Молдова знову по обидва боки Дністра? Європейські перспективи змінюють рівняння у Придністров’ї

Майже через 35 років після того, як збройні зіткнення в колишній Молдавській Радянській Соціалістичній Республіці завершилися замороженим сепаратистським конфліктом у Придністров’ї, з’явився шанс, що Молдова знову стане єдиною країною – або принаймні що дві її частини зможуть мирно реінтегруватися: одна з центром у Кишиневі, інша – у Тирасполі, столиці міжнародно невизнаного сепаратистського регіону Придністров’я, пише ІП "Кур'єр" із посиланням на Еuneighbourseast.

15 червня 2026 року Європейський Союз відкрив у переговорах про вступ Молдови кластер «Основи»; 14 липня – кластер «Зовнішні відносини». Єврокомісарка з питань розширення Марта Кос заявила, що Молдова технічно готова відкрити всі шість кластерів. У жовтні було відкрито ще два кластери – «Внутрішній ринок» та «Конкурентоспроможність та інклюзивне зростання». Кишинів хоче завершити технічний етап переговорів до кінця 2028 року.

Жоден із цих кроків не був поставлений у залежність від врегулювання статусу Придністров’я – регіону з власним рублем, «парламентом» і російським гарнізоном.

8 травня 2026 року Висока представниця ЄС із закордонних справ і політики безпеки Кая Каллас заявила в Кишиневі, що існування Придністров’я не стане перешкодою на шляху Молдови до членства в ЄС. У червні міністр закордонних справ Молдови Міхай Попшой сказав, що вступ до ЄС і врегулювання придністровського питання просуваються «паралельно».

На тлі тиску росії владіміра путіна на країни колишнього Східного блоку, які досі залишаються поза Європейським Союзом, – окрім очевидного й найдраматичнішого випадку України, йдеться також про Грузію, Вірменію і навіть Сербію – вступ до ЄС видається для Молдови дедалі нагальнішим. Тим більше, що навіть Придністров’я, схоже, підходить до цього питання прагматично.

У такому разі пострадянська атмосфера лівобережжя Дністра значною мірою може залишитися тим, чим вона часто постає у західній пресі: туристичною цікавинкою.

Ще в червні 2023 року Жозеп Боррель, тодішній високий представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки та віцепрезидент Європейської комісії, прямо заявив, що країна з розділеною територією все одно може вступити до Європейського Союзу – як це зробив Кіпр у 2004 році. Протокол №10 до договору про вступ Кіпру призупинив застосування права ЄС на міжнародно невизнаній, окупованій Туреччиною півночі острова до його возз’єднання.

Однак варто придивитися уважніше. Придністров’я вже поступово входить у правове поле Молдови та Європейського Союзу через митні правила, оподаткування й торгівлю, хоча його політичний статус залишається неврегульованим. Ситуація все ще складна. Перешкоди нікуди не зникли: у регіоні домінує олігархічна мережа, вибудувана навколо конгломерату «Шериф» – про нього далі, – його жителі зазвичай відчувають більшу близькість до росії, ніж до Молдови, населення скорочується на обох берегах Дністра, а сама молдовська держава залишається вразливою до російських грошей і дезінформації.

Ще у 2020 році такі експерти, як Богдан Кошель, політолог Університету імені Адама Міцкевича в Познані, називали європейські зусилля зі збереження проєвропейського курсу Молдови «приреченими на провал»,посилаючись на корумповані еліти по обидва боки річки та слабке відчуття державної ідентичності. Але тепер ця оцінка належить іншій епосі. Повномасштабне вторгнення росії в Україну змінило рівняння.

Як писав Павел Єндраль в OKO.press, Придністров’я можна назвати «республікою прагматичних олігархів». Безумовно, це територія під російським впливом. Але нею керує не ідеологічне бачення «русского мира» і не клан, особисто відданий владіміру путіну, як у Чечні. У Придністров’ї на першому місці – бізнес-інтереси.

Відправною точкою для розуміння нинішньої ситуації є Угода про асоціацію між Європейським Союзом і Молдовою 2014 року. У середині грудня 2015 року Рада асоціації ЄС–Молдова поширила дію Поглибленої і всеохопної зони вільної торгівлі (DCFTA) на всю територію країни. Таким чином компанії на лівому березі отримали доступ до ринку ЄС за умови митного оформлення товарів через молдовську митницю.

Дослідники називають це стрижнем політики, яку проводять із 2005 року: «взаємодія без визнання». Економічні зв’язки невпинно поглиблювалися, навіть тоді як політичний статус регіону залишався замороженим.

Вплив на економіку Придністров’я був відчутним одразу, про що свідчить зростання частки експорту до Європейського Союзу:

• 2021: 56,9%
• 2022: 67,1%
• 2024: 83%

Водночас частка росії в експорті регіону скорочувалася:

• 2021: 14%
• 2022: 11%
• 2024: 6%

Джерело в уряді Молдови повідомило Voxeurop у червні 2026 року, що нині 71% експорту регіону спрямовується до Європейського Союзу і що «в певному сенсі Придністров’я краще інтегроване (в ринок ЄС), ніж сама Молдова», яка експортує до блоку 68% своїх товарів.

Із січня 2024 року компанії на лівому березі сплачують Кишиневу митні збори відповідно до Митного кодексу Молдови 2021 року – у розмірі 0,4% вартості експорту та 0,1% імпорту. ЗМІ в Тирасполі назвали цей крок «економічним геноцидом».

Відтоді Кишинів пішов далі. 1 вересня 2026 року він запровадив 20% податку на додану вартість, а також акцизи на предмети розкоші та підакцизні товари, що імпортуються до Придністров’я, зокрема алкоголь, тютюн, парфуми, ювелірні вироби, дорогоцінні метали та піротехніку. Георге Балан, колишній віцепрем’єр-міністр Молдови, назвав цей захід частиною зусиль із демонтажу контрабандних мереж, додавши, що головними перешкодами залишаються російські війська та склади озброєнь у регіоні. Очікується, що у 2027 році аналогічні правила поширять на енергетичні товари та метали.

Станом на березень 2024 року в Придністров’ї офіційно було зареєстровано 367 800 жителів, майже 359 000 із них – громадяни Молдови. Багато хто має два, три або навіть чотири паспорти. Соціальні послуги також заходять сюди ніби через бічні двері: програма Європейського Союзу із заходів зі зміцнення довіри допомагає фінансувати їх і на лівому березі Дністра.

Один із цих паспортів, однак, російський. До минулого року головним джерелом доходів регіону був продаж електроенергії правобережній Молдові, виробленої з російського газу, який постачався безкоштовно.

Ці доходи становили приблизно 60% бюджету Тирасполя.

Після 24 лютого 2022 року Україна закрила пункти пропуску з регіоном і підірвала залізничний міст у Кучургані, який з’єднував Тирасполь з Одесою і колись був частиною маршруту зі столиці Придністров’я через Україну та її окуповані території до росії. Сьогодні весь експорт із регіону проходить через територію, контрольовану Кишиневом.

Щоб картина не виглядала надто райдужною, варто прямо сказати про одне: на практиці Придністров’я – це держава, що належить одній корпорації, за якою стоять пострадянські олігархи.

«Шериф» – конгломерат, заснований колишніми співробітниками Міністерства внутрішніх справ Віктором Гушаном та Іллею Казмали, – володіє супермаркетами, автозаправними станціями, телевізійною мережею та значною частиною промисловості регіону. Його політичне крило, «Оновлення», з 2016 року має більшість у Верховній раді. Президентська посада також під його контролем: Вадим Красносельський, тісно пов’язаний із «Шерифом», у грудні 2021 року був переобраний, отримавши 79,4% голосів за явки лише 35,2% – рекордно низької для президентських виборів.

Єдиним суперником, якого допустили до виборів, був Сергій Пинзар, чиновник із Григоріопольського району. Двом відомим опозиційним діячам – Анатолію Діруну та Миколі Малишеву – виборча комісія відмовила в реєстрації, пославшись на порушення у підписних листах.

Чотири роки потому, на виборах 30 листопада 2025 року, «Оновлення» здобуло всі 33 місця у Верховній раді. У 21 окрузі взагалі не було альтернативного кандидата. Явка становила 26%.

Водночас є ознаки того, що ставлення жителів Придністров’я до Молдови змінюється. Онлайн-опитування, проведене Zona de Securitate та WatchDog.MD у період із лютого до квітня 2026 року, показало, що 53% жителів лівого берега підтримали б реінтеграцію з Молдовою на гіпотетичному референдумі – проти 45% у 2024 році. Близько 30% заявили, що вважають росію потенційною загрозою.

Жителі Придністров’я також добре усвідомлюють розрив у зарплатах. У 2023 році середня місячна зарплата брутто на лівому березі становила близько 360 доларів США – приблизно половину рівня правобережжя. За даними Фонду Фрідріха Науманна, у 2025 році ВВП регіону скоротився на 18%, а промислове виробництво – на 30%.

Центр східних досліджень повідомляє, що офіційна чисельність населення Придністров’я скоротилася з 740 000 у 1990 році до 455 000 на початку 2024-го, тоді як реальна кількість, імовірно, не перевищує 300 000. Пенсіонери становлять понад 30% населення. Однак ситуація на правому березі навряд чи набагато краща: з 1991 року Молдова втратила близько 35% населення, а приблизно 1–1,2 мільйона громадян Молдови працюють за кордоном.

На референдумі в Молдові в жовтні 2024 року щодо закріплення в Конституції прагнення країни до членства в Європейському Союзі прихильники інтеграції з Брюсселем перемогли з мінімальною перевагою.

За конституційну поправку проголосували 50,46% виборців. Навіть ця незначна перемога стала великим успіхом для проєвропейських сил з огляду на масштаби російського фінансового втручання. За оцінками молдовської влади, росія спрямувала майже 136 мільйонів євро на спроби вплинути на референдум, зокрема шляхом підкупу близько 130 000 виборців.

«Цей конфлікт передусім геополітичний», – сказав Gazeta Wyborcza Александру Фленкя, колишній віцепрем’єр-міністр Молдови з питань реінтеграції Придністров’я у 2019–2020 роках, а нині керівник молдовського аналітичного центру Initiative 4 Peace Association. Фленкя зазначив, що Мая Санду отримала високий результат серед виборців із лівого берега на президентських виборах 2024 року, що свідчить: побоювання щодо впливу проросійських голосів були перебільшеними.

Протягом трьох десятиліть регіон жив на фактично безкоштовному газі «Газпрому», який постачався за контрактом, підписаним Кишиневом. Тирасполь перепродавав його домогосподарствам і підприємствам за символічними цінами, а отримані кошти використовував, серед іншого, для фінансування пенсій. В аналізі для OKO.press Павел Єндраль оцінив обсяг у приблизно 2,1 мільярда кубометрів на рік, які до 2024 року постачалися майже безкоштовно. Частину газу спалювали на Молдавській ДРЕС у Кучургані, а вироблену електроенергію продавали на правий берег. За даними московського Інституту країн СНД, який посилався на інформацію російського Energocom, лише в жовтні 2024 року Молдавська ДРЕС забезпечила 90% електроенергії Молдови.

Ця схема припинила діяти 1 січня 2025 року, коли Україна відмовилася продовжувати угоду про транзит газу. Наслідки були негайними: коли температура впала до мінус 3 градусів за Цельсієм, опалення відключили, промисловість зупинилася, а запасів вугілля, як повідомлялося, вистачало лише на 60 днів. Тирасполь звинуватив Молдову та Україну, представляючи обидві країни як представників «Заходу».

Однак уже у квітні 2025 року Александру Фленкя публічно запитував, звідки регіон бере гроші. Половина промислового сектору припинила роботу, головне джерело доходів – продаж електроенергії Молдавської ДРЕС правому берегу – зникло, але зарплати й пенсії продовжували виплачувати.

Молдова, яка з кінця 2022 року купувала газ у західних постачальників, звернулася до Румунії по електроенергію. Спочатку Тирасполь відмовився від постачань через Moldovagaz і намагався скористатися приватним посередником, але молдовська розвідка переконала керівника компанії не укладати угоду. Згодом Тирасполь погодився на європейський газ, що постачався через Moldovagaz за підтримки Європейського Союзу в розмірі 64 мільйонів євро. ЄС також запропонував безкоштовний газ і додаткові постачання в обмін на політичні реформи.

Тирасполь відмовився. Натомість він прийняв пропозицію москви. Газ постачає MET Gas and Energy Marketing – зареєстрована у Швейцарії компанія, що належить угорській енергетичній групі MET, а оплату здійснює JNX General Trading, компанія з Дубая. Тирасполь стверджує, що гроші надходять із російського кредиту, хоча москва ніколи цього не підтверджувала.

Як саме JNX, своєю чергою, розраховується з росією, залишається незрозумілим.

російські субсидії перетворилися на кран політичної підтримки, який москва може відкривати й закривати на власний розсуд. У червні 2025 року постачання газу впали нижче 1 мільйона кубометрів на добу, що спричинило черговий надзвичайний стан. До середини липня вони знову перевищили 2 мільйони кубометрів; металургійний завод відновив роботу, а виробництво на Молдавській ДРЕС зросло з менш ніж 150 до 200–250 мегават-годин. У березні 2026 року війна на Близькому Сході порушила платежі, постачання газу промисловості та 158 котельням було припинено, а Молдавська ДРЕС перейшла на вугілля. Ліцензія MET діє до кінця 2026 року, а Кишинів готує резервний план на випадок припинення постачань під час опалювального сезону 2026–2027 років.

Інакше кажучи, росія просто стає для Придністров’я дедалі менш корисною в економічному сенсі.

Її військова присутність там також зменшилася. У 2020 році російські сили оцінювали приблизно у два мотострілецькі батальйони, або 1 500–1 700 військових. Близько 400 із них були миротворцями, розміщеними відповідно до угоди 1992 року; решта належала до Оперативної групи російських військ. До 2023 року загальну чисельність оцінювали приблизно у 2 000 військових – без важкої техніки й без можливості становити серйозну військову загрозу для Молдови. У липні 2025 року посол росії в Кишиневі заявив ТАСС, що залишилося близько 1 000 військових, головним завданням яких є охорона складів боєприпасів у Ковбасній. Президент Володимир Зеленський, натомість, у червні 2026 року назвав цифру 2 500.

Більшість рядових військовослужбовців – місцеві жителі з російськими паспортами, яких не ротують із росії. Отже, їхнє виведення означало б не стільки фізичне переміщення військ, скільки зміну їхнього правового та військового статусу: людей, яких справді потрібно було б відправити назад до росії, відносно небагато. Молдовські експерти відкрито стверджують, що російські сили можна було б повністю вивести з регіону – і без кровопролиття – шляхом демобілізації місцевого особового складу та індивідуальної депортації невеликої кількості російських офіцерів.

Згідно зі звітом Служби інформації та безпеки Молдови та Агентства військової розвідки від 21 серпня 2026 року, із приблизно 20 000 тонн боєприпасів, що зберігалися в Ковбасній у 2006 році, нині там залишається близько 14 000 тонн. Із них приблизно 2 800 тонн становлять вибухові матеріали.

Припинилися й так звані «виборчі рейди» – організоване перевезення власників молдовських паспортів до виборчих дільниць для голосування за проросійських кандидатів. У 2025 році Україна заморозила активи придністровських олігархів через постачання для російської оборонної промисловості. москва, тим часом, заявляє, що близько 220 000 російських громадян у регіоні «перебувають під загрозою», а президент владімір путін підписав указ, який спрощує отримання російського громадянства для місцевих жителів.

Оскільки регіон дедалі більше відрізаний від москви – що саме по собі є одним із наслідків російського вторгнення в Україну, – придністровські олігархи розуміють, що їм доведеться домовлятися з Європейським Союзом. Питання лише в тому, на які поступки вони готові піти.

План Брюсселя та Кишинева зрозумілий: спочатку вступ до ЄС, а реінтеграція має відбуватися паралельно й на умовах Кишинева. Тирасполь називає це «незаконним втручанням». Водночас Олександр Розенберг, голова уряду регіону, також залишив відкритими двері для співпраці в окремих секторах.

Брюссель застосовує і гроші, і тиск. На саміті ЄС–Молдова 4 липня 2025 року Європейський Союз закликав до повного виведення російських військ. Його План зростання передбачає 1,9 мільярда євро, а сам блок запровадив санкції проти проросійських діячів, таких як Ілан Шор. Таким чином Придністров’я поступово вбудовують у європейський графік Молдови – через митні правила та фонд конвергенції, – подібно до того, як окуповану північ Кіпру було включено в рамки вступу Республіки Кіпр у 2004 році.

Наразі, звісно, це переважно домовленості на папері. Брюссель зацікавлений у швидкому вступі Кишинева до Європейського Союзу, тоді як зосередженість росії на війні в Україні підштовхнула тираспольські еліти шукати інших зовнішніх гравців, здатних допомогти підтримувати економіку регіону, – подібно до того, як це останніми роками робить традиційно проросійська Сербія.

Схоже, самі молдовани готові почекати. В опитуванні iData за травень 2026 року 44,2% жителів правого берега назвали повну реінтеграцію найкращим вирішенням конфлікту. Ще 17,9% віддали перевагу збереженню статус-кво, 12,4% – особливій автономії регіону в складі Молдови, і лише 8,4% підтримали незалежність.

Однак не можна просто відмахнутися від імперської політики росії та її переконання, що не лише Придністров’я, а й уся Молдова належить до сфери впливу москви.

Відлуння конфлікту 1991-1992 років не зникло. Одним із чинників, що стояли за відокремленням Придністров’я у 1990 році та подальшим збройним конфліктом, був страх російськомовних меншин, який підігрівала москва, перед можливим об’єднанням Молдови з Румунією. Нинішній план не вирішує цих етнічних питань.

Особливе значення й надалі має мова, і росія майже напевно продовжить використовувати це питання. Як і в інших частинах колишньої радянської імперії, російська стала lingua franca регіону, зокрема для українців, татар і гагаузів, які там живуть. Але в міру того, як москва проводить дедалі більш націоналістичний курс, ці меншини постають перед жорстким вибором: повна русифікація або посилення румунського мовного й культурного впливу в межах Європейського Союзу, де мови, що перебувають під загрозою зникнення, захищають не лише законом, а й, що не менш важливо, державним фінансуванням.

«Молдова п’ять років вела переговори з Європейським Союзом щодо Угоди про асоціацію та DCFTA – Поглибленої і всеохопної зони вільної торгівлі – без будь-якого чітко визначеного графіка підписання угод або набрання ними чинності. Саме вторгнення росії в Україну – спочатку у 2014 році, а потім повномасштабне у 2022-му – суттєво прискорили процес інтеграції», – сказав Фленкя.

На його думку, подальший прогрес європейської інтеграції Молдови й надалі залежатиме від геополітичних чинників. Однак на нинішньому етапі, коли переговори про вступ уже тривають, важливим є і другий комплекс чинників: внутрішньополітична ситуація в Молдові, напрям її реформ, спосіб їх реалізації та те, як ведуться самі переговори.

«Олігархи – прагматичні люди, – додав він. – Їхня головна мета – заробляти гроші, тому вони працюватимуть із будь-ким, хто дозволить їм і надалі це робити».

«Єдиний спосіб підштовхнути їх до співпраці та конструктивної поведінки – звести їхній вибір до двох варіантів, – сказав Фленкя. – Вони можуть підкоритися закону – спочатку внутрішньому законодавству Молдови, а згодом і праву ЄС – і припинити вести бізнес за правилами, за якими працюють сьогодні.

«Це точно такий самий вибір, перед яким стоїть будь-який громадянин у будь-якій країні: або ти дотримуєшся закону й залишаєшся законослухняним громадянином, або не залишаєшся на свободі. Усе дуже просто» , –  додав він.

Водночас Фленкя застеріг, що багато залежатиме від перебігу війни в Україні. За його словами, на обох берегах Дністра зрозуміло одне: українці борються не лише за власне виживання, а й за незалежну Молдову.
Підготувала Рина ТЕНІНА