електронна система охорони здоров'я дуже допомогла під час війни. Це одна з причин, чому система загалом виявилася стійкою. І фінансування, і підтримка роботи лікарень – усе це значною мірою трималося на eHealth. Працює і державно-приватне партнерство. Я спілкуюся з виробниками медичних ІТ-систем, бачу, як розвивається бізнес. Так, вони скаржаться – це нормально. Але водночас вони ростуть, розширюються, запускають нові сервіси. Водночас не треба переоцінювати роль цифровізації. eHealth – це інструмент. Дуже важливий, дуже корисний. Але він сам по собі не вирішує проблем. Він не замінює політику. Він лише робить видимим те, що відбувається.

Якщо спробувати підсумувати всю розмову: у чому сьогодні головна проблема української системи охорони здоров'я?
Головна проблема не в тому, що в нас немає ідей. І не в тому, що в нас нічого не робиться. Ідей багато. Ініціатив багато. Більшість із них – нормальні. Деякі – навіть дуже хороші. У нас немає фокусу. Ми не беремо одну проблему і не вирішуємо її системно, рік за роком, до результату. Ми постійно перескакуємо з теми на тему. З'явився запит – зробили ініціативу. З'явився новий політичний момент – переключили увагу.З'явилася нова ідея – побігли туди. І попередні речі залишаються недоробленими. Це створює дуже дивний ефект. Ніби є купа програм. Купа реформ. Купа звітів. А відчуття в людей, що нічого не працює. Програма медичних гарантій мала би бути соціальним договором. Вона мала би чесно говорити людям: ось що держава гарантує зараз, ось межі можливого з цим бюджетом, А ось куди ми будемо рухатися далі, коли з'являться ресурси. Цього договору немає. Людям важко зрозуміти, на що вони можуть розраховувати. Лікарям важко планувати. Лікарням важко розвиватися. Водночас важливо сказати чесно: система вистояла. В умовах війни це вже величезне досягнення. Але вона працює на мінімальних налаштуваннях. Виживання – це не стратегія на роки вперед. Якщо ми не почнемо концентрувати ресурси, увагу і політику на кількох ключових напрямках і доводити їх до результату, проблеми будуть лише накопичуватися. Українська медицина зараз у точці вибору: або ми й далі будемо рухатися інерційно, реагуючи на запити й політичні імпульси. Або почнемо будувати систему з фокусом, тяглістю і передбачуваністю. Поки що ми живемо в режимі першого варіанту.
Підготувала Рина ТЕНІНА