Повернувся із Шотландії, щоб захищати Україну: історія 20-річного військового з Одещини

Про сина, його вибір служити та останні розмови з ним розповіла мати загиблого захисника Людмила Петрова, пише ІП "Кур'єр" із посиланням на Суспільне.

Аркадій народився 20 вересня 2005 року в Одесі. Саме там минули його перші роки. Пізніше родина переїхала до Києва. Там Аркадій закінчив ліцей і вступив на перший курс Національного авіаційного університету.

«Аркадій був допитливим, активним і різнобічно розвиненим хлопцем. Він грав у шашки та футбол, захоплювався скейтбордингом, любив читати книжки. У нього було багато різних інтересів, і він умів знаходити заняття до душі», - розповіла Людмила.

За її словами, Аркадій любив усіх своїх братів і сестер. Але найближчою людиною для нього була старша сестра Аврора.

«Найбільше часу він проводив зі своєю старшою сестрою Авророю. Вони були дуже близькими. Молодших брата й сестру він теж дуже любив і дарував їм подарунки, які підбирав за їхніми бажаннями», - зазначила жінка.

Бажання захищати країну в Аркадія з'явилося у перший день повномасштабного вторгнення, розповіла мати захисника. За її словами, 24 лютого 2022 року, коли з Києва виїжджали тисячі людей, він побіг до військкомату, щоб дізнатися, чим може допомогти. Через юний вік хлопця відправили додому. Залишати місто він категорично відмовлявся, тож родина не могла виїхати з Києва.

Згодом вони опинилися в Шотландії. Аркадій завершив ще один рік школи й вступив до Единбурзького університетуодин із найстаріших і найпрестижніших державних дослідницьких університетів світу, розташований у столиці Шотландії, місті Единбург. Проте після першого курсу відмовився продовжувати навчання. Тоді, за словами Людмили, він почав читати військову літературу англійською, шукав у бібліотеках спеціалізовані книжки, вивчав військову медицину та першу допомогу.

«Він власноруч робив докладні конспекти, перечитував їх, шукав додаткову інформацію й знову записував усе від руки. Я запитувала його, навіщо він цим займається. Він відповідав, що йому просто цікаво. Я думала, що це чергове захоплення, адже перед тим він багато читав із психології, намагався зрозуміти людей, їхні вчинки, мотиви та те, чому вони думають по-різному. Тоді я ще не розуміла, що насправді відбувається в його думках», - підкреслила мати захисника.

Згодом Аркадій повідомив матері, що спілкується з людиною з України, яка вже служить у війську. Проте Людмила не усвідомлювала, наскільки серйозним було його рішення.

«Якось, коли я жартувала з ним, він сказав: «Ой, мамо, тільки не карай мене тим, що відправиш в окопи». Я ніколи навіть не згадувала перед ним про окопи. Тоді я сприймала це як один із його жартів. Сьогодні, згадуючи ті слова, я мимоволі замислююся над тим, скільки всього він уже обдумував, про що я навіть не здогадувалася», - додала жінка.

30 травня 2025 року, поки мати відпочивала з молодшими дітьми, Аркадій написав їй і попросив надіслати 300 фунтів стерлінгів, нібито на операцію на очах, яку має робити в Единбурзі. Вже після загибелі сина мати знайшла квиток і дізналася, що з Единбурга він вилетів до Варшави.

4 червня 2025 року Аркадій повідомив матері, що перебуває в Україні, у рекрутинговому центрі, і попросив надіслати документи, адже з собою він узяв лише закордонний паспорт.

«Коли я це почула, для мене настав справжній шок. Я не могла прийняти того, що відбувалося. Кілька тижнів я плакала, кричала від розпачу. Я навіть ходила на работу й плакала там. Я не була готова до того, що мій син зробить такий вибір, і мені було неймовірно страшно за нього», - поділилася Людмила Петрова.

Вона додала, що намагалася відмовити сина й просила його повернутися, але водночас продовжувала допомагати грошима та надсилати необхідне. Аркадій іноді ображався й казав, що мати знецінює його вибір і службу.

«Я просила його повернутися, говорила, що його можуть вбити, що він може загинути. Водночас я ніколи не переставала бути його мамою. Навіть коли не погоджувалася з його рішенням, я не могла просто відвернутися від нього. Іноді Аркадій ображався на мої слова. Він казав, що я знецінюю його вибір, його рішення та його службу. Він намагався пояснити мені, що пішов туди не для того, щоб померти, а для того, щоб захищати Україну», - згадує Людмила. 

Аркадій служив у Третій штурмовій бригадіпідрозділ Сухопутних військ ЗСУ, який у березні 2025 року було розгорнуто до рівня Третього армійського корпусу. Перший контракт він підписав у Києві з військовою частиною А 4638, де обіймав посаду стрільця-санітара 2-го механізованого відділення. Після підписання другого контракту отримав звання молодшого сержанта, був бойовим медиком розвідувального взводу механізованого батальйону, більшість завдань виконував на передовій на Харківському напрямку.

«Аркадій не розповідав мені, де саме виконував бойові завдання, зокрема з міркувань безпеки. Однак, з його слів, більшість завдань він виконував на Харківському напрямку. Як мама, я намагалася постійно бути з Аркадієм на зв'язку. Навіть коли він перебував на бойових завданнях, я писала йому та телефонувала, хоча знала, що телефону він із собою не брав і не завжди мав можливість відповісти», - зауважила мати захисника.

Вона додала, про труднощі Аркадій майже не говорив і завжди відповідав, що все нормально. Також, зазначила жінка, хлопець постійно спілкувався із шотландськими друзями родини - Нейлом і Шиною.

«Колись вони прихистили нас у своєму домі, поки в Україні тривала війна, а згодом стали для нас справжніми друзями та близькими людьми. Нейл постійно підтримував зв'язок з Аркадієм. Він вмів знайти для нього правильні слова навіть тоді, коли син був виснажений війною, фізично змучений або просто не мав сил і настрою спілкуватися», - поділилася Людмила.

Останній раз Людмила чула голос сина 15 вересня 2026 року, перед тим як він мав вирушити на бойове завдання. За її словами, під час розмови син говорив, що дуже втомлений і виснажений.

«Я запитала, що подарувати йому на 20 вересня, адже це мав бути його двадцять перший день народження. Аркадій трохи пожартував і сказав: «Можливо, мені подарунок уже й не знадобиться. Думаю, я не вийду звідти живим». Ці слова влучили мені просто в серце, наче куля. Я досі не можу забути їх», - підкреслила жінка.

На наступний день, і в день народження, 20 вересня, на зв'язок хлопець так і не вийшов. Раніше під час завдань він міг не виходити на зв'язок від чотирьох до семи днів, але цього разу ніхто з родини не міг спати, додала мати загиблого військового:

«Коли Аркадій перебував на бойових завданнях, він міг не виходити на зв'язок від чотирьох до семи днів, тому я розуміла, що таке могло трапитися. Але цього разу моє серце не знаходило спокою. Я не спала ночами, постійно хвилювалася. Не спали й мої батьки - Іван і Віра, його дідусь і бабуся. Ми всі чекали на звістку».

22 вересня 2026 року о 8:20 за британським часом Людмилі зателефонували з територіального центру комплектування в Києві та повідомили про загибель сина. Згодом жінці розповіли про обставини того, як це сталося.

За її словами, під час штурму на Ізюмському напрямку Аркадій намагався збити FPV-дрон. Поруч із ним, приблизно за два метри, розірвався артилерійський снаряд. Вибухова хвиля відкинула хлопця до стіни. Він дістав осколкові поранення голови, плеча, сідниць та ноги, втратив багато крові й загинув на місці.

«Я не знаю, що саме він відчував у ті останні миті. Не знаю, чи усвідомлював небезпеку, чи все сталося настільки швидко, що він нічого не встиг зрозуміти. Як мама, я знову й знову повертаюся до цих запитань, хоча розумію, що, можливо, ніколи не матиму на них відповідей», - прокоментувала мати.

Через три дні після повідомлення про загибель сина жінка приїхала в Україну, щоб бути поруч із родиною та попрощатися із сином. У ці дні її підтримували знайомі, родичі й друзі. Поховали Аркадія Петрова 3 жовтня у селі Долинське Ізмаїльського району. Служіння на його честь провели також у шотландській церкві та українській каплиці у місті Локербіісторичне ринкове місто в області Дамфріс і Галловей на південному заході Шотландії (Велика Британія), розташоване приблизно за 32 км від кордону з Англією.

За словами Людмили Петрової, Аркадій ніколи не міг пройти повз того, хто потребував допомоги. За її словами, найбільше його доброту було видно у ставленні до тварин.

«Навіть коли в нього залишалося зовсім небагато грошей, він міг витратити свої останні кошти, щоб купити хороший корм безпритульним кошенятам. Він знаходив котів у покинутих будівлях, приносив їм їжу, піклувався про них. Одного разу кішка опинилася поруч із ним у бліндажі, де спала біля нього, а він ділився з нею своєю їжею», - згадала жінка.

Під час одного із завдань Аркадій із побратимами знайшов цуценя й забрав із собою. Після його загибелі побратими, за проханням старшої сестри Аврори, привезли песика родині.

«На фронті його назвали Капралом, а вдома ми ласкаво його кличемо Капралом Аркадійовичем. Для нас він став особливим зв'язком з Аркадієм, живим нагадуванням про його доброту та про те, що навіть посеред війни мій син знаходив місце для турботи й любові», - зазначила мати захисника.

Жінка додала, що хоче, щоб її сина пам'ятали і як військового, який віддав життя за Україну, і як сина, брата та молоду людину, яка думала, відчувала, любила, вчилася й мріяла.

«Я хочу, щоб його пам'ятали не лише зі смутком, а й із повагою до його особистості. Щоб, згадуючи Аркадія, люди бачили перед собою не тільки військового, який віддав життя за Україну, а й сина, брата, молодого чоловіка, який думав, відчував, любив, навчався, мріяв і залишав свій слід у житті інших», - резюмувала Людмила Петрова.
Підготувала Рина ТЕНІНА