Справа про вбивство Караджових

В Болграді проживало подружжя осіб похилого віку Пантелея та Олени Караджових. Вони були досить заможними. Володіли землею, виноградником та власним будинком.

У 1908 р. Караджови вирішили переїхати на батьківщину – до Болгарії. З цією метою вони розпродали нерухомість та домашню обстановку. Частину виручених грошей Караджов сховав до залізної каси, яка зберігалася в будинку у спеціально відведеній комірці біля їдальні.

Подружжя вело замкнутий спосіб життя. Майже нікого не запрошувало до себе в будинок. Виняток становила сім'я Атанасіу, яка жила навпроти. З прислуги Караджови тримали тільки дівчину Лукер'ю.

Житло, в якому проживали Караджови, складалося з будинку та двору, у якому були сараї та лазня. Наприкінці двору височіла кам'яна огорожа, за якою проживав Михайло Узунов, власник міського трактиру.

Одного дня за наказом господині прислуга Лукер'я затопила ввечері лазню, де спочатку помилися господарі, а потім відправили прислугу до сусідів Атанасіу, щоб покликати їх доньку Марію в лазню. Коли та прийшла, Лукер'я та гостя роздяглися і почали митися. Незабаром у передбаннику почулися чоловічі голоси. Після цього у банне відділення ввалилися четверо замаскованих чоловіків. Вони направили на переляканих дівчат пістолети і наказали їм мовчати. Зловмисники почали допитуватись у Лукер'ї, чи є у господарів гроші, і де вони зберігаються. Не отримавши від служниці зрозумілої відповіді, троє вийшли з лазні, але одного спільника залишили на варті. Втім, найвищий зі спільників кілька разів поверталася до лазні, щоб дізнатися, де у господарів сокира та ключі від замків.

Лише о четвертій годині ранку на дворі повисла зловісна тиша. Коли розвиднілося, Лукер'я кинулася до Атанасіу і розповіла про все, що сталося. Негайно було заявлено до поліції. Поліцейські розпочали огляд будинку Караджових. Господарі були знайдені мертвими, вони лежали на підлозі в їдальні з вогнепальними пораненнями в голову. У всіх кімнатах панував безлад, а залізна скриня з грошима з комори зникла.

Під час огляду двору біля цегляного паркану, що відокремлював володіння Караджових від обійстя трактирника Узунова, було виявлено чоловічі сліди. Здійснені поліцейськими пошуки зловмисників спочатку ні до чого не привели. Здавалося, що злочин виявиться без покарання. Переодягнений пристав Шітт почав видавати себе за людину, що ухиляється від правосуддя. Через місяць від місцевих він дізнатися, що пограбування та вбивства були справою рук відомих у злочинному світі мешканців Тирасполя Антона Бабенка та Йосипа Лавренюка. За ними було встановлено стеження.

Незабаром в Ізмаїлі Шітт познайомився з Бабенком і в розмовах отримав від нього зізнання у згаданому вбивстві. Подальше дізнання дозволило з'ясувати всі деталі злочину та встановити особи всіх його учасників. Дивно, але серед них фігурували не лише чоловіки, а й жінки! Це були не лише Йосип Лавренюк, Сава Якименко та Антон Бабенко, але Євдокія Бабенко та Марія Узунова (дружина згаданого вище шинкаря). Характерно, що ця публіка мала солідний послужний список. Один мав за плечима шість років каторжних робіт, другий відбував покарання в арештантських ротах.

Слухання виїзної сесії Кишинівського окружного суду в закритому режимі почалося в Ізмаїлі 12 лютого 1913 р. Вже 13 лютого о першій годині ночі (!!!) суд виніс остаточне рішення. Гаврилюк, Бабенко та Якименко були засуджені до 15 років каторги кожен, Євдокія Бабенко – до 8 років каторги. Марію Узунову виправдали.

Зазначу, що судове слухання зайняло менше доби. Ось приклад для сучасних українських горе-суддів!

Ігор ОГНЄВ.