День пам’яті героїв Крут: історія, традиції і головні факти

Впродовж 1917–1921 років на території України відбувалася низка подій, пов’язаних із національно-визвольною боротьбою. Український народ та його політична еліта бажали власної державності. Приводом до початку Української революції (1917-1921 років) стала Лютнева революція у Петрограді, що ліквідувала царизм у Російській імперії, пише ІП "Кур'єр".

7 листопада (25 жовтня) 1917 року у Петрограді почалася Жовтнева революція – більшовики на чолі з Володимиром Леніним захопили владу. Так почалося становлення комуністичного тоталітарного режиму, а також боротьба за контроль над Україною. Радянська влада оголосила Українську Центральну Раду (створену 17 березня 1917 року), яка мала високий авторитет серед українців, своєю суперницею.

"1917 рік був роком активної розбудови громадських осередків, і жінки справді активно долучалися до них, але більше в організаційній роботі. На березень 1918 року, коли відбувся похорон загиблих крутянців, не було ніяких згадок про те, що у бою брали участь жінки", – каже історик Віталій Скальський.
Однією з таких громадських організацій був "Осередок середньошкільників". Її учасниками були активні учні та студенти Київських середніх навчальних закладів (у цей період таких діяло близько 30). "Осередок" координував різні молодіжні ініціативи, проводив культосвітню роботу, співпрацював з українським урядом. Багато учасників Студентської сотні у бою під Крутами входили до членів цієї організації.
Одна з яскравих жіночих постатей "середньошкільників" – Харитя Кононенко. Вона власноруч задокументувала свою участь в організації у 1922 році, у публікації для місячника "Соборна Україна", який друкувався у Відні. 
У статті "Пам'яти безталанних друзів" Харитина Кононенко виклала свої детальні та болючі спогади з упізнання та похорону загиблих в бою Крутянців.
“Як зібрались перший раз після відходу большевиків, то тільки й говорили про Крути. Називали імена загинувших, а в голосі бреніла ще надія: може ще вернуться?... Та незабаром останню надію втратили. Нас повідомили, що забитих привозять до Київа і щоб ми готувались до похорон. Нарешті привезено до Київа 28 трун. Де хто з наших пішов на двірець довідатись хто саме був серед забитих. У вечері повернулись засмучені бліді зі страшними вражіннями…” Харитина Кононенко, “Соборна Україна” 1922 р.
Зустрічаються уривки зі згадками про прощання перед від'їздом на фронт – з них стає зрозуміло, що Харитя лишалася у Києві. 

17 грудня 1918 року Рада народних комісарів (більшовиків) висунула українській владі ультиматум: дозволити переміщення більшовицьких військ із фронту на Дон і відмовитися від утворення Українського фронту. Українці відхилили вимоги. Тож Раднарком постановив, що Центральна Рада перебуває “у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і в Україні”.

7 січня 1918 року більшовики пішли у наступ на Україну. У середині січня 1918 року Червона армія контролювала майже все її лівобережжя та просувалася до Києва. 22 січня Українська Центральна Рада IV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки. Це ще більше не сподобалося більшовикам.

Після захоплення Полтави вздовж залізниці на захід просувалася 1 Революційна армія, а з Гомеля (Білорусі) до міста Бахмач, що на Чернігівщині, - 2 армія. Саме у місці перетину залізничних колій обидві армії планували об’єднатися.

Залізничну станцію Бахмач тривалий час обороняли бійці відділу 1 Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. Більшовики їх оточили, тож воїни змушені були відступити до станції Крути, де почали укріплюватися.

28 січня у Бахмачі об’єдналися дві радянські армії під командуванням Михайла Муравйова та почали просуватися до Києва.
– Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, проте небагато вам працювати. Наше завдання – взяти Київ, і тоді ви зможете повернутися додому. Багато вам довелося страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, нічого не пошкодую: каменя на камені не залишу в Києві.
Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх усіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами – той проти нас, – говорив Муравйов.

Проте вже 29 січня червоноармійці зупинилися на станції Крути. На противагу численному й сильнішому ворогу виступили учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців (18–20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія).

Юнаки були непідготовленими та мали погане озброєння. До хлопців приєдналися близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

За словами істориків, українські юнаки боролися відважно та героїчно. З єдиної гармати по ворогу стріляв сотник Семен Лощенко. Хлопці змогли завдати більшовикам значних втрат і стримати наступ до темряви. Проте червоноармійців було значно більше, тож наші воїни змушені були відступити й піти у напрямку Києва.

29 січня 1918 року на станції Крути перебувало до 520 українських вояків, юнаків і студентів, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіяни чи не вдесятеро переважали, мали бронепотяг та артилерію. Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко.

Але одна студентська чота – 27 хлопців, заблукавши у темряві, – повернулися на станцію Крути та потрапили в полон до ворога. Юнаків катували, а потім стратили.

За різними оцінками, у бою під Крутами загинули 70–100 українців. На сьогодні відомі прізвища 20 з них.

• студенти Народного університету: Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сірик, Омельченко (сотник);
• студенти Київського університету святого Володимира: Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андріїв;
• гімназисти 2-ї Кирило-Мефодіївської гімназії: Андрій Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григір Піпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Згодом майже всіх героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.
Втрати червоноармійців сягали 300 осіб.
Подвиг українського студентства стримав наступ більшовицьких військ на Київ на чотири дні – це дало час на перемовини для укладання Брестського договору 9 лютого.
На жаль, 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Михайла Муравйова все ж підійшли до Києва та почали масований артилерійський обстріл.
Проте у квітні завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ (згідно з Брестським договором) українці звільнили від більшовиків майже всю Україну.
Особливо трагічним епізодом стало захоплення студентської чоти, яка випадково потрапила до рук противника. За свідченнями очевидців, 27 полонених студентів зазнали жорстокого поводження перед розстрілом. Напередодні страти 19-річний гімназист Григорій Піпський почав співати «Ще не вмерла Україна», йому приєдналися інші полонені.

В оцифрованих спогадах крутянців, які можна знайти у мережі, згадок про жінок на фронті немає. На двох сестер-жалібниць у Крутах вказує малолітній учасник бою в складі студентської сотні Левко Лукасевич – однак не у своїх мемуарах "Роздуми на схилку літ".
"Він згадує про це у статті, яка, ймовірно ще належно не оцифрована і збереглася лише в бібліотеках. Стаття була опублікована в журналі "Вісті Комбатанта" під псевдонімом Крутянець й розділена на два номери журналу. Якраз у другому Левко Лукасевич дав список усіх, кого знав – там він і вказав двох дівчат", – пояснює історик Юрій Юзич.

Дівчата мали мінімальні медичні навички, тож могли бути корисними на фронті.
"До студентського куреня зголосилися так само учні фельдшерської школи, їх там було - припускаю, відсотків 15-20%. Медичну опіку у студентському курені здійснював один лікар, якого Лукасевич якраз згадує разом із цими дівчатами", – зауважує дослідник.

На той час жінка на фронті навіть як медикиня була рідкістю. Першими українками, які взяли зброю до рук і попри суспільне несхвалення стали на захист своєї землі, були галичанки, які воювали у лавах Січових стрільців із 1914 року. Постійно боролись із упередженнями щодо своєї участі у збройній боротьбі. У 1918 році УСС навіть офіційно заборонили жінкам брати в руки зброю та демобілізували своїх вже заслужених офіцерок.

Наступна згадка про жінок на фронті стосується Катерини Забілло, наймолодшої українки-сержанта, яка втекла на війну від шлюбу зі старим нелюбом. Народилася і зростала дівчина на території сучасної Білорусі, яка тоді була частиною Великої України. Її роль у війні була неоднозначною, але історія "тягне" на окрему книжку: воювала під іменем Кость, мала поранення, в різні роки була дружиною поручника драгунів (і тоді перейшла служити в кінноту) та шпигуна, який мав зв'язки з чотирма країнами.

Тож можемо сказати, що, ймовірно, першими жінками з Великої України, які свідомо і з власного бажання вирушили на фронт захищати українську національну ідею були Олена Мельничук (в заміжжі Кобизьська) та Клавдія Дубова (Очеретько), медичні сестри, які пройшли бойове хрещення у Крутах.
Обидві дівчини після подій зими 1918-го прожили довге життя, були активними громадськими активістками, щоправда, змушені були емігрувати.

Олена Мельничук як до, так і після бою під Крутами багато навчалася. Про це відомо з кількох її CV, які збереглися в архівах з часів її вступу у до українського вищого навчального закладу. Наприклад, один з документів, зображення якого надав Юрій Юзич, адресувався до Подєбрадської Української Господарської Академії у тодішній Чехословаччині.

У цьому CV вказано, що народилася доброволиця у 1899 році У Миргороді на Полтавщині. У дитинстві з батьками переїхала на Київщину, закінчила церковно-приходську школу, а потім і залізничну школу у Фастові. Також навчалася у Земській фельдшерській школі. Далі були вечірні курси в гімназії для дорослих, а у 1917 році дівчина вже сама вчителювала у двокласній школі в селі Острів на Київщині. Про фронт у документі дівчина не згадує. 1918 рік у CV вказаний у зв'язку із закінченням гімназії для дорослих та службою у Міністерстві внутрішніх справ у комісії з виборів до Установчих зборів та Трудового конгресу.
У лютому 1918 року із 1-ю сотнею студкуреня Січових стрільців виїхала з Києва. Через рік вже працювала старшою сестрою-жалібницею у шпиталі на 600 ліжок і завідувала культурно-освітньою справою на Галичині.

Разом зі шпиталем була інтернована у табір в польському Каліші, а у 1922 році переїхала у Чехословаччину. Ймовірно, саме у час перебування у польському полоні вона познайомилася зі своїм чоловіком, педагогом Іваном Кобизським. Разом із ним та, ймовірно, братом, лісовим інженером Антіном Мельничуком оселилась в Ліптовському Микулаші (нинішня центральна Словаччина). Обидва чоловіки померли у 30-х роках.

Олена ж хоч і намагалася вивчитися на педагога, але не стала ним, а продовжила шлях медика. Була "студенткою Карлового університету у Празі і стала фахівцем із внутрішніх хвороб".

Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області, у своїй публікації про крутянців-полтавчан пише, що Олена Мельничук була однією з очільників Спілки українських лікарів Чехословаччини і мала публікації у тодішній львівській медичній газеті "Лікарський вісник".

"Подальша точна доля її невідома. Теоретично могла залишитись в місті, де померли її чоловік та брат або ж переїхати до Праги, де поховали чоловіка. Я був на його могилі на Ольшанському кладовищі, однак там немає згадок про поховання дружини чи могили Олени поряд. Потрібна ще експедиція щодо пошуків могили Антіна Мельничука, й тоді з'явиться можливість рухатися далі у пошуках", – зауважує Юрій Юзич.
Ще одна українська доброволиця Клавдія Дубів (у різних джерелах Дубівна, Дубова) народилася у 1898 році в селі Юрківка тепер Звенигородського району Черкащини.
Закінчила Звенигородську жіночу гімназію. Далі навчалась в Києві. Певний час працювала канцеляристкою у Міністерстві освіти УНР.
"Відносила себе до інтелігенції. З Армією УНР пройшла увесь її бойовий шлях. Була у бою під Крутами в січні 1918 року, служила розвідницею Повстансько-партизанського штабу на чолі із Юрком Тютюнником влітку 1921 року", – каже дослідник Юрій Юзич.

За участь у Першому зимовому поході 1919-1920 років через три десятиліття була відзначена Залізним хрестом Армії УНР.
У 1920 році, як і Олена Мельничук, перебувала у таборі інтернованих українських вояків у Польщі. Історик каже, довго вона там не затрималася.
"Клавдія, схоже, не могла сидіти без діла – з табору пішла нелегалом під московську окупацію. Про неї казали "Дубівна була там, де її посилали". В одному з документів Повстансько-партизанського штабу вказано, що мала завдання вийти на зв'язок із повстанцями та отримати розвідувальні дані. Це їй не вдалося – вона попала під арешти, і з нею боялись говорити, але чекістам не видали", – зауважує Юрій Юзич.

У 1921 році Клавдію відрядили до Тарнова, де розміщувався український еміграційний уряд. Там співала в Українському національному хорі під керівництвом Олександра Кошиця та стала активісткою Українського хорового товариства.
Працювала урядовицею у Міністерстві закордонних справ України.
Одружилась з Іваном Очеретьком, старшиною Армії УНР, доктором медицини. Чоловік походив із із села Роздори біля Павлограду на Катеринославщини (сучасна Дніпропетровщина), був ветераном московсько-японської та Першої світової воєн. Як і дружина, отримав Залізного Хреста за Перший зимовий похід і бої.
У 1923 році подружжя з п'ятимісячним сином переїхали до Чехословаччини. Через рік у сім'ї з'явився ще один хлопчик.

Далі історія про Очеретьків збереглася уривками. Чоловік від 1926 року служив військовим лікарем в Чехословацькій армії.
"З 1945 року він працював за фахом у таборах для переселенців в Баварії, ймовірно, в Ерлянґені чи десь поблизу, бо там навчався в університеті один із їхніх синів. Клавдія після Другої світової війни перебувала в таборах переміщених осіб у Німеччині. Померла на еміграції 25 січня 1950 року. Могила жінки залишилась, очевидно, в баварській землі", – вважає історик.

Очеретько з синами емігрував до США одразу після смерті дружини. 
"У 1923 році в анкеті Очеретько писав, що брат дружини перебуває в Америці і його адреса невідома. Мабуть потім вони таки знайшлися, тоді й поїхав із синами до США", – зауважує Юрій Юзич.

Іван Очеретько був членом місцевого Українського лікарського товариства та активістом Союзу гетьманців-державників і прожив без своєї Клавдії ще 16 років. Помер у 1966 році і похований на українському православному кладовищі у штаті Нью-Джерсі.
Обоє синів однієї із перших українських медикинь-доброволиць обрали медицину за справу свого життя. Молодший син Аркадій став відомим українським лікарем хірургом у США. Помер у 2011 році в Аризоні. Старший – Ярослав, який народився у 1921 році у таборі інтернованих вояків Армії УНР – став лікарем-анестезіологом. Помер у 2012 році в Нью-Йорку.
Обох своїх синів Клавдія та Іван виховали свідомими українцями. І Аркадій, і Ярослав Очеретьки за життя всіляко підтримували українську громаду у США.

З 2003 року 29 січня українці приходять до пам’ятного хреста Героям Крут у Києві, де запалюють лампадки й кладуть квіти. Також у цей день організовують реконструкції бою під Крутами.
У 2006 році на станції Крути відкрили Меморіал пам’яті героїв Крут. У 1998 році Національний банк до 80-річчя битви випустив ювілейну монету номіналом у 2 гривні, а у 2019-му про героїв зняли фільм Крути 1918.
Сьогодні героїв Крут порівнюють із захисниками Донецького аеропорту, які мужньо боролися та віддали своє життя під час війни на Донбасі.
Підготувала Рина ТЕНІНА