"Йому кінець, не вижив": військовий з Одещини розповів про тортури та три "довічні" в російському полоні

Іван родом із селища Ширяєве Березівського району Одеської області. У 25 років він пройшов бої на півдні та сході, особисто брав у полон російських військових, пережив Авдіївку і тортури в колонії. Після одного з допитів медик сказав про нього: "Йому кінець, не вижив".
Свою історію ""Ахіллес"" розповів в інтерв’ю "Суспільному", пише ІП "Кур'єр".

На початку повномасштабного вторгнення, у 21 рік, Іван добровільно прийшов до військкомату. Спочатку служив у ТрО, згодом - на передовій. Після боїв на Миколаївщині та Херсонщині його підрозділ перекинули до Авдіївки.
"Перші бойові виходи були стрільцем-зенітником. У нас там 20–30 двохсотих моментально. Мені дали антидронову рушницю. Кажуть: “Ходи дрони збивай”. Ну, я бігав із тією рушницею, ще зі своїм автоматом, і ці дрони збивав. Збиваєш один, а прилітає десять на тебе і скидає", - згадує Іван.

Зиму 2023 року під Авдіївкою Іван пам’ятає як безперервні штурми. Серед атакувальників були й колишні бійці ПВК "Вагнер". Двох із них, каже, він узяв у полон особисто.
"У них, зеків, були пов’язки: червона і синя. Це означало, що в когось гепатит чи СНІД. Знак для їхніх бійців - добивати одразу своїх, якщо поранений. Щоб не лікувати, бо кров може потрапити на руки і можна заразитися. Вони без броніків ходили, взагалі без касок. Просто так, голі-босі. Ми їх не добивали, більше того - годували, медичну допомогу надавали, обережно", - розповів чоловік.

Він переконаний: Авдіївку росіяни взяли чисельністю.
"Йде група - 15 людей, розстріляли. Йде ще 15 - знову розстріляли. Вони під наркотиками були постійно. Йде чоловік, у нього дві ноги простріляні, а він далі йде спокійним лицем. Просто кількістю задавили", - каже Іван.

Після Авдіївки підрозділ Івана перекинули на Мирноград, згодом - на Костянтинівку. Під час одного із завдань він із побратимом знову взяли в полон російських військових. А невдовзі самі потрапили в засідку: "Така тиша була гробова. Я дивувався, що дуже тихо. Зайшли на позицію, а виявилось, що пройшли в кільох метрах від ворога. Ми їх навіть не побачили. Кажуть: "Знімайте екіпіровку, ми росіяни”" Я б почав стріляти, але вони б розстріляли всіх. Рука до гранати так і тягнулася. Командир дав наказ здатися. Повилазило чоловік тридцять із різних нір - варіантів не було".

Спочатку полонених утримували в районі Бахмута.
"Коли я побачив, хто нас брав, то це жесть була: єгиптяни, кубинці - вони взагалі по-нашому не розуміли", - згадує чоловік.

Івана повели на допит першим. Каже: у підвалі побачив тіла трьох убитих українських військових. За його словами, чоловіки були середнього віку, застрелені в голову.

Під час допиту його намагалися залякати і змусити надати інформацію.
"Каже мені: "Можеш приєднатись, якщо будеш мовчати. Поняв?". Кажу: "Поняв". Питає: “Де штаб?”. Кажу: “Не знаю”. Він: "Ти нам не цікавий, вбиваємо". Почали лякати, до голови дуло тикати. Потім комбат заводить назад у кабінет і каже: “Що, думав, що я тебе вб’ю? Бачив трупи? Ви, молоді, глупі. Ми вас не вбиваємо, ми вас міняємо".

Згодом українських військових перевели на так звану "базу Ахмата", відому серед полонених жорстоким поводженням. Іван каже, що одним із методів допиту було застосування електричного струму.
"Говорять: "Тапік принести?". Я думаю, що таке "тапік"? Приносять проводи, мені на пальці наділи. П’ять разів питали - я п’ять разів говорив одне й те саме".

Після цього були Донецька та Луганська комендатури, згодом - Луганське СІЗО. У камері, розрахованій на 12 людей, утримували до 36. Їжі та води майже не давали. У таких умовах полонені перебували близько місяця.

Потім - етапування до колонії. Везли влітку, під затягнутим тентом. У спеку, без повітря, дорогу витримували не всі. Дехто втрачав свідомість, згадує чоловік.

Так Іван опинився у колонії №38 в місті Свердловськ.

У колонії №38 у Свердловську Іван працював на промзоні - виготовляв труни для російських військових.
“Їм. На війну. Мене хоч радувало, що гробів багато робив. Шістсот на тиждень. Мені приємно було. Я знав: якщо їх так багато, значить, наші добре працюють“, - розповідає Іван.

Перший період у Свердловську, каже, був відносно терпимим. Він пробув там до Нового року. Знущань майже не було. Місцеві ув’язнені розповідали: діє негласне правило - військовополонених не чіпати.

Але після переведення до Башкортостану все змінилося. Новоприбулих проводили через так званий “коридор“ спецпризначенців, які били всім, що було під рукою: “Такий довгий коридор. Електрошокери, киянки дерев’яні, ломи, металеві ланцюги - все, що під руку потрапить. І ти біжиш, а тебе луплять цим усім, куди попадуть. Одного хлопця, здається, по голові чимось вдарило. Вбили одразу. Молотком, здається”.

Після цього, за словами "Ахіллеса", почалися щоденні приниження. Полонених били, змушували стояти до 16 годин на день, співати російські пісні.

Іван каже, що до нього ставилися жорсткіше.
“Мене там дуже сильно “любили”, я був у них “особливий”. Мене найбільше били, бо я характерний, міг трохи відповісти. А ще я колись у 16 років був в Одесі, в молодіжці “Правого сектору”. І вони все про мене знали. У ФСБ була вся інформація: тато, мама, дідусь, бабуся - все. Навіть родичів, з якими ми 15 років не спілкувалися, знайшли. І знали, що мати в окупації”, - розповів чоловік.

За його словами, російські спецслужби вийшли на матір, яка досі перебуває на окупованій території. До неї приходили додому, розповідали про сина, намагалися тиснути психологічно - і на неї, і на нього через це.

Іван каже, що намагався витримувати побиття. Але один із допитів, який тривав близько восьми годин, став найжорсткішим. Після нього, згадує, не вірили, що він виживе.
"Мене впізнати неможливо було. Обличчя все фіолетове. Мене так закинули в камеру, і медик прийшов, каже: “Все, йому кінець, не вижив".

За словами Івана, особливу жорстокість проявляли через його дописи в соцмережах - зокрема вірші про Степана Бандеру та публікації "Правого сектору" і "Азову". На допитах вимагали зізнання у вбивствах, насильстві та мародерстві.
“Їхній головний каже: "Навіть якщо ти не розкажеш, ти все одно нам усе розкажеш. Ми тобі просто відріжемо щось - і ти розкажеш. Нам твій підпис потрібен". Я кажу: "Ні, я нічого підписувати не буду. Я цього не робив". Ну і почалося", - розповів Іван.

Він згадує, що його били безперервно, застосовували електрошокери, дубинки, молотки. Коли зрозуміли, що зізнання не буде, вдалися до інших методів: "Мішок на голову і тазик з водою. І вони мене так потопили, що я вирубився".

Зрештою під тортурами Іван підписав документи, не читаючи. Його “засудили” до трьох довічних строків.
"Тапік" теж приносили, мій “дорогий” і "любимий". Де тільки можна було - чіпляли, найгірше на вуха. Ти закриваєш очі, а в тебе дві блискавки перед очима. І чим швидше крутять котушку, тим більше струму. Я не знаю, як я витримав і як серце не стало".

Після "вироку" Іван каже, що вже нічого не чекав. Змирився з думкою, що залишиться там назавжди. Коли його викликали на обмін, спершу не повірив. У камері він був наймолодшим. Забрали його одного - перевели в окрему камеру і перестали бити: "Всіх б’ють - нас не б’ють. Нам почали давати пайки, більше годували. Фізично вже не могли знущатися, то знущалися психологічно. Заставляли танцювати, стрибати, бігати цілий день".

Побої поступово загоїлися. Каже, кілька днів після допиту він взагалі не міг стати на ноги.
“Медик говорила, що не бачила такого в житті, щоб чоловік був такого кольору. Хлопці казали: “Думали, тебе вже перехрестити”. А я говорив: “Не дочекаються. Ще поїдемо додому”, - каже "Ахіллес".

Коли автобус із полоненими перетнув кордон України, хлопці спершу не повірили. А потім почали співати "Червону калину".

Отримавши телефон, Іван одразу набрав батька - єдиний номер, який пам’ятав напам’ять.
“Кажу: "Ваш син на зв’язку". А він: "Мені ще три години тому подзвонили, що тебе обміняли”. Я кажу: "Хоч порадуйся". А він плакати починає", - згадує Іван.

Після повернення Іван намагався допомагати родинам тих, чиї рідні залишаються в полоні. Розповідав матерям про синів, підтримував, чим міг.

Каже, розуміє: тоді йому пощастило - під час того обміну міняли молодших.

Але в російських колоніях досі залишаються українські військові різного віку, важкохворі, поранені, а також цивільні чоловіки й жінки.
Підготувала Рина ТЕНІНА