Судова реформа гетьмана Розумовського, яка берегла українську державність: “Закони шляхетної нації”
Побудова чесної та справедливої судової системи стала чи не найбільшим викликом, з яким зіштовхнулася Україна після відновлення Незалежності 24 серпня 1991 року. Відтоді минуло понад 33 роки, впродовж яких українці живуть чи то в стані перманентної “судової реформи”, чи то розмов про необхідність її проведення та нарікань на суддів.
У сухому підсумку маємо те, що сьогодні, як і десятиліття тому, українські суди – лідери антирейтингу довіри громадян, а також те, за що доводиться червоніти представникам влади під час перемовин із європейськими чиновниками, зазначає видання НОВИНАРНЯ.
В очікуванні чергового етапу реформаторських зусиль наших можновладців варто згадати про одну із найбільш вдалих судових реформ в історії України, річниця якої припала на 30 листопада, – реформу гетьмана Кирила Розумовського 1763 року, що не лише призвела до поліпшення роботи судової системи, а й значною мірою визначила самосвідомість української національної еліти на майже півтора століття.
30 листопада 1763 року гетьман Війська Запорозького (влада якого поширювалась на десять полків Лівобережної Гетьманщини та землі Війська Запорозького Низового) Кирило Розумовський видав універсал про створення в Гетьманщині системи станових шляхетських судів.
Це розпорядження фіналізувало реформу, розпочату у 1760 році, та було важливою частиною широкої програми українського керманича та його уряду з перетворення України на сучасну (за мірками другої половини XVIII століття) європейську державу – монархію, обмежену аристократичною (шляхетською) демократією. Фактично, це була національна “революція згори”, яку також можна назвати “шляхетською революцією”, що була перервана у листопаді 1764 року указом російської імператриці Катерини ІІ про скасування в Україні гетьманського уряду.
Тут варто відступити ще на понад століття назад і нагадати, що ранньомодерна Українська держава, останнім керманичем якої був Кирило Розумовський, фактично постала у 1649 році внаслідок національно-визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким.
До підписання Зборівського трактату між гетьманом і королем Яном ІІ Казимиром українські землі входили до складу Речі Посполитої двох народів – польського та литовського. Основним джерелом права в Україні на той час були Литовські статути – правові кодекси Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтського у трьох редакціях від 1529-го, 1566-го та 1588 років.
Ці документи не були для українців “чужими”: активну участь у їхній розробці брала руська (українська) шляхта (зокрема, кодекс 1566 року часто називають “Волинським” через велику роль волинської шляхти в його укладанні), тексти були написані руською мовою – “бабусею” сучасних української та білоруської мов.
До підписання Зборівського трактату між гетьманом і королем Яном ІІ Казимиром українські землі входили до складу Речі Посполитої двох народів – польського та литовського. Основним джерелом права в Україні на той час були Литовські статути – правові кодекси Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтського у трьох редакціях від 1529-го, 1566-го та 1588 років.
Ці документи не були для українців “чужими”: активну участь у їхній розробці брала руська (українська) шляхта (зокрема, кодекс 1566 року часто називають “Волинським” через велику роль волинської шляхти в його укладанні), тексти були написані руською мовою – “бабусею” сучасних української та білоруської мов.
Литовські статути спиралися на давньоруське звичаєве право, “Саксонське зерцало” (збірник німецького права), римське право. Як і інші тогочасні європейські правові кодекси, статути закріплювали, передусім, привілеї шляхетського (воїнського, лицарського, аристократичного) стану, що визнавався своєрідним “хребтом” держави. Водночас у них декларувалась рівність усіх людей перед Богом, відповідальність перед законом і заборона рабства.
Згідно з популярним уявленням (за яким – сотні років домінування народницької та комуністичної концепцій історії України), “козацька революція” Богдана Хмельницького нібито повністю заперечувала шляхетський устрій Речі Посполитої. Натомість маємо охоронні універсали, які гетьман видавав українській шляхті (а в окремих випадках – і польським магнатам), захищаючи їхні маєтки, а у Реєстрі Війська Запорозького 1649 року знайдемо цілі шляхетські корпорації, записані до новоутворених козацьких сотень і полків.
Так само є чимало свідчень того, що литовське право і далі діяло в Україні після формування Гетьманщини, принаймні, на місцевому рівні. Хоч революція і витворила нову судову систему, яка стала продовженням козацького полково-сотенного адміністративного устрою.
Так, найнижчою інстанцією були курінні суди для представників козацького (лицарського, шляхетського) стану та сільські або магістратські суди для посполитих – селян і міщан. На сотенному рівні діяв сотенний суд на чолі з сотником, на полковому – полковий на чолі з полковником. Апеляційною інстанцією для цих судів був Генеральний військовий суд, який також був першою інстанцією у розгляді справ, що стосувались представників козацької старшини або мали державну вагу.
Судові функції виконував і уряд Гетьманщини – Генеральна військова канцелярія. Найвищою ж та практично необмеженою судовою владою володів гетьман, який міг забрати справу з будь-якого суду та рішення якого не підлягали оскарженню.
Така система у майже незмінному вигляді проіснувала до початку XVIII століття. Серед її хиб була фактична відсутність ієрархії судових органів.
Так, Генеральний військовий суд і Генеральна військова канцелярія постійно втручалися у роботу місцевих судів, а також через їхні голови приймали скарги від позивачів, включно з дріб’язковими питаннями. Про відокремлення судів від інших гілок влади, як і про їхню спеціалізацію, не йшлося.
Водночас спроби провести судову реформу траплялися і до приходу до влади Кирила Розумовського. Ще у 1670 році гетьман Лівобережної України Дем’ян Ігнатович перебудував Генеральний суд на зразок шляхетського трибуналу з суддями-депутатами, обраними від десяти полків.
Новація не протрималася довго: Москва, занепокоєна політикою гетьмана (частиною якої було відновлення традиційних шляхетських порядків), організувала заколот, усунувши Ігнатовича від влади.
На початку ХХ століття український генеалог Вадим Модзалевський приписав гетьману Дем’яну “мужицьке” походження, попри те, що з історичних джерел відомо, що Ігнатович користувався шляхетським гербом і був прямо згаданий як “шляхтич” у привілеї короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира.
Уже за гетьманування Івана Мазепи норми Литовського статуту (передусім редакції 1588 року) офіційно стали частиною “прав і вольностей” Війська Запорозького. Литовське право стає обов’язковим до застосування полковими судами та Генеральним судом.
Так, саме згідно з нормами “артикулів” (як зазвичай називали Литовські статути на початку XVIII століття) були засуджені до страти донощики Василь Кочубей та Іван Іскра, натомість – виправданий стародубський полковник Михайло Миклашевський, якого у 1701 році викрили на листуванні з чиновниками Речі Посполитої.
Саме у цей час литовське право починають називати “малоросійським правом” (термін “Мала Росія” стосовно України у той час ще не мав принизливого відтінку). У 1710 році у Бендерах соратник на той час вже покійного Мазепи Пилип Орлик у своїй знаменитій “Конституції” обіцяв судити козаків за проступки “ведлуг артикулов правних”.
Тим часом у Гетьманщині наступник Мазепи Іван Скоропадський за рік до своєї смерті у 1721 році ініціював переклад Литовського статуту та “Саксонського зерцала” на староукраїнську мову, маючи намір створити на їхній основі кодифікований збірник українського права.
Задум Скоропадського спробував довести до кінця наказний гетьман Павло Полуботок, який у 1722 році розпочав свою судову реформу, запровадивши, з-поміж іншого, інституцію асесорів Генерального суду, запозичену з тих-таки “артикулів”.
Згідно з популярним уявленням (за яким – сотні років домінування народницької та комуністичної концепцій історії України), “козацька революція” Богдана Хмельницького нібито повністю заперечувала шляхетський устрій Речі Посполитої. Натомість маємо охоронні універсали, які гетьман видавав українській шляхті (а в окремих випадках – і польським магнатам), захищаючи їхні маєтки, а у Реєстрі Війська Запорозького 1649 року знайдемо цілі шляхетські корпорації, записані до новоутворених козацьких сотень і полків.
Так само є чимало свідчень того, що литовське право і далі діяло в Україні після формування Гетьманщини, принаймні, на місцевому рівні. Хоч революція і витворила нову судову систему, яка стала продовженням козацького полково-сотенного адміністративного устрою.
Так, найнижчою інстанцією були курінні суди для представників козацького (лицарського, шляхетського) стану та сільські або магістратські суди для посполитих – селян і міщан. На сотенному рівні діяв сотенний суд на чолі з сотником, на полковому – полковий на чолі з полковником. Апеляційною інстанцією для цих судів був Генеральний військовий суд, який також був першою інстанцією у розгляді справ, що стосувались представників козацької старшини або мали державну вагу.
Судові функції виконував і уряд Гетьманщини – Генеральна військова канцелярія. Найвищою ж та практично необмеженою судовою владою володів гетьман, який міг забрати справу з будь-якого суду та рішення якого не підлягали оскарженню.
Така система у майже незмінному вигляді проіснувала до початку XVIII століття. Серед її хиб була фактична відсутність ієрархії судових органів.
Так, Генеральний військовий суд і Генеральна військова канцелярія постійно втручалися у роботу місцевих судів, а також через їхні голови приймали скарги від позивачів, включно з дріб’язковими питаннями. Про відокремлення судів від інших гілок влади, як і про їхню спеціалізацію, не йшлося.
Водночас спроби провести судову реформу траплялися і до приходу до влади Кирила Розумовського. Ще у 1670 році гетьман Лівобережної України Дем’ян Ігнатович перебудував Генеральний суд на зразок шляхетського трибуналу з суддями-депутатами, обраними від десяти полків.
Новація не протрималася довго: Москва, занепокоєна політикою гетьмана (частиною якої було відновлення традиційних шляхетських порядків), організувала заколот, усунувши Ігнатовича від влади.
На початку ХХ століття український генеалог Вадим Модзалевський приписав гетьману Дем’яну “мужицьке” походження, попри те, що з історичних джерел відомо, що Ігнатович користувався шляхетським гербом і був прямо згаданий як “шляхтич” у привілеї короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира.
Уже за гетьманування Івана Мазепи норми Литовського статуту (передусім редакції 1588 року) офіційно стали частиною “прав і вольностей” Війська Запорозького. Литовське право стає обов’язковим до застосування полковими судами та Генеральним судом.
Так, саме згідно з нормами “артикулів” (як зазвичай називали Литовські статути на початку XVIII століття) були засуджені до страти донощики Василь Кочубей та Іван Іскра, натомість – виправданий стародубський полковник Михайло Миклашевський, якого у 1701 році викрили на листуванні з чиновниками Речі Посполитої.
Саме у цей час литовське право починають називати “малоросійським правом” (термін “Мала Росія” стосовно України у той час ще не мав принизливого відтінку). У 1710 році у Бендерах соратник на той час вже покійного Мазепи Пилип Орлик у своїй знаменитій “Конституції” обіцяв судити козаків за проступки “ведлуг артикулов правних”.
Тим часом у Гетьманщині наступник Мазепи Іван Скоропадський за рік до своєї смерті у 1721 році ініціював переклад Литовського статуту та “Саксонського зерцала” на староукраїнську мову, маючи намір створити на їхній основі кодифікований збірник українського права.
Задум Скоропадського спробував довести до кінця наказний гетьман Павло Полуботок, який у 1722 році розпочав свою судову реформу, запровадивши, з-поміж іншого, інституцію асесорів Генерального суду, запозичену з тих-таки “артикулів”.
Російський уряд відповів арештом Полуботка та “Рішительними пунктами” 1728 року, згідно з якими у Генеральний суд вводилося троє росіян, а рішення найвищої судової інстанції Гетьманщини можна було оскаржити в російській Колегії іноземних справ. Водночас Петербург дозволив кодифікувати українське право. “Права, за якими судиться малоросійський народ”, укладені у 1728–1749 роках, стали першим суто українським правовим кодексом, що фактично діяв у Гетьманщині до кінця XVIII століття, хоч ніколи і не був затверджений російським Сенатом. Із понад 1700 пунктів “Прав…” 1033 містили посилання на Литовський статут.
Зростання правової свідомості додавало українському козацтву рішучості у відстоюванні своїх прав: передусім – станових, родових, – з яких у той час тільки і могла вирости національна самосвідомість. Козаки Лівобережної Гетьманщини відчували себе шляхетською спільнотою, що була окремою та навіть вищою за московське дворянство.
Такі переконання були не безпідставні, адже “малоросійське право” давало лицарському стану привілеї та вольності, про які московський дворянин не міг і мріяти.
У московській парадигмі “дворянин” – аналог європейського спадкового воїна-аристократа – був таким же рабом “государя”, як і кріпосний селянин.
“Ні в XVII столітті, коли дворян били батогами, ні потім у XVIII столітті, коли їх віддали в муштру німецьким інструкторам і на все життя запрягли в державне тягло, не видно з боку українців великого бажання запричаститися прав і обов’язків найвищого стану імперії”, – визнавав російський імперський історик Дмитро Міллер.
“Ми такі маємо закони, які тільки вільний і шляхетний на світі народ мати може”, – заявив один з учасників Глухівської козацької ради 1763 року.
Згодом, описуючи події 1767 року, козацький канцелярист Андріян Чепа занотував: “Коли малоросійському шляхетству сказали про нові закони (Російської імперії – Авт.), з них стародубівські і ніжинські, побоюючись, вочевидь, безпідставно зазнати стану російських дворян, вирішили за краще бути в оковах, ніж згодитися на них”.
Зростання правової свідомості додавало українському козацтву рішучості у відстоюванні своїх прав: передусім – станових, родових, – з яких у той час тільки і могла вирости національна самосвідомість. Козаки Лівобережної Гетьманщини відчували себе шляхетською спільнотою, що була окремою та навіть вищою за московське дворянство.
Такі переконання були не безпідставні, адже “малоросійське право” давало лицарському стану привілеї та вольності, про які московський дворянин не міг і мріяти.
У московській парадигмі “дворянин” – аналог європейського спадкового воїна-аристократа – був таким же рабом “государя”, як і кріпосний селянин.
“Ні в XVII столітті, коли дворян били батогами, ні потім у XVIII столітті, коли їх віддали в муштру німецьким інструкторам і на все життя запрягли в державне тягло, не видно з боку українців великого бажання запричаститися прав і обов’язків найвищого стану імперії”, – визнавав російський імперський історик Дмитро Міллер.
“Ми такі маємо закони, які тільки вільний і шляхетний на світі народ мати може”, – заявив один з учасників Глухівської козацької ради 1763 року.
Згодом, описуючи події 1767 року, козацький канцелярист Андріян Чепа занотував: “Коли малоросійському шляхетству сказали про нові закони (Російської імперії – Авт.), з них стародубівські і ніжинські, побоюючись, вочевидь, безпідставно зазнати стану російських дворян, вирішили за краще бути в оковах, ніж згодитися на них”.
Варто зазначити, що згідно з українською традицією (а це відповідало європейським звичаям) шляхтою визнавалася не лише козацька старшина, а й так зване “рядове” козацтво, а також – українське духовенство, про що зокрема йдеться у “Правах, за якими судиться малоросійський народ”.
Рядові козаки і священники Гетьманщини згодом судилися у станових шляхетських судах і брали участь у виборах шляхетських представників.
У 1765 році на запит Генеральної ревізії Російської імперії щодо кількості шляхти на території Гадяцького полку місцева полкова канцелярія відповіла, що шляхтою слід визнавати всіх козаків, включно з підпомічниками, а також духовенство та їхніх нащадків. Російських чиновників такий підхід не лише дивував, а й лякав: доросле населення Лівобережної України у той час налічувало близько мільйона осіб, з яких приблизно кожен другий між претендувати на зрівняння у правах з дворянством корінної Московщини.
Саме це, забігаючи наперед, і стало причиною масового перегляду російською Герольдією справ про підтвердження аристократичного нобілітету для українських козаків, що не належали до старшини. Лише у 1803 році Петербург визнав усе лівобережне козацтво привілейованим станом, хоч і з урізаними, порівняно з дворянством, “вольностями”.
Попри це, існування на Лівобережній Україні козацького стану – вільних землевласників з лицарською ментальністю та родовою пам’яттю про минулу національну “шляхетську республіку”, – стало важливим фактором збереження української ідентичності, що уможливило відновлення української державності на початку ХХ століття.
Таким чином, у середині XVIII століття в середовищі української шляхти складалися передумови для змін задля модернізації Гетьманщини та більшого унезалежнення козацької держави від Російської імперії.
Сприятливі умови для цього склалися у 1750 році, коли в Україні була відновлена посада гетьмана.
22-річний Кирило Розумовський, хоч і мав родинні зв’язки з імператорським двором, та виявився зовсім не зручною фігурою для Петербурга. Молодий козелецький шляхтич мав блискучу європейську освіту, державницьке бачення та достатньо зухвальства, щоб напряму кидати виклик імперії. Так, лише через два місяці після свого обрання гетьман заборонив Генеральній військовій канцелярії надсилати копії судових рішень до російського Сенату, наголосивши, що апеляції розглядатимуть у Гетьманщині.
У 1751 році Розумовський скасував дію в Україні указу Петра І про форму судочинства, що була надто забюрократизована та перетворювала судовий розгляд у тортуру для позивача. У 1754-му згідно з гетьманським ордером українські аристократи мали судитися із земельних питань у полкових судах замість Генерального, що знизило корупцію та надало судовій системі рис ієрархії.
Як бачимо, увага гетьманського уряду була прикута до проблем судочинства із перших років правління Кирила Розумовського. Впроваджуючи реформи, гетьман спирався на цілу плеяду талановитих урядовців – вихідців з козацької шляхти – таких, як Андрій Безбородько, Василь Туманський, Семен Кочубей, Михайло Скоропадський та інші.
Безпосереднім автором проєкту судової реформи був писар Генерального суду Федір Чуйкевич, який за дорученням Розумовського у 1750–1758 роках уклав збірник “Суд і розправа в правах малоросійських”. Він не лише кодифікував українське право, а й пропонував заходи для поліпшення судочинства, серед яких – створення станових шляхетських судів і перетворення Генерального суду на шляхетський трибунал.
Реформа стартувала 28 листопада 1760 року, коли Кирило Розумовський видав універсал про переформатування Генерального військового суду. За зразком статутового шляхетського трибуналу, найвища судова інстанція надалі мала складатися із десятьох виборних представників від кожного з полків та двох генеральних суддів, призначених гетьманом.
Рішення Генерального суду мали найвищу правову силу та не підлягали оскарженню (за винятком смертних вироків і позбавлень шляхетської гідності, які міг переглянути гетьман).
Наступним кроком стало позбавлення Генеральної військової канцелярії судових функцій, що зменшило плутанину та дублювання повноважень – відповідний універсал гетьман видав 28 лютого 1763 року.
Проте найважливішим етапом змін було запровадження нової системи судів першої інстанції замість полкових судів, що були архаїчними в реаліях того часу.
Рядові козаки і священники Гетьманщини згодом судилися у станових шляхетських судах і брали участь у виборах шляхетських представників.
У 1765 році на запит Генеральної ревізії Російської імперії щодо кількості шляхти на території Гадяцького полку місцева полкова канцелярія відповіла, що шляхтою слід визнавати всіх козаків, включно з підпомічниками, а також духовенство та їхніх нащадків. Російських чиновників такий підхід не лише дивував, а й лякав: доросле населення Лівобережної України у той час налічувало близько мільйона осіб, з яких приблизно кожен другий між претендувати на зрівняння у правах з дворянством корінної Московщини.
Саме це, забігаючи наперед, і стало причиною масового перегляду російською Герольдією справ про підтвердження аристократичного нобілітету для українських козаків, що не належали до старшини. Лише у 1803 році Петербург визнав усе лівобережне козацтво привілейованим станом, хоч і з урізаними, порівняно з дворянством, “вольностями”.
Попри це, існування на Лівобережній Україні козацького стану – вільних землевласників з лицарською ментальністю та родовою пам’яттю про минулу національну “шляхетську республіку”, – стало важливим фактором збереження української ідентичності, що уможливило відновлення української державності на початку ХХ століття.
Таким чином, у середині XVIII століття в середовищі української шляхти складалися передумови для змін задля модернізації Гетьманщини та більшого унезалежнення козацької держави від Російської імперії.
Сприятливі умови для цього склалися у 1750 році, коли в Україні була відновлена посада гетьмана.
22-річний Кирило Розумовський, хоч і мав родинні зв’язки з імператорським двором, та виявився зовсім не зручною фігурою для Петербурга. Молодий козелецький шляхтич мав блискучу європейську освіту, державницьке бачення та достатньо зухвальства, щоб напряму кидати виклик імперії. Так, лише через два місяці після свого обрання гетьман заборонив Генеральній військовій канцелярії надсилати копії судових рішень до російського Сенату, наголосивши, що апеляції розглядатимуть у Гетьманщині.
У 1751 році Розумовський скасував дію в Україні указу Петра І про форму судочинства, що була надто забюрократизована та перетворювала судовий розгляд у тортуру для позивача. У 1754-му згідно з гетьманським ордером українські аристократи мали судитися із земельних питань у полкових судах замість Генерального, що знизило корупцію та надало судовій системі рис ієрархії.
Як бачимо, увага гетьманського уряду була прикута до проблем судочинства із перших років правління Кирила Розумовського. Впроваджуючи реформи, гетьман спирався на цілу плеяду талановитих урядовців – вихідців з козацької шляхти – таких, як Андрій Безбородько, Василь Туманський, Семен Кочубей, Михайло Скоропадський та інші.
Безпосереднім автором проєкту судової реформи був писар Генерального суду Федір Чуйкевич, який за дорученням Розумовського у 1750–1758 роках уклав збірник “Суд і розправа в правах малоросійських”. Він не лише кодифікував українське право, а й пропонував заходи для поліпшення судочинства, серед яких – створення станових шляхетських судів і перетворення Генерального суду на шляхетський трибунал.
Реформа стартувала 28 листопада 1760 року, коли Кирило Розумовський видав універсал про переформатування Генерального військового суду. За зразком статутового шляхетського трибуналу, найвища судова інстанція надалі мала складатися із десятьох виборних представників від кожного з полків та двох генеральних суддів, призначених гетьманом.
Рішення Генерального суду мали найвищу правову силу та не підлягали оскарженню (за винятком смертних вироків і позбавлень шляхетської гідності, які міг переглянути гетьман).
Наступним кроком стало позбавлення Генеральної військової канцелярії судових функцій, що зменшило плутанину та дублювання повноважень – відповідний універсал гетьман видав 28 лютого 1763 року.
Проте найважливішим етапом змін було запровадження нової системи судів першої інстанції замість полкових судів, що були архаїчними в реаліях того часу.
У вересні 1763 року Кирило Розумовський виніс проєкт реформи на обговорення козацькою радою в Глухові. У підсумку 30 листопада 1763 року гетьман видав універсал про створення в Гетьманщині станових шляхетських судів – гродських, земських і підкоморських.
Гродські суди створювались у кожному полку та, фактично, заміняли полкові суди. До їхньої компетенції входив розгляд кримінальних справ (вбивство, грабунок, підпал, зґвалтування тощо).
Земських і підкоморських судів у кожному полку створювалось по два, з цією метою територія полків була поділена на судові повіти (два у кожному полку, за винятком найбільшого Ніжинського, де були утворені три повіти з центрами у Ніжині, Батурині та Глухові).
Земські суди розглядали цивільні справи (розподіл майна між родичами, боргові зобов’язання, втеча слуг тощо), їхніх членів – суддю, підсудка та писаря – обирали щорічно на повітових з’їздах козацької шляхти.
Шляхтичі також обирали підкоморіїв підкоморських судів, що вирішували земельні та межові питання.
Окремо вводилась посада возного. Возний (а ця посада відома більшості з вас із п’єси Івана Котляревського “Наталка-Полтавка“) був судовим урядовцем на сотенному рівні.
Усі судові чиновники під час вступу на посаду мали скласти спеціальні присяги, форми яких були розроблені за наказом гетьмана.
Реформа почала втілюватись у життя негайно. Вже до травня 1764 року були обрані всі члени новостворених судів, паралельно розпочалось будівництво окремих приміщень для земських і підкоморських судів у містах, визначених центрами судових повітів.
Реформа почала втілюватись у життя негайно. Вже до травня 1764 року були обрані всі члени новостворених судів, паралельно розпочалось будівництво окремих приміщень для земських і підкоморських судів у містах, визначених центрами судових повітів.
Водночас самостійницька політика Кирила Розумовського щодалі дужче дратувала Петербург, і в листопаді 1764 року імператриця Катерина ІІ спеціальним маніфестом скасувала посаду гетьмана в Україні, закінчивши період, що увійшов в історію як “золота осінь Гетьманщини”.
Утім, тоді російська правителька ще не наважувалася скасувати окрему судову систему, запроваджену Розумовським у козацькій державі.
Нові суди мали струнку ієрархію та спиралися на давні шляхетські традиції, отож користувалися широкою підтримкою українського козацтва. Спроба ліквідувати козацьке судочинство була здійснена Петербургом лише у 1783 році – після повної анексії Гетьманщини та скасування полково-сотенного устрою.
Згідно з указом Катерини, судова влада в Україні передавалась у руки російських чиновників замість урядовців, вибраних шляхтою.
Згідно з указом Катерини, судова влада в Україні передавалась у руки російських чиновників замість урядовців, вибраних шляхтою.
Станові суди були відновлені у 1796 році. Тоді, після смерті Катерини та приходу до влади Павла І, українським аристократам, що перебували на найвищих державних посадах у Російській імперії, вдалося здійснити нині забутий “реванш”: домогтися утворення Малоросійської губернії, кордони якої майже точно відтворювали межі “старої” Гетьманщини. Тоді йшла мова і про відновлення гетьманства на чолі з Андрієм Гудовичем, проте в Петербурзі все ж таки взяла гору антиукраїнська партія.
У цих кордонах було фактично відновлене попереднє козацьке судочинство: гродські, земські та підкоморські суди, а також – Генеральний Малоросійський суд, що працював у Чернігові і, як і в часи Кирила Розумовського, складався з двох генеральних суддів і десятьох засідателів, обраних на трирічну каденцію на зборах шляхти.
Попри закінчення ранньомодерної української державності чи то у 1764-му, чи у 1781 році (рік анексії Гетьманщини Російською імперією), окремі інститути козацького самоврядування на Лівобережній Україні дожили до середини ХІХ століття, а деякі – проіснували до самого розпаду імперії у 1917 році.
Так, у шляхетських станових судах українські козаки судилися до 1840 року, а окремі норми українського (литовського, статутного) права застосовувалися на місцевому рівні до самого часу встановлення в Україні комуністичного тоталітарного режиму.
Таким чином, правова традиція української шляхти, як і сама національна еліта, збережена у вигляді лівобережного (“малоросійського”) станового козацтва, стали містком між козацькою Україною та Українською державою, відновленою у ХХ столітті, забезпечивши продовження традиції української державності.
В її основі було безумовне відчуття гідності, яке представники лицарського стану пронесли через багато століть. Відлуння цієї традиції і сьогодні допомагає Україні протистояти ворогу, що має над нами тотальну перевагу.
Саме тому уроки реформ Кирила Розумовського є важливими для сучасної української влади. Його прагнення до системних змін, демократизації (хоч і в межах тодішнього станового суспільства), орієнтації на європейські принципи правосуддя залишаються актуальними й нині.
Успіх судової реформи залежить від політичної волі, як то було продемонстровано гетьманом. Це – також нагадування: навіть у складних умовах можна досягти значних змін, які матимуть тривалий вплив на національну самосвідомість і майбутнє держави.
Підготувала Рина ТЕНІНА
Таким чином, правова традиція української шляхти, як і сама національна еліта, збережена у вигляді лівобережного (“малоросійського”) станового козацтва, стали містком між козацькою Україною та Українською державою, відновленою у ХХ столітті, забезпечивши продовження традиції української державності.
В її основі було безумовне відчуття гідності, яке представники лицарського стану пронесли через багато століть. Відлуння цієї традиції і сьогодні допомагає Україні протистояти ворогу, що має над нами тотальну перевагу.
Саме тому уроки реформ Кирила Розумовського є важливими для сучасної української влади. Його прагнення до системних змін, демократизації (хоч і в межах тодішнього станового суспільства), орієнтації на європейські принципи правосуддя залишаються актуальними й нині.
Успіх судової реформи залежить від політичної волі, як то було продемонстровано гетьманом. Це – також нагадування: навіть у складних умовах можна досягти значних змін, які матимуть тривалий вплив на національну самосвідомість і майбутнє держави.
Підготувала Рина ТЕНІНА
