100 років з дня народження Віри Вовк: що варто знати про українсько-бразильську письменницю

У доробку та життєвому шляху письменниці закарбовані непрості сторінки української та світової історії, а в ліричному коді її творів - любов до двох земель: тієї, що була рідною від народження, та іншої, заокеанської, яка стала рідною після вимушеної еміграції. Віра Вовк прожила довге й насичене подіями життя, ставши літературною амбасадоркою України Південній Америці та Південної Америки в Україні.  ІП "Кур'єр" із посиланням на "Суспільне Культура" розповідає найцікавіше, що варто знати про письменницю.

Дитинство серед Карпат, еміграція, війна

Віра Вовк народилася 2 січня 1926 року в містечку Бориславі на Львівщині, яке тоді перебувало у складі Польщі. Її батько Остап Селянський був лікарем у Кутах на Гуцульщині - там, посеред мальовничих карпатських гір, і минули ранні роки Віри. Мати - Стефанія Марія Селянська із роду Звонок - походила з Бойківщини й працювала вчителькою. А хрещеним дівчинки став митрополит Андрей Шептицький - Вірин тато був його приватним лікарем. Братів та сестер письменниця не мала.

Цікаво, що пані Віра зростала під прізвищем Селянська. Її дід теж був Вовком, але змінив прізвище, коли дізнався, що стане священником на Гуцульщині - тамтешні люди вважали вовка недоброзичливою твариною й могли через це незлюбити пастора. Віра ж повернула собі справжнє родове прізвище.

У 1939 році Європу охопила Друга світова війна. Батька Віри мали розстріляти, тож сім'ї довелося за одну ніч зібратися й втікати за кордон. Попереду чекала довга й небезпечна дорога - та зрештою Селянські опинилися в Дрездені. Остап Селянський влаштувався на роботу в шпиталь, де днював і ночував. На робочому місці він і загинув: під час бомбардування в ніч з 12 на 13 лютого 1945-го відмовився припинити операцію та спуститися в укриття. У ту ніч загинули близько 25-30 тисяч людей.

Важко переживши втрату батька, Віра з матір'ю втекли до містечка Вальдзе на кордоні зі Швейцарією, де прожили до завершення війни. Згодом обидвоє вступили до Тюбінгенського університету: Віра закінчила студії (германістика, славістика, музикологія), а мати - докторантуру за спеціальністю "археологія".

Край океану й карнавалів

У серпні 1949 доля вкотре зробила кульбіт - і занесла Віру та Стефанію Селянських до Бразилії.

"Ми не мали ближчого поняття про країну, до якої перебиралися жити: мама уявляла її собі як якесь неокреслене Ельдорадо, я надіялася знайти там мир і сприятливе підсоння для своєї праці", - згадувала Віра Вовк.

На той час у Бразилії сформувалася велика українська діаспора, проте в Ріо-де-Жанейро, де зрештою осіли Селянські, української громади не було. Попри це, мегаполіс прийняв Віру Вовк привітно: там вона закінчила університет, здобула докторський ступінь, стала професоркою німецької літератури.

Окрім цього, пані Віра відзначала схожість українського та бразильського менталітетів: "Вони (бразильці - Ред.])дуже схожі. Співають, танцюють, веселяться, сваряться, як ми. У них такий же, як і в нас, брак відповідальності. Тут маса політиків, які один одного «пожирають». На жаль, у Бразилії, як і в Україні, дошкуляє хабарництво. До позитивних прикмет бразильців належить гостинність і щедрість. Незвичайним є бразильський гумор і швидкість обернути якусь трагічну обставину жартівливим боком. Словом, схожостей з українським характером дуже багато".

Перебуваючи далеко від батьківщини, Віра Вовк зрозуміла, що в Бразилії майже нічого не знають про українську культуру й літературу. Аби виправити це, вона вирішила присвятити себе перекладацькій роботі: донести до бразильських читачів 12 творів української класики - від Григорія Сковороди й Тараса Шевченка до Івана Франка та Василя Стефаника - а також 12 текстів сучасних їй авторів, зокрема Василя Голобородька, Івана Драча, Миколи Воробйова, Валерія Шевчука й Ігоря Калинця.

Непохитний зв'язок з Україною

Після еміграції Віра Вовк підтримувала зв'язок з Україною. Вона активно спілкувалася з шістдесятниками та політв'язнями: Аллою Горською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Ігорем Калинцем, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем та іншими.

"Моє спілкування з українськими творцями має різні наголоси. Миколу Бажана та Григорія Кочура я вважала своїми учителями і радо приймала їхні дороговкази для нових праць. З Михайлиною Коцюбинською та Ігорем Калинцем ми коментували здобутки шестидесятників. Із Дзюбою, Стусом любувалися походеньками і довгими розмовами. Найближчими тоді були мені Григорій Кочур, Іван Світличний і, дещо пізніше, Василь Стус", - розповідала пані Віра.

Часом Віра Вовк приїжджала в Україну. Тут за нею пильно стежили чекісти: обшукували "до ниточки" в аеропорті, намагалися завадити проведенню публічних заходів з її участю тощо. Утім, письменниці вдавалося розповідати правду про західний світ українцям, які жили в ізольованій радянській бульбашці. Водночас вона відкривала світові очі на українські реалії: переслідування, репресії та насильницьке зросійщення.

Окрім цього, Віра Вовк - одна зі співзасновників Нью-Йоркської української поетичної групи. Це було неформальне літературне об’єднання, націлене популяризувати у світі українську літературу. Письменниця цінувала зв'язок з Нью-Йоркською групою, хоч і зазначала, що більший вплив на неї здійснив південноамериканський материк. Вона навіть жартома називала себе "група Ріу-де-Жанейру з філіялом у Нью-Йорку".

Важливо згадати, що Віра Вовк відкидала поняття "діаспорної української літератури", зауважуючи: Адама Міцкевича чи Юліуша Словацького, які жили за межами етнічної Польщі, ніхто з поляків не називає "діаспорними" митцями.

Віра Вовк все життя тужила за Україною, але не мала можливості повернутися через відсутність окремого житла та важку хворобу легень.

Багатогранна творча спадщина

Віра Вовк залишила яскравий та розмаїтий доробок: поезію, прозу, п'єси українською, німецькою та португальською мовами. Водночас вона наголошувала, що саме українська - це "мова її серця, поезії і духу".

Поезію Віри Вовк пронизує туга за рідною землею, змалювання української та іноземної природи. Також присутні релігійні мотиви та любовна лірика. Її авторський стиль тяжіє до філософії, химерності та сюрреалізму.

Дебютна збірка "Юність" вийшла друком у Мюнхені в 1954 році - уже в ній простежувався видатний літературний талант та широкий світогляд авторки. Наступного року світ побачила збірка "Зоря провідна", у якій поетка-емігрантка оспівувала рідну Гуцульщину - з широкими полонинами й бурхливим Черемошем.

Тут переплітаються любов до рідного краю та релігійність поетки: Мати Божа у віршах одягнена по-гуцульськи й тче коноплі, а Ісус зображений як майбутній керманич Гуцулії. Кожну свою книжку письменниця ілюструвала малюнками своїх витинанок. Це захоплення вона називала "кличем предків".
"Лілеями там сходив травень, – Такого не знайду ніде, Де сонце небом ще пливе, Мов солом’яники, яскраве?"

Згодом вийшла ще низка поетичних книжок: "Єлегії" (1956), "Чорні акації" (1961), "Любовні листи княжни Вероніки" (1967), "Каппа Хреста" (1968), "Меандри" (1979), "Мандат" (1980), "Жіночі маски" (1993), "Писані кахлі" (1999), "Віоля під вечір" (2000) і "Поезія" (2000). Також з-під пера Віри Вовк зійшли драматична поема "Триптих" та п'єса "Іконостас України".

У 2009 році, вже в Бразилії, Віра Вовк видала антологію української поезії Sinos, де зібрала літературну історію України в португальському перекладі. Того ж року з'явилося видання "Зелене вино" - антологія модерної португальської та бразилійської поезії. Це була вже друга спроба авторки познайомити українське читацтво з екзотичними світами португальських та бразильських авторів. Вперше таке видання побачило світ у 1964-му, однак 45 років по тому Віра Вовк вдосконалила добірку поезій та переклад.

З прозових творів варто згадати, зокрема, "Духи й дервіші" (1956). Це збірка спогадів письменниці-діаспорянки про сім'ю, вимушену еміграцію, мандри, особисті переживання та цікаві знайомства.

Серед інших прозових видань - "Вітражі" (1961), "Святий гай" (1983), "Карнавал" (1986), "Старі панянки" (1995), "Калейдоскоп" (1979-2001) тощо.

Цікаво, що у своїй творчості авторка послуговувалась винятково дореволюційним правописом Голоскевича, бо новіший вважала створеним штучно для асиміляції з російським.

Віра Вовк - лавреатка численних літературних нагород. Зокрема, у 2008 році вона здобула Шевченківську премію.

"Хоча, звісно, Шевченківська премія була мені важливою як визнання Україною моєї літературної діяльності, але важливішою була вона для нашої спільноти в Південній Америці, яка завжди на маргінесі серед інших етнік", - прокоментувала це досягнення письменниця.

Щодо драматичної творчості (а в доробку мисткині - понад десяток п'єс), слід зауважити, що Віра Вовк з дитинства обожнювала театр. Ще малою дитиною вона писала "драми" й ставила їх для товаришок. Її улюблені п'єси з української літератури - "Камінний господар" Лесі Українки та "Патетична сонатa" Миколи Куліша.

Окрім цього, Віра Вовк перекладала українською твори з французької, італійської, румунської, македонської, старослов'янської. Утім, вона не вважала себе професійною перекладачкою та більше тяжіла до власної творчості.

Віра Вовк померла в Ріо-Де-Жанейро 16 липня 2022 року у віці 96 років.
Підготувала Рина ТЕНІНА