6 червня – День журналіста України

Прошу вибачення за несвятковий заголовок, але як на мене, достатніх підстав для святкового настрою у братії, що пише, знімає та мовить, немає. Якщо й вітати зі святом, то авансом, в очікуванні змін на краще, маючи відповідне емоційне тло. А поки ці зміни не настали, доводиться знову і знову повертатися до стану справ у журналістиці. Особливо в низовій, яка обслуговує або, принаймні, покликана обслуговувати інформаційно-соціальні потреби свого, себто місцевого населення.

Спостереження загального характеру: ареал бойової, дієвої, соціально відповідальної журналістики в нашому регіоні стискається, як шагренева шкіра. Цей символ ресурсу, що тане, сьогодні цілком можна застосувати до оцінки стану медійного простору. Суспільство захлинається в інформаційному морі, але журналістика як така, як інтелектуальний продукт із багатством засобів вираження, осмисленням суспільно значущих проблем і шляхів їх вирішення, у цих водах відсутня. Це важко прийняти і з цим не хочеться мириться.

Колишня журналістика, вбудована в державну командно-адміністративну систему, як не парадоксально, дозволяла нам почуватися причетними до лікування суспільних болячок. Ниняшня ж не здатна навіть до встановлення діагнозів, і не кажучи вже про лікування.

Буквально на очах за кілька десятиліть змінився формат ЗМІ. З паперових і друкованих вони стали електронними. Немає сенсу пояснювати, як і чому це сталося. Важливий результат, і він плачевний.

Регіональна, місцевая преса виродилася в примітивні новинні сайти, позбавлені жанрового розмаїття, актуальної проблематики, публіцистичності та аналітичної глибини. Зрештою згас і був утрачений зв'язок із аудиторією — мається на увазі зворотний зв'язок за схемою: читач — редакція — влада.

Публікація в інтернеті — все одно що метелик-одноденка. Випурхнула, промайнула і вмить зникла в електронному космосі. Її можна ніби й не помітити, та й проігнорувати, тим паче що можновладців до цього ніхто не зобов'язує. Пара йде у свисток. Тому за фактичного достатку інтернет-видань, мобільного зв'язку та новинних платформ не полишає відчуття, що справжньої свободи слова немає, а є лише її видимість або хибне її розуміння, судячи з журналістської самоцензури чи розперезаних коментарів до авторських матеріалів, що дозволяють собі анонімні любителі «красного (солоного) слівця». Ніяка це не свобода слова, це вседозволеність.

Електронна преса, дешевша за паперову, зіграла з нами злий жарт. Воістину «дешева рибка — погана юшка». Не стало традиційних редакцій та журналістських колективів, підготовлених редакторів, професійного спілкування. Робота «на віддаленці» цього не передбачає. У журналісти пішли люди не так із народу, як із вулиці, зокрема люди дуже випадкові, не обтяжені професійним багажем. Престиж професії, її суспільна значущість помітно впали. Додайте до цього проблеми з гласністю та отриманням офіційної, «причесаної» інформації.

Фатального удару по місцевій журналістиці завдало так зване роздержавлення друкованих ЗМІ. У нас у Південній Бессарабії муніципальних, як, утім, і приватних газет практично не залишилося, за рідкісним винятком, як-от у Болграді. В Ізмаїлі, некоронованій «столиці» Придунав'я, не виходить жодна газета, вони розорені. Тому суспільної думки та можливих оргвисновків місцева влада не боїться.

В Європі ще більше за нас користуються благами комп'ютеризації та електронного зв'язку. Але газети не забуті, їх видають і читають. Газета, на відміну від електронної безтілесності, — не віртуальний, а відчутний, реальний документ. В Ізмаїльському архіві, у бібліотеці ім. Котляревського дбайливо зберігаються підшивки друкованих видань краю та міста за багато років. Це справжні, безцінні літописні джерела для істориків. А що про наш час залишить нащадкам ефемерний інтернет?

Питання «хто винен?» у розвалі регіональної преси більш-менш прояснене. Треба вже шукати відповідь на питання «що робити?».

На мій погляд, слід змінювати медійне законодавство і відроджувати газети всіх рівнів, від місцевого до регіонального та загальнонаціонального. Не наївно й економічно безграмотно сподіватися на їхню самоокупність, а цілеспрямовано фінансувати з бюджету. Газета — нічий не «орган» — ні облради, ні райради, ні міськради, вона — інструмент самопізнання територіальної громади, яка цього, безумовно, потребує, маючи всі права на заснування власного друкованого видання, непідконтрольного виборній владі.

Тому, колеги, попри все — з Днем журналіста України! З вірою у здоровий глузд і надією на професійне відродження!

Микола Кривцов,

член Національної спілки журналістів.