"Україні потрібна ментальна революція". Інтерв'ю із захисником Маріуполя, який пройшов російський полон та очолив громадську ЛГБТ організацію

Олександр Деменко - український ветеран, захисник Маріуполя і Азовсталі. Пробув у російському полоні 20 місяців та був звільнений 31 січня 2024 року.
У 2025 році очолив громадську організацію Українські ЛГБТ військові та ветерани за рівні права, замінивши на цій посаді багаторічного керівника організації, ветерана Віктора Пилипенко.
23 серпня 2026-го Олександр Деменко зробив пропозицію своєму партнеру Артуру. Таким чином ветеран також хотів привернути увагу до необхідності впровадження інституту цивільних партнерств в Україні.
У інтерв'ю NV до щорічного Місяця гордості, який традиційно відзначається у червні, він розповідає про адвокацію прав військових і ветеранів з числа ЛГБТ+, протидію дискримінації у війську та важливість публічних проявів, пише ІП "Кур'єр".

- Що змінилося в ГО Українські ЛГБТ військові та ветерани за рівні права після того, як ви очолили організацію?
- Впізнаваність та видимість організації суттєво зросли. До нашої діяльності з’явився великий інтерес з боку міжнародної спільноти. Ми постійно над цим працюємо, адже міжнародна адвокація - це один із найефективніших інструментів впливу на українських стейкхолдерів.
Протягом усієї весни наш фокус був повністю зосереджений на адвокації змін до проєкту нового Цивільного кодексу. На це були кинуті абсолютно всі ресурси. При цьому підтримка нашої спільноти нікуди не зникла - ми продовжуємо щодня працювати з індивідуальними кейсами.
Сьогодні, розв’язуючи окремі проблеми через державні органи та посадовців, які спроможні реагувати на випадки дискримінації ЛГБТ-військових, ми органічно вийшли на новий, системний рівень роботи. Зараз плануємо запуск проєкту з написання законопроєкту, який передбачає зміни до Дисциплінарного статуту Збройних сил України. Йдеться про чітку відповідальність за дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (СОГІ). Фактично ми масштабуємо та розширюємо те, що свого часу започаткувала громадська організація Ветеранка.
Ну і, звісно, триває наша планова проєктна діяльність: психологічна підтримка спільноти, проведення освітніх заходів не лише для ЛГБТ-людей, а й для фахівців, які з ними працюють - психологів та надавачів соціальних послуг.

- Ви згадали про комунікацію з державними інституціями. Яких конкретних результатів уже вдалося досягти?
- З Офісом військового омбудсмена ми намагалися налагодити взаємодію ще тоді, коли команда працювала в межах Гуманітарного департаменту Міністерства оборони з дотримання прав військовослужбовців. Майже всі фахівці, з якими ми тоді комунікували, перейшли до Офісу омбудсмена, тож контакти залишилися. Проте у нас досі залишається, так би мовити, незакритий гештальт - це побудова системної співпраці безпосередньо з управлінням Національної гвардії України.
Загалом наша робота з держорганами зараз базується на юридичному треку: це оформлення депутатських звернень, подача офіційних скарг та щільна робота з Національною поліцією у випадках правопорушень на ґрунті ненависті.

- Наскільки легко загалом дається ця комунікація? Чи є структури, з якими навпаки вкрай складно знайти спільну мову?
- Зараз такий час, що всередині однієї й тієї самої структури можуть бути як люди, які нас повністю підтримують, так і опоненти. Ми завжди намагаємося заходити через тих посадовців, які демонструють відкритість до діалогу. Звісно, періодично ми натрапляємо на відверте несприйняття, неприємні інциденти.
У таких випадках ми руйнуємо упередження аргументами. Намагаємося донести до посадовців просту істину: ЛГБТ-військові - такі самі захисники, як і всі інші. Вони так само виконують бойові обов’язки, так само ризикують життям. Це ті самі люди, які працюють із вами в одному офісі, у яких ви щодня купуєте каву. Нам потрібно нарешті стерти ці штучні кордони, навчитися сприймати один одного насамперед як людей, а не через призму сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.

- Останнім часом правозахисники та експерти гостро критикували окремі положення проєкту нового Цивільного кодексу через ризики закріплення нерівності. Які саме загрози для ЛГБТ-спільноти ви бачите в цих змінах?
- Це дуже складна і болюча тема. Скажу зі стовідсотковою впевненістю: нинішній проєкт Цивільного кодексу в тому вигляді, яким він є - особиста політична амбіція людини, яка його зареєструвала. До цього документа ставляться як до «власного дитяти», тому кожна правка дається з боєм. Проте ми боремося, і вже є певні зрушення.
Нам дуже допомагає міжнародна спільнота. Ми постійно комунікуємо з іноземними дипломатами та міжнародними стейкхолдерами. Наш головний аргумент у цьому тиску - євроінтеграційний. Дискримінаційні норми у Цивільному кодексі напряму загрожують успішному вступу України до ЄС.
Боротьба триває й буде тривати щонайменше до осені - саме на цей період нам пообіцяли друге читання законопроєкту. Наша програма-максимум - домогтися того, щоб цей документ взагалі не був ухвалений у такому вигляді. Програма-мінімум - внести всі необхідні захисні правки. Якщо ж нам вдасться заблокувати цей дискримінаційний проєкт, ми зможемо активніше просувати та адвокатувати законопроєкт про інститут реєстрованих цивільних партнерств, який вносить правильні та рівні зміни до чинного цивільного законодавства.

- Чому питання цивільних партнерств є настільки критичним для військовослужбовців саме під час повномасштабної війни?
- З самого початку стратегія просування реєстрованих партнерств будувалася на принципах так званої «тихої адвокації». Це робилося навмисно, щоб не лякати ту частину суспільства, яка через радянські чи консервативні стереотипи ще не готова до сприйняття ЛГБТ-тематики. Комунікація вибудовувалася навколо того, що цей інструмент потрібен не лише одностатевим парам. Він значно розширює юридичні можливості взаємодії між різними громадянами України: різностатевими парами, які проживають без шлюбу, людьми похилого віку тощо. Це дуже широке охоплення.
Зараз цей процес дещо поставлений на паузу через більш пріоритетну загрозу - рекодифікацію Цивільного кодексу. Коли ми відіб'ємо цю «атаку» восени, ми одразу повернемося до масштабної адвокації цивільних партнерств. Створення цього інституту - не чиясь забаганка, це чіткий бенчмарк нашої євроінтеграції та одна з умов фінансової підтримки в межах програми Ukraine Facility. Від цього нікуди не дінешся, держава має це зробити.

- Ваші заручини з партнером Артуром стали гучною публічною подією. Чи вдалося завдяки цьому привернути увагу суспільства до необхідності законодавчих змін, чи все обмежилося обговоренням особистого життя?
- Новина про наші заручини дійсно сколихнула інформаційний простір і, що найважливіше, змінила сприйняття багатьох людей через конкретну особистість. Суспільство побачило: я не просто гей, я - військовий, який захищав Маріуполь і пройшов через російський полон. Це змусило багатьох замислитися над тим, що внесок людини у оборону країни жодним чином не залежить від її сексуальної орієнтації. Таких прикладів на фронті тисячі.
Проте я не можу один віддуватися за всю спільноту - це вимагає колосального емоційного та психологічного ресурсу. Нам потрібно стимулювати людей відкриватися. Я дуже хочу, щоб журналісти брали інтерв'ю й у інших ЛГБТ-військових. На жаль, через страх гомофобії у підрозділах та упередження в суспільстві далеко не всі готові до публічності. Але якщо ми зараз зможемо запустити потужну хвилю камінг-аутів саме від військових, це повністю переверне свідомість країни.
Україні потрібна ментальна та сексуальна революція, особливо під час війни. Коли люди закриваються у консервативних рамках, вони втрачають внутрішній ресурс. Щоб полегшити психологічне виживання під час війни, держава та суспільство мають дарувати людям свободу бути собою. Через страх обговорити з партнером чи партнеркою власні бажання руйнуються тисячі пар, люди падають у депресію. Це все потім перетворюється на негативні демографічні та економічні показники для всієї країни. Ми маємо покращувати якість життя людей, а не заганяти їх у глухі кути.

- Чи досі дискримінація на фронті залишається поширеним явищем? І наскільки впливає на зміну світогляду людей спільна служба, спільний бойовий досвід?
- Коли люди разом переживають важкий бойовий досвід, на межі життя і смерті, сприйняття у підрозділі змінюється кардинально. Коли ти бачиш, що людина поруч із тобою на рівних воює, професійно виконує обов’язки і тримає позицію, усім стає абсолютно байдуже, кого вона кохає в цивільному житті. Ти - мій побратим чи посестра. Ти прикриваєш мене, я прикриваю тебе, ми разом захищаємо Україну. Цього більш ніж достатньо.
З власного досвіду скажу: старші за віком військові часто підходять до цього питання з життєвою мудрістю. Серед молоді також дуже багато прогресивних хлопців та дівчат, які розуміють, що це абсолютно природно.
Проте є й інша сторона. Досі трапляються персонажі, які намагаються асоціювати ЛГБТ-спільноту з якимось «комунізмом», «неомарксизмом» чи деструктивними лівацькими рухами. Ми іноді просто за голови беремося, коли читаємо ці абсурдні закиди - це не має нічого спільного з цінностями українського ЛГБТ-руху. Ми постійно комунікуємо, роз’яснюємо та спростовуємо ці міфи.

- До повномасштабного вторгнення в Україні активно діяли праворадикальні рухи, які системно боролися проти ЛГБТ, подекуди із застосуванням насильства. Після 24 лютого 2022 року чимало з них пішли на фронт поставили свою анти-ЛГБТ діяльність на паузу. Чого ви очікуєте надалі?
- Так, але тепер на арену вийшли ЛГБТ-військові, які точно так само призупинили свої цивільні проєкти та взяли до рук зброю заради захисту держави. Ми намагаємося донести до опонентів: ми не вороги, в громадяни однієї країни. Не треба з нами боротися. Ми так само воюємо, волонтеримо і працюємо на перемогу. Розпалювати ворожнечу та ненависть - найдешевшу і найбільш руйнівну емоцію всередині суспільства під час війни - це тупе безглуздя, на яке країна витрачає дорогоцінні ресурси. Всі чудово розуміють, про які саме радикальні організації йдеться, і така поведінка є абсолютно неприйнятною.

- Якщо повернутися до важливості впровадження інституту реєстрованих партнерств для військових в Україні загалом, в не лише для ЛГБТ, які базові потреби військовослужбовців вирішила би така зміна?
- Насамперед це вирішення базових, але критично важливих мортальних та юридичних прав. До прикладу, можливість офіційно поховати свого партнера чи партнерку в разі загибелі. Це право законно отримати державні виплати, право на розшук, якщо людина зникла безвісти, чи право доступу до коханої людини в реанімацію.
Це абсолютно буденні, але життєво необхідні речі, які інститут реєстрованих партнерств покликаний врегулювати, захистивши людей від статусу «чужих» перед державою.

- Наскільки часто військовим зараз доводиться шукати обхідні шляхи для вирішення юридичних питань через відсутність доступу до рівних можливостей на рівні законодавства?
- На жаль, це поширена практика. Ба більше, зараз наша організація юридично створює прецеденти: ми намагаємося через суди визнавати факт проживання двох партнерів однією родиною. Ми відшукали таку процесуальну можливість завдяки широким формулюванням у чинному цивільному законодавстві. Але це штучні рішення, а система має працювати автоматично.
Системною відповіддю держави на такі судові позови має стати саме закон про інститут реєстрованих партнерств як проміжний етап на шляху до повної шлюбної рівності.

- Які проблеми ЛГБТ-військових сьогодні залишаються найбільш невидимими для суспільства та оборонного відомства?
- Це прихована дискримінація всередині підрозділів. Коли хлопці чи дівчата відкривають свою сексуальну орієнтацію, вони нерідко стикаються з упередженим ставленням або тиском з боку командування чи товаришів по службі. Суспільство цього не бачить, бо через страх осуду чи погіршення умов служби військові не виносять це у публічне поле.
Комунікація з командирами підрозділів та Офісом військового омбудсмена щодо таких випадків - це величезний шматок нашої невидимої, але щоденної роботи. Ті, хто потребує захисту, знають, що в нас є закрита, безпечна спільнота, де можна отримати підтримку в чатах, допомогу професійних юристів, психологів, а іноді й пряму фінансову підтримку. Також ми закриваємо збори на суто військові потреби для наших учасників фронту.

- В Україні зараз активно розбудовується мережа гендерних радників у військових підрозділах. Чи залучені вони до вирішення проблем ЛГБТ-військових?
- Ми зверталися до радниці з гендерних питань при Головнокомандувачі ЗСУ Оксани Григор'євої для вирішення конкретних кейсів. Проте, на жаль, поки що це працює виключно у форматі «ручного керування»: посадовець високого рангу телефонує «вниз» і дає вказівку на місця. Це не система.
Проте військові - люди інструкцій та наказів. Якщо заборона дискримінації за ознакою СОГІ буде чітко і жорстко прописана в статутах та інструкціях, лише тоді відсоток правопорушень суттєво знизиться. Але це потребує масштабного навчання самих радників.
Нещодавно ми намагалися налагодити контакт із Тетяною Старіковою, начальницею служби гендерної інтеграції Національної гвардії України. Проблема в тому, що ці фахівці повністю підневольні та залежні у впровадженні гендерної політики. Вони підпорядковуються профільному департаменту, а той - безпосередньо командувачу. Якби цю службу зробили процесуально незалежною від вертикалі командування, як це зараз реалізовано з капеланською службою, ситуація була б зовсім іншою. Коли ми прийшли до них із пропозицією безкоштовно навчити їхніх радників специфіці комунікації з ЛГБТ-людьми, надати наші аналітичні матеріали та дослідження, нам прямо відповіли: «Ми люди військові, діємо виключно в межах наказів зверху». Пробивати таку стіну бюрократії дуже складно.

- Якщо говорити про трансгендерних людей у війську: як часто вони стикаються з бюрократичними проблемами, коли їхні документи не збігаються з реальним зовнішнім виглядом?
- Ми маємо дуже показовий і болючий кейс нашої посестри, яку звільнили з лав Головного управління розвідки саме через медичний діагноз «гендерна дисфорія». Вона здійснила трансгендерний перехід, а командир підрозділу просто не захотів бачити її у своїй команді й знайшов формальний бюрократичний привід для звільнення. Це цинічно, особливо на тлі того, що багато військових з реальними важкими травмами місяцями не можуть списатися з лав ЗСУ за станом здоров’я.
Я не є фахівцем у питаннях трансгендерного переходу, але з того, що мені відомо, Україна вже наближається до впровадження Міжнародної класифікації хвороб 11-го перегляду (МКХ-11). У ній поняття «гендерна дисфорія» більше не класифікується як психіатричний діагноз і не розглядається як патологія, що скасовує застарілі та принизливі медичні протоколи.
Поки що в Україні діє стара система: якщо такий діагноз офіційно встановлює психіатр, людина автоматично визнається непридатною до служби у війську. Проте коли нові міжнародні стандарти запрацюють повноцінно, для здійснення транспереходу зокрема, отримання замісної гормональної терапії, людині більше не доведеться отримувати тавро «психіатричного діагнозу». Це відкриє трансгендерним людям шлях до законної та рівної служби в силах оборони.
Підготувала Рина ТЕНІНА