"Я не бачив, як вона росла": історія нацгвардійця з Одещини, який пережив чотири роки полону

Туди він потрапив 19 квітня 2022 року під час виходу з Маріуполя, у той самий день, коли в нього народилася донька. За ці роки хлопець пройшов через кілька місць ув'язнення, пережив знущання та неволю. Про захист Маріуполя, чотири роки полону та зустріч із донькою розповідає ІП "Кур'єр" із посиланням на Суспільне.

За словами Владислава, разом з підрозділом він служив у Маріуполі з 2021 року. Там же зустрів повномасштабне вторгнення.
"Ми перші, хто зустріли їх. Перші прийняли бої. Ми були готові. З початку 2022 року нам вже було зрозуміло, що почнеться щось не таке, на що ми можемо сподіватися, що буде повномасштабне вторгнення. Нас уже морально готували наші командири", - розповів військовий.

У перші дні війни чоловік разом з побратимами виконували бойові завдання на блокпості біля Маріуполя. 28 лютого 2022 року Владислава направили до військовослужбовців військової частини 3057 у якості зв'язківця.
"На наш блокпост прибули військовослужбовці Національної гвардії України військової частини 3057 з проханням про зв'язківця. У них не було зв'язківця. І мій командир сказав, що мені зв'язківець тут вже не потрібен. Все, що від нього було потрібно, вже є. І можете забирати. Я забрав деякі речі з собою і поїхав з ними", - зазначив Латій.

У квітні військові отримали наказ виходити до підконтрольної Україні території. Колону виявили дрони, і бійці продовжили рух пішки, розповів Владислав: "Ми загрузилися в автомобілі, доїхали до одного моста, і нашу колону було засічено дронами. І ми були вимушені далі просуватися в пішому порядку".

19 квітня 2022 року біля селища Мала Янісіль на Донеччині Владислава взяли в полон. Того ж дня народилася його донька.

20 квітня 2022 року полонених етапували до Донецька, де вони провели два з половиною місяці. Після цього перевезли у Горлівку, а згодом - у Торез.
"З усіх місць, де я перебував, саме у Торезі було найкраще відношення, тому що там мали повагу і навіть зверталися до нас на "ви". Не обзивали, давали час на те, щоб перекусити зранку, в обід, ввечері", - поділився нацгвардієць.

6 грудня 2024 року Владислава етапували в місто Бійськ. За його словами, там відношення до полонених відрізнялося від того, яке було у Торезі:
"Ставлення було там не з найкращих. Над хлопцями знущалися, і коли нас приймали, застосовувалися електрошокери. Знущалися дуже сильно, і одягали навіть протигазові слоники, перекривали їм кисень, вони втрачали свідомість. На них вішали різні справи, навіть ті, які вони не робили", - розповів Латій.

У полоні Владиславу вдалося зателефонувати рідним через схований телефон. Додзвонитися вийшло лише до батька - і саме від нього він дізнався, що став батьком.
"Коли мені батько сказав, що моя дружина народила, і народила вона мені донечку, я дуже сильно радів і плакав, тому що я цього не бачив, і мені стало дуже сумно, що я це не побачив. Я не бачив, як чотири роки дорослішала моя донька, не бачив цих моментів зростання, перші кроки, перші слова, перші зубки. І було дуже сумно, але мені це додало дуже великої надії на те, що мене чекають", - зазначив чоловік.

Він додав, що у найважчі моменти йому допомагала підтримка побратимів і думки про родину: "Мені постійно снилися батьки, дружина, сестра бувало снилася. Частіше мені снився батько. Постійна підтримка була з боку хлопців, які перебували також зі мною в полоні. Ми підтримували один одного і старалися не втрачати надії, не опускати руки".

4 лютого 2026 року полонених переодягнули в цивільний одяг і посадили в автозак. А вже на наступний день, 5 лютого, відбувся обмін на кордоні.
"Спочатку нас вивели з камери і перевели в іншу камеру. Нас сфотографували, що немає синців і слідів від побиття. Нас переодягнули в цивільний одяг і почали вантажити в автомобіль. 5 лютого нас повезли на сам кордон, де нас вже приймали наші, а передавали їхні служби", - розповів Владислав Латій.

Зустріч Владислава Латія з полону. Суспільне Одеса

14 лютого до реабілітаційного центру в Нових Санжарах приїхала вся родина захисника - дружина, донька, батько, мати, сестра, брат із племінником. Саме у реабілітаційному центрі захисник вперше побачив доньку.
"Я боявся того, що вона буде боятися і не піде до мене. Але вона не побоялася і пішла до мене відразу. Вона казала: "Тато, я тебе люблю дуже сильно, я тебе чекаю постійно". Я зараз заїжджаю до неї в садочок, забираю її. Вона тільки мене бачить і кричить: "Тато". Це для мене найкращі моменти мого життя", - резюмував нацгвардієць.

Перша зустріч Владислава Латія з донькою. 
Фото з архіву Владислава Латія

Владислав Латій з рідними. Фото з архіву Владислава Латія

Підготувала Рина ТЕНІНА