Василь Барвінський. Мовчазний спротив сильніший за будь-які крики

Їм дозволили побачитися один раз за десять років совєцьких таборів. Але з умовою - говорити тільки російською. Вони обрали мовчання.

Це не легенда. Це задокументований факт.

Історія, яку має знати кожен українець, якщо ми хочемо розуміти, чому культура для імперії - смертельний ворог.

Василь Барвінський - один із найвизначніших українських композиторів ХХ століття.

Його твори виконувалися у Відні, Парижі, США, звучали в престижних концертних залах Європи й Америки, зокрема й у Білому домі.

Він був ректором Львівської консерваторії, авторитетним музикознавцем, частиною європейського культурного простору. Для радянської влади цього було достатньо, щоб винести вирок.

Барвінського заарештували за стандартним формулюванням - «український буржуазний націоналізм».

Його катували, вивезли до таборів у Мордовії. Змушували зректися власної музики. А згодом - наказали публічно знищити його твори. Ноти, які звучали в найкращих залах Європи, - спалили.

Так СРСР воював не з людиною, а з пам’яттю і майбутнім.

У таборах Барвінський сидів разом із митрополитом Йосипом Сліпим. В одному бараці. В одній системі приниження. Їх змушували виконувати абсурдну й нелюдську роботу: терти цеглу об цеглу годинами. Це не мало жодного практичного сенсу. Мета була інша - зламати психіку, стерти з голови музику й молитву, перетворити людину на порожнечу. Це була цілеспрямована атака на інтелект і дух.

Його дружина Наталія Пулюй-Барвінська - видатна піаністка, донька фізика світового рівня Івана Пулюя.

Вона могла виїхати. Могла врятуватися. Але залишилася в Україні. І заплатила за це. Її також репресували.

За десять років таборів їм дозволили одне-єдине побачення. Але з умовою: розмовляти виключно російською мовою. І вони мовчали.

Це не був страх.

Це був свідомий спротив. Мовчазний, гідний, без пафосу - але сильніший за будь-які крики.

Після таборів Наталію паралізувало.

Здоров’я Василя Барвінського було зламане каторгою, голодом і роками психологічного тиску.

Він повернувся фізично й психічно виснаженим.

Радянська система вкрала в нього десятиліття життя, а в української культури - значну частину спадщини.

І все ж, навіть у ці останні п’ять років, він намагався відновити свої твори з пам’яті.

Це майже неможливо для композитора. Але він це робив. Бо творити - означало жити.

Помер Василь Барвінський 1963 року у Львові. 

Та його музика вижила. Сьогодні вона знову звучить у світових концертних залах. І - в залах незалежної України. Тієї держави, про яку він мріяв і для якої творив, навіть у таборах.

Це не лише історія минулого.

Бо те, що робив СРСР, сьогодні повторює росія:

- заборона української мови
- знищення культури

- тюрми, катування, спроби стерти ідентичність

Але є річ, яка не змінилася.

Вони не зламалися тоді.

І не зламають нас тепер.
Підготувала Рина ТЕНІНА