Втратив 40 кг, їв щура та ледь не повісився перед обміном. Історія військового Олексія Анулі, який пережив 10 місяців полону

Олексій – кікбоксер і тілоохоронець із Чернігова. Та повномасштабне вторгнення перевернуло його життя. У перший день великої війни він доєднався до війська, щоб боронити сім'ю і рідне місто від російської навали.
У березні 2022 року в нерівному бою у Лукашівці, що на Чернігівщині, Олексій втратив багато товаришів, а сам отримав поранення і добу переховувався від ворогів. Попри всі зусилля, росіяни все ж заскочили його – не без допомоги місцевої жінки. Так розпочалися довгі 10 місяців полону.
Олексій пережив катування струмом, постійні побиття та відсутність сну. Йому вирвали зуби, зламали ніс і хребці, відірвали м'язи від плечей – і це лише частина тортур. Найстрашнішим для чоловіка був всепоглинальний голод, через який він намагався їсти щура, мило і навіть плісняву.
У полоні Олексій втратив 40 кілограмів ваги та 7 сантиметрів зросту. Після повернення додому йому ледь не ампутували ноги та довго не могли провести нормальну діагностику.
Попри це, чоловік знайшов у собі сили ділитися пережитим, аби світ дізнався про злочини росіян. Олексій написав книгу Jingle Bellz, в якій описав і осмислив те, що з ним відбувалось у полоні. Також він став співзасновником фонду "Ціна свободи", який допомагає родинам захисників, що перебувають у неволі, та звільненим полоненим.
Наприкінці 2025 року Олексій став першим лауреатом Премії імені Ігоря Козловського – відзнаки для людей та ініціатив, які утверджують людську гідність.
Історію Олексія розповідає  ІП "Кур'єр" із посиланням на УП.

"Найболючіше – бути забутим тими, за кого готовий померти"

До повномасштабної війни Олексій мав відмінну фізичну підготовку та унікальний спосіб мислення – вміння швидко ухвалювати рішення і продумувати кілька варіантів дій наперед. Воно й не дивно – за плечима у нього заняття кікбоксингом і робота бодігардом. Кросфіт і плавання на довгі дистанції – лише частина тренувань, які наділили чоловіка витривалістю. Тоді Олексій ще навіть уявити не міг, наскільки сильно ця здібність стане у пригоді в майбутньому.

Імена більшості своїх клієнтів він не розкриває, оскільки сфера персональної охорони є досить секретною. Але серед них – розробник WhatsApp Ян Кум і син прем'єр-міністра Лівії.

"Колеги навчили багатьох речей, які згодом врятували моє життя. Тактичної (веденню бою) і контраварійної (миттєвому реагуванню та контролю авто в екстремальних ситуаціях) підготовки, настрілу, медичній допомозі. Також особливому способу мислення – вмінню аналізувати, швидко ухвалювати рішення, думати на декілька кроків уперед, передбачати поведінку навколишніх. Завдяки роботі я усвідомив, що план ніколи не повинен бути один. Якщо перший не спрацював – є ще кілька. І на них буквально секунда. Але я не одразу збагнув, що всі ці навички можна використовувати у полоні. Перший час був у прострації та намагався не привертати до себе увагу", – розповідає Олексій.

Саме колеги йому розповіли, що може початися повномасштабна війна. 22 лютого 2022 року чоловік повернувся із відрядження додому, під Чернігів. І був напоготові.

"Я знав, але не хотів вірити. Це дуже тривожне відчуття, яке потім неодноразово згадував у полоні. 23 лютого я провів із сім'єю, зробив якомога більше роботи у будинку. Пам'ятаю, як купав сина, щоб запам'ятати його тілобудову. Йому тоді було 3 рочки, а доньці – 7. У полоні мене ці спогади не полишали. Я думав, скільки всього не додав своїм дітям. Бо найболючіше – бути забутим тими, за кого готовий померти. Мені хотілося, щоб вони хоча б знали, де я помру", – ділиться Олексій.

24 лютого вранці Олексій попрямував до військкомату, а ввечері вже був у підрозділі. Його батько став на захист країни наступного дня – просто на свій день народження. А брат – на початку березня, бо працював на кораблі й був у рейсі. Дружина та мама Олексія спочатку відмовлялися евакуюватися – виїхали з Чернігова лише 5 березня.

"Ми з батьком випадково зустрілися у військкоматі, а потім ще бачилися на фронті. Матір і дружина були у постійній тривозі. Виїжджали не без проблем. Дружина – громадянка Білорусі. Їй погрожували, що не доїде навіть до сусіднього населеного пункту. Але все ж пропустили на блокпосту. Проте на цьому проблеми не закінчилися. Вони поїхали до Умані. Від місцевих мама слухала, що сепаратистка (при тому, що вона родом із Волині), а дружину називали білоруською розвідницею. Одного разу дійшло навіть до бійки. Потім вони вирушили далі, а до Чернігова повернулися вже після деокупації області", – розповідає Олексій.

Із початком повномасштабного вторгнення чоловік отримав новий статус – старший розвідник 21-го окремого стрілецького батальйону.

"12 годин лежав без руху, поки росіяни мене шукали"

Підрозділ Олексія брав участь в обороні Чернігова. Роковим для чоловіка став бій за Лукашівку, що за 19 кілометрів від міста.

"Цей бій – на рівні з боєм під Крутами. Він був вирішальним у наступальній операції росіян на Чернігів. Лукашівка була стратегічно важливою, бо не давала замкнути кільце і перекрити шлях евакуації місцевих, гуманітарної допомоги та доставлення озброєння. Як тільки село взяли, на дорозі стало дуже багато розстріляних цивільних машин", – каже він.

Батальйон Олексія перекинули у Лукашівку після бою за Количівку – на допомогу розвідникам зі Звягеля і 58-й окремій мотопіхотній бригаді. Олексій разом із побратимом були на "секреті" – позиції, з якої спостерігали за переміщенням противника і скупченням їхньої техніки. Коли вони поверталися із "секрету" – чоловік випадково зустрів свого батька Юрія. Востаннє.

9 березня почався ворожий наступ на Лукашівку. У селі було 140 українських військових, з яких боєздатних лише 68, решта – поранені. Вони стримували п'ятитисячну російську навалу, яка мала 35 танків, на кожен з яких припадало по дві машини-прикриття. Колона заходила у село 12 годин з інтервалами у пів години.

"У росіян техніки було більше, ніж у нас людей. У полон нікого не брали. Багато побратимів загинуло, а я ще відстрілювався. Потім було чотири танкових постріли – товаришу поцілили прямо у голову. У нього не було шансів. Спершу я намагався надати йому медичну допомогу, але поранило і мене. Осколки потрапили у щелепу, голову, плече та ногу. Я стріляв по броньованому транспортеру, який хотів підвезти піхоту. Він підірвався на міні. Тоді я зрозумів: якщо зараз схоплять, то повісять на мене всю підбиту техніку – її було 32 одиниці. Потім заховався у каналі. 12 годин лежав без жодного руху, поки росіяни мене шукали. Ходили поруч і стріляли по всіх місцях, де я б міг переховуватися. Але болотиста місцевість і старе русло річки мене замаскували", – згадує Олексій.

Потім 16 годин він буквально виповзав у тил, який росіяни не змогли прикрити – почала працювати українська артилерія. Чоловік двічі натикався на окупантів, але йому вдалося залишитися непоміченим. Так Олексій опинився у сусідньому селі, де проживала матір його кума. Він намагався знайти її будинок, але марно. Село вже було окупованим, а його заскочила місцева бабуся, яка повідомила росіянам про "пораненого солдата".

Чоловік намагався втекти до їхнього приїзду. Думав навіть заритися у землю на кладовищі, але земля була замерзлою. Та його все ж схопили.

9 березня 2022 року у Лукашівці загинув батько Олексія. Він цього не бачив, але чув розповіді побратимів.

"Батько вивів 46 солдатів, а потім повернувся у село за мною. Коли я вже був у Курському централі, у камеру на три дні підселили цивільного, якого взяли у полон в Лукашівці, – Андрія (ім'я змінене – ред.). Він розповів, що росіяни привели його у катівню, яку влаштували у місцевій церкві московського патріархату. Там Андрій бачив мого батька. Його катували. За словами Андрія, тато із зав'язаними очима сплутав його зі мною. Ми зовнішньо схожі – русяві, високі, сухої тілобудови. Батько казав росіянам: "Мене вбийте, а сина відпустіть", – переповідає Олексій.

Так Андрій опинився у полоні, де перебуває й донині. Батька Олексія та ще шістьох поранених військових живцем спалили у церкві. Його рештки згодом ідентифікували за допомогою ДНК-експертизи та перепоховали.

"Мене побили, коли сплюнув кров у пісок, бо не можна так робити з "русской землёй"

Як тільки Олексія спіймали росіяни, його повезли в село Іванівка Чернігівського району. Там був ворожий штаб, в якому чоловіка допитував російський генерал. Вже після звільнення Олексію вдалося встановити його особистість – це був уродженець Донецька Євгеній Поплавський.

В Іванівці на чоловіка чекала несподіванка – росіяни мали ціле досьє на його батька. У часи СРСР Юрій служив у 12-му Головному управлінні Міноборони, яке займалося ядерною зброєю. Про деякі деталі роботи не знав навіть Олексій.

Далі чоловіка повезли у катівню в селі Вишневе Ріпкинського району, що неподалік від Білорусі.

"Перші шість днів там я дуже добре пам'ятаю. Спершу мене кинули на підлогу повністю оголеного після спроби зґвалтування. На щастя, цього не сталося – росіянин "передумав". Я лежав і боявся рухатися. Поряд зі мною були трупи двох полонених, з якими мене привезли. Руки були зв'язані подовжувачем. росіяни зачепили дріт за арматуру і підвісили мене над іншим полоненим, живим. За ці дні один раз водили на допит. Інший час то били, то цькували. Не годували – їжу пропонували лише пораненим, яких намагалися завербувати. І то – галетами, які важко жувати в такому стані. Через стрес мені їсти навіть не хотілося. У туалет водили лише раз, весь інший час доводилося ходити під себе. Це при тому, що знизу була людина. Один із росіян мене впізнав – ми з ним колись виступали на одних змаганнях. Я тоді переміг. Це він намагався зводити мене до туалету, а потім сприяв тому, щоб відправили до росії. У тій катівні я міг залишитися назавжди", – пригадує Олексій.

Так він опинився у палатковому таборі в Тьоткіному Курської області РФ, де пробув 12 днів. Звідти полонених забирали в СІЗО.

"Це військова тюрма, на території якої був табір. У ньому жили російські військові, які готувалися до наступу. Я знайшов там телефон, завдяки якому зорієнтувався в датах, в часі. Перечитав сотні СМС звідти. Він належав солдатові, який боявся іти на фронт і хотів, щоб його відмазали через тітку. Але мама і дівчина вважали його зрадником росії. Коли телефон сів, я вдав, ніби тільки його знайшов, і віддав", – розповідає чоловік.

На їжу полоненим давали хвилину. Оскільки Олексій мав поранення щелепи, йому було важко жувати та якось він не встиг з'їсти хліб. Це помітив конвоїр, який у покарання наказав вирвати чоловіку зуби.

"Для стоматолога, який це зробив, такий наказ також був неочікуваним. Він сказав мені: "Ти ж знаєш, де перебуваєш? Пробач мені". Це були залишки людяності. Вирвав два зуби, текла кров. Стоматолог попросив, щоб мене в той день не чіпали. Але як тільки повернувся в табір, мені дали два великі циліндричні відра й сказали тягати пісок і ставив намети для полонених. Через фізичне навантаження крові ставало тільки більше. Я руками набирав той пісок і носив із закритими очима. Мене побили, коли сплюнув кров у пісок, бо не можна так робити з "русской землёй", – каже Олексій.

Далі – 40 днів Курського СІЗО №1. Там полонених надзвичайно сильно били – гематоми були по всьому тілу. Олексію заламали ніс і два хребці. У цьому СІЗО він зустрів Великдень.

"В той день я був черговим по камері. Вертухай запитав, чи є серед нас православні. Відповів, що всі. Потім він каже: "Може, ви по яйцю сьогодні хочете?" Я дуже здивувався. Сказав: "Якщо вийде, будемо дуже вдячні". На обід і вечерю дали по листу капусти, залиті водою. Енергії він такої їжі вистачало на 10 хвилин. Я запитав, чи буде обіцяне яйце. Черговий відповів, що так. Під час вечірньої перевірки нас вивели й почали бити в пах. Питали, чи є в когось діти та скільки. Кому вже нібито не потрібно було розмножуватися, тих били найсильніше. І такі побиття були на кожне свято", – розповідає Олексій.

"Голод був найстрашнішим, побиття – на останньому місці"

Але справжнім пеклом чоловік називає виправну колонію №1 міста Донськой Тульської області. Олексій навіть молився, аби потрапити звідти назад до Курська. Там полонених били від 7 до 20 разів на день, тоді як у СІЗО – 2-3.

"Нас просто забивали. Кожний раз як останній. Весь час у колонії – це постійний страх без можливості порухатися, поговорити, сісти та навіть спати", – згадує Олексій.

Камери у колонії були різними – як на 3, так і на 25 людей. Замість ліжок – нари з тонким матрацом, на яких неможливо лежати після побоїв. Замість ковдри – простирадло. Холодно до тремору було навіть влітку. Із побутових речей на початку видали 10 сантиметрів туалетного паперу і 5 грамів протермінованої зубної пасти.

"Душ – раз на тиждень. Туди йшли в одних трусах – по голих ногах нас били пластиковими палицями з насічками. Від цього з'являлися невеликі на вигляд синці, які потім починали гнити. Шкіра товста, тому прорвати рани не могли. Так почалися набряки, лімфостази, атрофічні виразки. Не можна, щоб на такі ноги потрапляла вода. Тому це було ще те катування", – каже чоловік.

Годували тричі на добу, але їжею це назвати важко. На сніданок – тоненький шматок хліба і чай. Каша доходила не завжди, бо камера Олексія була однією із крайніх – її просто не вистачало.

Обід був таким: 5 ложок "супу" з майже однієї води, 2 ложки січки та скибочка хліба товщиною сантиметр.

На вечерю – удвічі тонший шматок хліба і 30 мілілітрів кип'яченої води під виглядом чаю, в яку домішували бром, що викликав постійну слабкість та пригнічував статевий потяг.

"При цьому після кожного прийому їжі нас змушували кричати: "Россия – щедрая душа". Інколи давали шматочок вареної чи квашеної капусти, яка була солена-пересолена та обпікала шлунок. У той момент баландер (роздавальник їжі – ред.) – "найкраща" людина у світі, на яку ви "молитеся". Він разом із вертухаєм харкає вам у ту капусту, а не їсти не можна – вони стежать. І наприкінці – "традиційна" подяка: "Спасибо самому лучшему гражданину начальнику и самому лучшему повару Валерьевичу. Слава Российской Федерации. До свидания, гражданин начальник". А у відповідь: "Закройте е***а, с*ки", – зауважує Олексій.

На прогулянковому дворику полонених змушували в унісон співати російські пісні – "Шёл солдат", "Катюша", "Тёмная ночь", "Бьётся в тесной печурке огонь", "День победы", "Дядя Вова, мы с тобой".

Потім умови стали ще гіршими – Олексія посадили до карцеру.

"До нас заїхала нова зміна, яка одразу не злюбила мене і мого співкамерника Бориса – офіцера 92-ї бригади, який був майстром спорту по баскетболу. Під час стрижки нам сказали роздягнутися до пояса. Обох побили нібито через те, що були сильно накачаними. Хоча рельєфності майже не залишилося через худобу. У той самий день мене і Бориса відправили до карцеру та внесли у чорний список", – розповідає він.

За російськими законами, у ньому можна перебувати до 5 днів. Але Олексію довелося провести у карцері 130 діб.

"Вже на третій день я думав, що зійду з розуму. Прямо в мою камеру йшла вся каналізація, труба була прогнила і з неї постійно крапало. Сечі було по щиколотку. Пити доводилося з туалетного бачка, бо інших варіантів не лишалося. Біля камери був домофон, через який давали команди. Він шумів, як старі колонки. Із чотирьох лампочок працювала всього одна – і то, ледь-ледь світила. Через це зір одразу почав падати. Пройшло 5 днів – ніхто мене звідти не дістав. Місяць – так само. На другий я вже спитав – сказали, що зависокий, щоб повертатися назад", – пригадує Олексій.

Із карцеру випускали тільки на прогулянковий дворик. Дорога супроводжувалася постійними побиттями. За 130 днів карцеру Олексія 14 разів били струмом на електричному стільці, а удари шокером були щоденними.

Голод доводив до відчайдушних кроків. Доводилося їсти навіть неїстівні речі.

"Я їв туалетний папір, кусочок мила, після якого не знав, як врятувати шлунок, плісняву, палички від віника, протерміновану зубну пасту. У дворику зловив черв'яка, якого залишив у ганчірці, а той дав виводок. Але ситості це не дало. У карцері зловив щура. Закинув його до рота, коли прийшли вертухаї. Щур кусав за язик, слизову. Потім ті пішли – я почав його жувати. Виплюнув тільки зуби. Через голод ти постійно шукаєш можливість щось облизати, все здається їстівним і вже не викликає відрази. Для мене голод був найстрашнішим. Потім холод, далі – відсутність сну, а на останньому місці – побиття", – каже Олексій.

У карцері він почав вигадувати план втечі – на це пішло близько трьох місяців. Олексій продумав усе: куди бігти, де ховатися, де брати їжу, як зігріватися. Але не зміг вигадати одне – як перестрибнути паркани, за якими стоїть озброєна охорона.

"Потім я вже зрозумів, що насправді це дуже допомогло заповнити час. Коли почалися великі сніги, я вже ледь ходив, бо обидві ноги гнили. Я усвідомлював, що замерзну на смерть навіть не добігши до паркану", – розповідає чоловік.

Одного разу у колонію навідався представник військового слідчого комітету. Олексій намагався знайти з ним спільний знаменник, щоб той передав рідним звістку. Він також розповів про голод і попросив доїсти за слідчим бананову шкірку, на що той погодився. Але за 2 місяці після цього випадку Олексію виявилося непереливки – ФСБшники звинуватили його у вербуванні слідчого. Після цього прізвище чоловіка єдине у списку полонених виділили сірим. Він зовсім втратив віру у можливість обміну.

"Мене тоді ще двічі так сильно побили, що відбили праву нирку. Це був перший і єдиний раз, коли я не втримав у собі продукти життєдіяльності. Хоча раніше дивувався, як так можна. Тоді вирішив, що жити з цим далі не хочу. Вигадав план, як повіситися, щоб цього не помітили. Я вже подумки з усіма рідними попрощався, склав вірш своїй матері. Раптом до мене прийшла покійна бабуся, яка сказала: "Куди ти зібрався? Ти ще дітям на Новий рік подарунки не вибрав". Почав із нею сперечатися, а після ображався, що завадила. Мені тоді здалося, що я не повісився, і це все було галюцинацією. Але лікарі в Україні висунули іншу версію. Вони думають, що я все ж повісився, а видіння було через тиск на сонну артерію. Та охоронці вчасно зняли мене", – ділиться Олексій.

Вже через 4 дні його обміняли.

"Я був дуже худий і з опухлими ногами, що навіть інші військовополонені дивувалися"

Перед обміном Олексію розповідали, що його відправлять у Мордовію. Погрожували розстрілом.

"Частина хлопців дійсно опинилася у Мордовії. Коли їх туди відправляли, мене повели на електричний стілець – на "процедури", як вони казали. Потім разом із 9 іншими хлопцями відвезли в аеропорт і посадили на літак. Ми прилетіли знову у Курськ, де мене впізнали вертухаї. Півтори доби пробули там, а потім вже поїхали на обмін. Не знали про нього до останнього. Лише одного з нашої групи повернули у Тульську область – його доля невідома", – зазначає він.

31 грудня 2022 року Олексій повернувся на Батьківщину. Після цього розпочався довгий і складний шлях реабілітації. У полоні чоловік схуд зі 102 кілограмів до 62, а його зріст зменшився зі 193 сантиметрів до 186.

"Я був дуже худий і з опухлими ногами, що навіть інші військовополонені дивувалися. Пам'ятаю, як зустрівся із сім'єю і пішов до себе в номер. Прямо в коридорі в мене відмовили ноги – в кімнату вже заносили хлопці. Терміново повезли в Полтаву на ампутацію. Обласна лікарня не прийняла, а у шпиталі сказали, що треба різати, бо у гомілках багато судин, з якими вже нічого не вдієш. Пощастило, що там не було місця, тому я потрапив у 2 міську лікарню. Там мене буквально поставили на ноги, й ампутувати їх не довелося", – згадує чоловік.

Навіть після повернення йому давалися взнаки нічні підйоми та побиття. В один і той самий час в Олексія підіймався тиск і калатало серце – "спрацьовував" біогодинник.

Окрім проблем з ногами, у чоловіка були зламані пальці на руках, не вистачало кістки у щелепі. Згодом діагностували порвані меніски, відірвані від плечей м'язи, перебиті сухожилля.

"Я не міг підняти руку, але ніякого діагнозу встановити не могли. Казали, що здоровий. Треба було робити МРТ, але осколки у голові, щелепі та плечі не давали цього зробити. Мені довелося приховати цю інформацію від лікарів. Коли магніти почали наді мною кружляти, уламки прямо горіли всередині. Довелося терпіти. Виявилося, що в мене перебиті сухожилля. Правою рукою я досі не можу ні писати, ні навіть на дверну ручку натиснути", – розповідає Олексій.

Він також відвідував психологів. Але каже, що більшість спеціалістів його розповідей із полону не витримували й починали плакати. Через це Олексій почав вивчати себе самостійно – за допомогою книг. А його фізична реабілітація триває й досі.

"Завдяки емпатії від людини до людини читачі починають пройматися ситуацією в Україні"

У 2024 році Олексій став одним зі співзасновників благодійного фонду "Ціна свободи". Він допомагає полоненим і їхнім родинам, а також дітям загиблих захисників. Зокрема, йдеться про гуманітарну, юридичну та психологічну допомогу.

Однією з перших ініціатив фонду була поїздка дітей полонених і загиблих військових до Італії, яку організували за кошт донорів. Потім їхня підтримка стала регулярною.

Олексій також займається звільненими з полону – допомагає з лікуванням та реабілітацією, сприяє відправленню за кордон.

Крім того, він представляє фонд на міжнародних майданчиках – зокрема виступав на сесії Ради ООН із прав людини.

У 2025 році за підтримки уряду Латвії вийшла автобіографічна книга Олексія Jingle Bellz, на яку він довго не міг наважитися. Чоловік добре пам'ятав пережите у полоні, але довгий час не хотів згадувати про нього настільки детально і системно.

Щоб підтвердити правдивість своїх слів, у Латвії перед написанням книги Олексій пройшов низку експертиз, зокрема медичні обстеження. Латвійці настільки пройнялися історією, що навіть приїжджали до Чернігова – на місця боїв, у катівні.

Деякі розділи книги, як-от "Катівня", Олексій писав безпосередньо на місці подій – у селі під Черніговом, куди росіяни привезли його на допит.

"Переді мною постало питання, якою мовою буде книга. У цьому випадку російська – це "мова документа". Хотілося зберегти діалоги, написи та пісні в оригіналі. Крім того, латвійці сказали, що перекласти з української книгу їм буде дуже складно, бо для цього треба письменник, який володіє обома мовами. Також ми хотіли об'єднати суспільство країн Балтії та Середньої Азії, віддалити їх від росії. Після виходу книги один казах мені написав: "Я не був полоненим, а просто строковиком, але мене ображали так само. І робили це саме росіяни. Я розумію, що ти потрапив до їхніх дітей". Всі ці методи катувань перекочували з дідівщини, з радянської армії. Це – тригерна точка. І завдяки емпатії від людини до людини читачі починають пройматися ситуацією в Україні", – пояснює Олексій.

За його словами, оригінальний текст одразу віддали для перекладу українською та латиською. Однак наше видавництво затримало вихід книги.

Назву обирали таку, щоб вона не говорила "в лоба" про війну в Україні та полон, а охопила якнайширшу аудиторію. Чому саме Jingle Bellz? Саме цю пісню Олексій часто наспівував у неволі.

"Я отримував багато відгуків, що книга не демотивує людей, а навпаки – повертає їм смак до життя. Бо приходить усвідомлення того, наскільки мало потрібно для щастя. Я хотів, щоб люди об'єднувалися. Книга дає їм поштовх до рефлексії, емпатії. Вони починають думати: "Що ми можемо зробити, щоб допомогти?" І мені навіть приємно, коли по той бік фронту починають осмислювати ситуацію. Завдяки їм я зміг ідентифікувати військових, які мене катували. Цивільні росіяни надавали мені багато різних баз даних, зокрема медичних, які я потім звіряв із соцмережами. Частина цих людей тепер теж у неволі. І ніхто їм не може допомогти", – каже чоловік.

Полон також дав поштовх до іншої творчості – віршів. Їх було нікуди записувати, тож все трималося лише у пам'яті.

"В якийсь момент все, що я бачив, почало римуватися. Не знаю, чому так. Можливо, така туга була на душі, що хотілося її виплеснути", – зауважує Олексій.

В одному з його віршів є такі фрази: "Самогубство не є любов. Любов – це життя будь-якою ціною". Це слова батька Олексія, які той сказав під час їхньої останньої зустрічі. Вони стали майже пророчими.

"8 березня разом з уже покійним товаришем ми зустріли тата. Він розповів, що привітав зі святом маму і мою дружину. Я сказав: "Мабуть, ми з ними вже не побачимося". Батько зазначив, що навіть думки такої не має бути. На це я відповів, що ми пішли воювати заради їхнього порятунку. А він сказав: "Любов – це не померти заради когось, а вижити за будь-яку ціну". У полоні я намагався постійно згадувати ці слова, щоб не скласти руки. Це класно, що вони спрацювали", – підсумовує Олексій.
Підготувала Рина ТЕНІНА