Січовий стрілець, військовий льотчик, фундатор Пласту, викривач Голодомору і... депутат Верховної Ради УРСР - історія сина Івана Франка

Це був перший тиждень від початку вторгнення Німеччини в Радянський Союз, коли війська Адольфа Гітлера от-от могли увійти до Львова. Сина видатного письменника Івана Франка посадили у потяг, і більше ніхто з родичів і друзів його не бачив, пише ІП "Кур'єр".

Десятиліттями радянська влада стверджувала, що він загинув під час німецького бомбардування 1943 року, за іншою версією, Франка-молодшого нібито розстріляли ще раніше при спробі втечі з ешелону. Насправді його стратили за наказом із Москви.

Він успадкував від батька-класика не літературний хист, а дещо набагато важливіше - невгамовну енергію, працездатність, хоробрість і здатність самостійно мислити. Петро Франко, як і його брати Андрій і Тарас та сестра Ганна, зростали майже у спартанських умовах, не знаючи, що таке розкіш. Іван Франко і його дружина Ольга ніколи не балували дітей, а змалечку привчали їх до селянської праці.

«Діти могли б похвалитися умінням і працею, - писала Ольга до чоловіка, коли той був у від'їзді. - Гандзя уміє жати і їхати верхи на коні, Петрусь навчився плавати».

А коли Ольга відправила дітей із батьком у Карпати, а сама залишилась у Львові, то місця собі не знаходила через Петра, знаючи, який він шибайголова і шукач пригод.

«Пильнуйте за Петром, бо він же лазить по печерах, а то бездонна пропасть», - наказувала вона чоловікові й старшим дітям.

Стосунки Петра з батьком були сповнені тепла, хоч і стриманого. У спогадах він описував прогулянки в горах, розмови та спільні риболовлі, які вчили його терпіння.

Він залишив яскравий спогад про те, як батько врятував його зі сестрою під час повені. Петро, впавши у воду, не злякався, а сприйняв це як гру:

На початку XX століття українська молодь потребувала нової ідеї, що могла б згуртувати її та підготувати до майбутніх випробувань. Цією ідеєю став Пласт - а Петро Франко був одним із його головних організаторів.

У 1911−1912 роках він разом з Іваном Чмолою та Олександром Тисовським заклав основи українського скаутингу. Саме Франко-молодший створив перший таємний гурток при філії Академічної гімназії у Львові. Імовірно, він же, за порадою батька, запропонував назву Пласт, яка пов’язувала рух із легендарними козаками-розвідниками. У своїх працях він так формулював мету організації: «Розвій національної сьвідомости мусить йти в парі з розвоєм на всіх инших полях. Се якраз має Пласт на ціли. Стараєся заздалегідь приготовити якнайширші верстви молодіжи на всякі можливости, щоби пластуни все на все були готові».

Франко миттєво переходив від ідеї до дії. У 1913 році він видав книжку Пластові ігри та забави, що стала настільним посібником для тисяч юнаків та дівчат. Він організував перший та другий з'їзди пластунів, а в липні 1914 року - перший постійний табір на Чорногорі. Цей з'їзд не встиг завершитися - надійшла звістка, що почалась війна.

Від самого початку Першої Світової весь пластовий табір на чолі з Франком-молодшим добровільно вступив до лав Українських Січових Стрільців. Побувавши у жорстоких боях у складі піхоти УСС, він отримав нагороду Австро-Угорської імперії - медаль За військові заслуги.

Далі, 1916 року, Франко закінчив авіаційну школу в Райльоваці біля Сараєва. У листопаді 1918 року, у часи Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), він створив Летунський полк для Української Галицької армії (УГА). Допоміг Франку-молодшому у цій справі гетьман Павло Скоропадський: він дав дозвіл на те, аби з Одеси до Львівщини перейшли на службу кілька пілотів разом із літаками. Їх переправили спочатку до Шатави, звідти - до Красного, де сотник Франко і поручник Василь Томенко формували летунський відділ. Дивізіон мав шість літаків, зокрема новий мисливський Нюпор і п’ять розвідувальних. 1 грудня Франка призначили командантом Летунського полку.

«Я в першу чергу оглянув усі летунські майдани, які нам могли би придатися, - згадував він про ті часи. - Майдани по австрійській армії були в Рогатині, Стрию, Тернополі, Станиславові та Краснім. Найкраще представлявся майдан у Краснім. Зі всіх закутків Галичини прийшлося звозити летунський матеріал: колеса, двигуни, моделі. Я це все вишукував по площах, вагонах, магазинах та відсилав до Красного».

Франко пише, що тут облаштували великий летунський майдан, ангари на літаки, бараки для старшин та стрільців, а також приміщення для верстатів з добірними станками для точіння, стругання, кування, відливання.

З усієї Галичини він стягував рештки літаків, двигунів, запчастини. Коли бракувало гумових камер для коліс, військовий і тут знайшов вихід: «Я набив плащ колеса міцно сіном, і ми проїхали чудово тих 100 км, - йдеться у спогадах. - Очевидно, і літак тримався сяко-тако на таких сінових колесах».

Франко-молодший не був кабінетним командиром. Він особисто здійснив понад 50 бойових вильотів, проводячи розвідку та бомбардуючи польські позиції під Львовом. Він писав, що під час одного з нальотів ворожа бомба впала за кілька кроків від його кулемета, але, на щастя, не вибухнула. І дуже пишався своїми літаками, стверджуючи, що польські війська до 1919 року мали значно гірші.

На початку 1919 року літак, пілотований Франком, був збитий, а він сам потрапив у польський полон. Тут знову допоміг його винахідливий характер — вимінявши в одного з охоронців на фамільний золотий перстень польську уніформу, Петро утік із табору для полонених. Ця втеча зробила його живою легендою.

Створений Петром Франком авіаполк збив 16 польських літаків. За заслуги в організації авіації голова Директорії Української народної республіки Симон Петлюра надав йому військове звання полковника. Пізніше Франко став співорганізатором першого у Східній Галичині аероклубу, очоливши його.

Писав правду про Голодомор

Після поразки визвольних змагань Петро Франко повернувся до науки, закінчивши 1923 року хімічний факультет Львівської політехніки з відзнакою. Його науковий доробок становив 36 зареєстрованих винаходів, переважно у сфері перероблювання молока, підручник із неорганічної хімії, словник хімічної термінології.

Франко-молодший був успішним і в літературі. Він дописав та редагував декілька незавершених творів батька - серед них відому повість "Борислав сміється". Також він є автором кількох власних літературних творів, посібників із військової топографії, шкільного підручника з фізкультури, кількох книг кулінарних рецептів.

У 1931 році Франко отримав запрошення працювати в радянському Харкові, у Науково-дослідному інституті прикладної хімії та молочної промисловості - там він розробляв методи отримання казеїну з молока за допомогою електрики та сульфатної кислоти з гіпсу. На той час чимало представників галицької інтелігенції їхали працювати в Радянську Україну, не розуміючи, що там відбувається насправді та що чекає на них самих.

«Радянські засоби масової маніпуляції дуже часто породжували стереотипи та ілюзії щодо радянської України, як такого собі новітнього раю на землі, - влучно зауважив в одному з інтерв'ю Богдан Тихолоз, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка. - Раю, де нарешті українці можуть повноцінно розвиватися, творити свою культуру, розмовляти своєю мовою, здобувати вищу освіту, реалізуватись як фахівці високої кваліфікації. Ці ілюзії багатьох галицьких діячів спокушали їхати туди».

Перебування в радянській Україні збіглося з найстрашнішою трагедією - Голодомором 1932-1933 років. Франко на власні очі побачив, що таке геноцид, - і зрозумів, що таке комуністичний режим для України. У 1936 році НКВС запропонувало йому прийняти радянське громадянство, але Франко категорично відмовився. Його змусили підписати зобов’язання про нерозголошення побачених реалій колективізації - і після цього вислали зі Харкова.

Повернувшись до Львова, Франко порушив обіцянку, яку дав чекістам, й опублікував у газеті Діло статтю про Голодомор.

У 1939 році, з приходом радянської влади до Західної України, почався найтрагічніший етап у житті Франка-молодшого. Його цькували, на нього тиснули, переслідуючи одну мету - щоб він, як авторитетна в Галичині людина, допоміг червоному режиму. У березні 1940 року його «обрали» - а фактично призначили - депутатом Верховної Ради УРСР.

Під час однієї з розмов партійний функціонер з Львівського обкому партії сказав прямо: «Ми хочемо, щоб вас обрали депутатом. І як депутат ви допомогли нам утвердити Радянську владу».

Навряд чи є підстави називати за це Франка «радянофілом» чи дорікати йому співпрацею з окупантами. Вибору він не мав. Натомість своє положення за будь-якої нагоди намагався використати для допомоги людям. Він допоміг уникнути репресій не одному представнику галицької інтелігенції, а дружин політв'язнів брав на роботу. Комуністи його не зламали.

«Роль, яку радянська влада призначила Петрові Франку як носію великого прізвища, не була роллю, яку він собі обрав, - вважає Тихолоз. - Це була роль, для якої його було обрано і призначено. Його просто використали через те, що він - Франко. І це прізвище певний час було його оберегом».

Загадка смерті

Версій загибелі Петра Франка було кілька. Офіційна радянська - загинув під час німецького бомбардування у Великому Глибочку 1943 року або ж потрапив у полон і здійснив спробу втечі, однак був розстріляний конвоїром. Цю версію змусили повторювати навіть його брата Тараса. Але дружина Ольга ніколи не вірила у неї й на запитання онуків про долю діда відповідала коротко: «Замордували його».

Правда, що спливла з розсекречених архівів КДБ, виявилася саме такою. Ключовим доказом є розшифрована телеграма НКДБ СРСР № 11569 від 6 липня 1941 року. У ній нарком держбезпеки УРСР Павло Мєшик просить у Москви дозволу на страту Петра Франка й академіка Кирила Студинського, яких заарештували як «націоналістів» за вказівкою Микити Хрущова. Причина, - вивезти їх було «затруднительно».

Ще одна версія - загинув у катівнях НКВД влітку того ж року. За іншими даними - спалений енкаведистами живцем у клуні разом з іншими діячами культури 18 жовтня 1941 року в селі Старий Салтів під Харковом за два дні до зайняття німцями Харкова.
Підготувала Рина ТЕНІНА