Трагедія лейтенанта Шмідта – до чого тут Ізмаїл?

Радянська пропаганда канонізувала лейтенанта Шмідта, зробивши з нього ікону революційного руху. Здавалося б, для цього були всі підстави: він – керівник повстання на крейсері «Очаків» у ході російської революції 1905 р. Проте факти з біографії цієї людини не такі однозначні. Давайте розберемося, ким був насправді Петро Шмідт.

Про цю людину у своїх оцінках знавці розходяться кардинально – для одних він був ідеалістом, який мріяв про створення в Росії суспільства справедливості, а також одружився з повією з метою її перевиховання. Для інших – психічно нездоровим суб'єктом, який страждав манією величі і за високими промовами приховував свої егоїстичні наміри. А що сучасним любителям історії відомо про Петра Петровича Шмідта (1867 – 1906)?

Петро закінчив престижний Морський кадетський корпус у Санкт-Петербурзі, отримав звання мічмана і був призначенний на Балтійський флот. Під час навчання відрізнявся старанністю в освоєнні дисциплін, але особливих успіхів не показав.

Наступна його військова кар'єра була пов’язана з постійною зміною місць служби – Балтійський флот, потім Тихоокеанський, пізніше Чорноморський. І скрізь він відрізнявся запальним та неуживливим характером, а також численними скандалами.

13 січня 1889 р. Шмідт робить перший вкрай необачний вчинок – вступає в шлюб з пітерською професійною повією з Домнікією Павловою. Цим він викликає крайню ворожість до себе в офіцерському середовищі. В жаху від його вчинку були всі: рідні, знайомі, товарищі по службі. Тим часом він одружився з цією «дамою напівсвітла» з метою її перевиховання. «Вона була моїх років, – пізніше згадував Шмідт. - Шкода мені її стало нестерпно. І я вирішив урятувати…». Однак цей шлюб у буквальному значенні слова вбив батька Петра Петровича: той прокляв сина, а невдовзі після цього помер.

Все життя Петро Петрович провів за плечима свого дядечка – Володимира Петровича Шмідта, старшого флагмана Балтійського флоту, а пізніше російського сенатора. Так, навесні 1905 р., після історії зі скандальним одруженням, Шмідт-молодший був прилаштований дядьком на «тепле» і тихе містечко – командиром загону із двох застарілих міноносців, що базувався в Ізмаїлі. Ставши командиром, Шмідт зненавидів буквально все: капітан пароплава отримував від 500 руб. на місяць, а він, замкнений у тісній каюті, мав платню 89 руб. Звичайно, у Петра Петровича зріла велика людська образа.

Що ще відомо про його перебування у нашому місті? У деяких джерелах згадується, що, маючи офіційну сім'ю, в Ізмаїлі він демонстративно гуляв із місцевою вдовушкою. На новому місці служби Петро отримав доступ до каси загону, в якій зберігалося 2,5 тисячі рублів золотом. Недовго думаючи, він привласнив ці гроші й дезертував з флоту. Судячи з збережених матеріалів, Петро Петрович, як усяка недосвідчена в таких справах людина, ніяково брехав і виправдовувався. Спочатку він казав, що втратив гроші, коли катався на велосипеді по Ізмаїлу, потім висував версію свого пограбування в поїзді, далі – придумував небилиці про сестру, що нібито потрапила в біду, тощо.

Насправді у червні 1905 р. Шмідт вирушає до Києва, де живе на широку ногу і заводить роман із Зінаїдою (Ідою) Різберг. Вони зустрілись в поїзді, який слідував за маршрутом «Київ - Одеса», и проговорили всього сорок хвилин. Загадкова красуня з величезними очіма під чорною вуалью підкорила серце морского офицера. Ці відносини тривали аж до смерті Петра Петровича. Щоправда, більшою мірою через листування, ніж у реальних зустрічах закоханих. «Духовная связь, соединившая нас на расстоянии», – так охарактеризував ці відносини сам Шмидт в одному з листів, адресованих Різберг.

Після розтрати грошей загону і дезертирства Шмідту-молодшому загрожував військово-польовий суд, але його в черговий раз врятував дядько Володимир Петрович Шмідт, який на той час став сенатором. З власних коштів він погасив гроші, розтрачені племінником, і влаштував йому термінове звільнення з військово-морського флоту. Однак за клопотанням високопоставленого дядька незабаром Шмідт-молодший знову повернувся на флот.

14 (27) листопада 1905 р. Шмідт очолив антиурядовий заколот на крейсері «Очаків» Чорноморського флоту. Того ж дня він відправив телеграму російському імператору Миколі II: «Славний Чорноморський флот, свято зберігаючи вірність своєму народові, вимагає від Вас, пане, негайного скликання Установчих зборів і не буде кориться більше Вашим міністрам. Командувач флотом П. Шмідт».

З цього моменту герой моєї розповіді починає виношувати фантастичні плани. Він казав, що на березі, у Севастопольській фортеці та серед робітників «його люди» тільки й чекають сигналу, щоб розпочати збройний виступ. За словами Шмідта, захоплення Севастополя з його арсеналами та складами – лише перший крок, за яким належало йти до Перекопу і побудувати там артилерійські батареї, перекрити ними дорогу до Криму і тим самим відокремити півострів від Росії. Далі він мав намір рушити з флотом на Одесу, висадити десант та взяти владу в Одесі, Миколаєві та Херсоні. У результаті б утворилася «Південноруська соціалістична республіка», на чолі якої Шмідт бачив саме себе.

Проте реальність відрізнялася від цих планів. Проти повсталого крейсера уряд негайно розпочав воєнні дії. О 15 годині розпочався морський бій, а о 16.45 царський флот вже здобув повну перемогу. Шмідта разом з іншими керівниками повстання було заарештовано, а 20 лютого судом було винесено рішення, за яким Шмідт і три матроси крейсера засуджувалися до страти.

Лунали пропозиції про визнання чоловіка душевнохворим, але сам Шмідт категорично відмовився від медичного огляду на неосудність, і таку експертизу не було проведено.

6 (19) березня 1906 р. на острові Березань (нині – Миколаївський район Миколаївської області) судовий вирок було виконано. Таким чином, цього року виповнилося рівно 120 років від дня загибелі цієї суперечливої ​​особи.

***

Незважаючи на широку популярність, за свою військову кар'єру Петро Шмідт жодного разу не відзначився доблестю, хоробрістю чи вмілим командуванням. Зате кілька разів сидів на гауптвахті за провини, не сумісні зі статусом офіцера, а також отримував серйозні стягнення і знижувався на посадах за образу старших за званням, крадіжку грошей, бійку на балу, відмову виконувати наказ командира. До того ж на момент революції 1905 р. та «повстання» на крейсері «Очаків» його тричі виганяли з російського імператорського флоту.

На жаль, все життя Петра Петровича було затьмарено тяжкою хворобою. Хвороба ця виражалася в несподіваних нападах дратівливості, що переходили у лють, потім слідували істерики з судомами та катанням по підлозі. Невипадково Шмідт неодноразово був змушений перебувати на лікуванні в медустановах для нервових та душевнохворих. Так, в одному з берегових лазаретів йому поставили діагноз «шизофренія з манією величі». Можливо, виною тому була не найкраща спадковість: його двоюрідний дід закінчив свої дні в лікарні, двоє старших братів померли в юності від «мозкової гарячки», а сестра Марія страждала на нервові напади.

Однак було б несправедливим говорити лише про недоліки героя моєї розповіді. По правді кажучи, він був дуже цікавою особистістю. Петро Петрович мав найширший кругозір, чудово грав на роялі, скрипці, віолончелі, цитрі, талановито малював, писав картини і складав вірші. А чого тільки варте його листування із Зінаїдою Різберг – 190 листів Шмідта, адресованих коханій, є найвищим взірцем епістолярного жанру! Невипадково 1969 р. у радянський кінопрокат вийшов фільм «Поштовий роман», у якому відбито романтичні відносини Шмідта з Різберг.

Словом, Петро Шмідт був неординарною особистістю з біографією, що привертала загальну увагу. Невипадково Борис Пастернак присвятив йому поему «Лейтенант Шмідт». Радянським драматургом Вольфом Долгим була написана п'єса «Після страти прошу...» («За други своя»), яка присвячувалася лейтенанту. Сюди слід додати вже згадуваний мною кінофільм «Поштовий роман». У радянські часи по всьому СРСР існували десятки вулиць, які носили ім'я Шмідта. До речі, до недавнього часу одна з вулиць в Ізмаїлі мала таку ж (зараз це вул. Польська).

Вираз «син лейтенанта Шмідта» міцно закріпився в нашій свідомості як синонім афериста та шахрая Остапа Бендера завдяки роману Ільфа та Петрова «Золоте теля». У романі діють тридцять синів лейтенанта Шмідта – аферистів, що працювали за взаємною домовленістю в різних регіонах СРСР. Однак у реальності у Шмідта був єдиний син Євген, який у шістнадцятирічному віці разом з батьком брав участь у повстанні 1905р., під час Громадянської війни служив у Білій армії, а далі жив у еміграції.

В одному з листів, адресованих Різберг, Шмідт писав: «Всё, что я делаю, –  это не упорная борьба, а фейерверк, способный осветить другим дорогу, но который медленно потухает». Можливо, саме ці слова й стали девізом життя лейтенанта?

Ігор ОГНЄВ,

член Національної спілки краєзнавців.