Боротьба за світло: сенси Купала як дзеркало сучасної стійкості

Ярослава Музиченко - етнологиня, письменниця, методистка курсу "Знай свою Україну. Купала", наукова співробітниця Музею Івана Гончара - розповідає про атрибути та традиції свята Івана Купала, пише ІП "Кур'єр" із посиланням на Суспільне.

Спостерігати за сонцем людство почало десятки тисяч років тому. І вже тоді зафіксувало собі чотири найважливіші сонячні точки - своєрідне "небесне перехрестя", що тримає на собі небо, часопростір, господарство і саме життя. В уявленні давніх людей сонце мандрувало упродовж року по колу між тими точками, то набираючи сили, то втрачаючи її. А в самі точки-свята люди влаштовували ритуали на пошану сонцю, щоб і підтримати його, і зарядитися від нього силою. Палили вогні, при яких збиралися громадою, очікували предків (які ближчі до сонця) та готували спільну вечерю.

Ці чотири точки - це зимове та літнє сонцестояння і весняне та осіннє рівнодення. На літнє сонцестояння, що зазвичай припадає на 21-23 червня, наші предки влаштовували свято Купала з багатьма обрядами та атрибутами. У різних народів Європи назва цього свята звучить по-різному, але в усіх воно назване на честь сонця, вогню й Івана. Адже християнська церква пов’язала день сонцестояння з Різдвом Івана Предтечі, або ж Хрестителя. Відтоді стародавнє свято отримало фіксовану дату - ніч із 23 на 24 червня.

Майже всі європейські народи на літнє сонцестояння запалювали велике колесо від воза, обгорнуте соломою і просмолене. Його встановлювали на високому стовпі або ж скочували з пагорба у водойму. Такий ритуал нібито мав посприяти урожайності землі - адже по ній пробігло саме сонце!

Є версія, що рух колеса у полум’ї пов’язаний із вогненною колісницею, в якій сонце їде небом упродовж дня. На своєму заході воно занурюється в море, і впродовж ночі пливе у човні, аби на світанку піднятися на колісниці з другого краю землі. Сонячну колісницю везуть по небу вогняні коні. Ось такі поетичні образи створювало людство у своєму дитинстві.

Коні, переважно білі, були залучені в ритуалах на честь сонця. Подекуди коней приносили в жертву сонячному божеству - щоб надати йому додаткової сили, - а потім споживали на спільній святковій трапезі. На українському Поліссі в обрядовому вогнищі спалювали кінський череп. Етнограф Дмітрій Зєлєнін зазначав, що в українців Кобринського повіту Гродненської губернії, тобто з теренів Білорусі, зафіксований ритуал Іванового дня, в якому є риси, чужі "східним слов’янам". Тут у землю вбивають стовп, на який вдягають кінський череп. Довкола стовпа палять гілки з дерев. При цьому співають:
Де ти, Купало, зимувало?
Я зимувало в криниці,
А літую в пшениці.

Адже окрім ролі сонячного візника кінь також уособлює родючість та урожайність, ба навіть "дух поля".

Є ще сонячний птах, якого панічно боїться нечиста сила. Його спів провіщає світанок, що вважається своєрідним годинником. Фігурки цього птаха встановлюють на дахах, малюють на стінах хат - особливо там, де піч, створюють із ним витинанки. Так, це півень. І саме завдяки його "третьому крику" сміливці на Купала мають змогу вберегти добуту квітку папороті від зазіхань нечистого. Про це є чимало легенд і казок.

Папороть за легендами цвіте лише раз на рік і то лише мить - опівночі на Купала. У неї дрібненькі квіточки, як у кропиви, вони світяться синім. Хто добуде квітку - бачитиме, де зариті скарби та розумітиме мову тварин і птахів. Однак, як відомо, роздобути її дуже складно. Потрібно, мовляв, ще звечора знайти в лісі кущ папороті й окреслити довкола нього коло освяченим ножем. Сидіти собі в тому колі, не зважаючи ні на які жахливі звуки чи видіння. Під кущем слід розстелити скатертину. Рівно опівночі квітка засвітиться і злетить на скатертину. Тоді потрібно схопити її й міцно затиснути в кулаці. Та й бігти, не озираючись, попри страх. Нечиста сила завиватиме, як вітер, рохкатиме, як вепр, гавкатиме, періщитиме по обличчю гілками дерев. Утім, треба все це витерпіти до "третіх півнів". Бо тільки-но закукурікає втретє - в ту ж мить нечисть зникає.

Та навіть після повернення додому нечиста сила не дасть спокою власнику чи власниці квітки. Чорт намагатиметься видурити чарівну рослину у сміливців. Або в тих, кому квітка папороті дісталася випадково. Одна з легенд розповідає, що якийсь хлопчик загубив у лісі волів. Йому в черевик випадково впала квітка папороті - він відразу ж зрозумів, де його воли, знайшов їх і погнав додому. Невдовзі побачив, як йому назустріч їде кіньми панок. Пан запропонував хлопцю поміняти його старі черевики на панські коні з тарантасом. Хлопцеві затьмарилося в голові від "удачі" і він погодився. Тільки-но сів у тарантас, узяв до рук віжки - а вони перетворилися на лико, і тарантас із кіньми розвіявся як дим.

У вигляді панка українці зображували чорта. У нього зазвичай червоний капелюх, який прикриває ріжки, і добрі чоботи, у яких ховаються копита. У руках - ціпок із різьбленим навершям.

У купальську ніч чорти й відьми просто шаленіють. Адже цей час сповнений найбільшої енергії природи - і їм потрібно будь-що заволодіти нею. Відьми збирають у лісі зілля, визбирують купальську росу, аби простіше було красти в корів молоко. Обертаються на котів, колеса, клубки ниток чи копиці сіна, що рухаються лугом!

Утім, ні чорту, ні відьмі майже ніколи не вдається наробити лиха українцеві чи українці. Наша нечиста сила - кумедна і якась незграбна. "Не такий страшний чорт, як його малюють" говорить українська приказка. У наших легендах і народних казках людина завиграшки розгадує хитрощі нечистого та уникає лиха, ще й змушує чорта собі прислуговувати.

Є ще один атрибут свята, що символізує силу природи в "піковий" час року. Це Купайлиця - втілення-аватар символічного Дерева життя, яке існує в культурі майже всіх народів світу.

Купайлиця - це деревце або велика гілка верби або вишні. Вона пов’язана не лише із силою природи, а і з предками. Вони присутні на Купалі, як і на інших основних сонячних святах, і благословляють своїх нащадків на добро, на продовження роду, на прекрасне майбутнє. До речі, у стародавні часи шлюб укладали біля священного дерева, біля води або з вогнем - а це своєрідні "портали" у світ предків. В купальських обрядах-іграх зберігся відгомін стародавніх передвесільних випробувань.

Хлопці встановлювали Купайлицю на святковому просторі, а дівчата прикрашали стрічками, вишнями-черешнями, пучечками квітів плодючих рослин: картоплі, огірків, гарбузів, квасолі тощо. До гілок прикріплювали свічки.

За прикрашену Купайлицю відбувалася символічна битва між хлопцями та дівчатами. Молодь обмінювалася доволі гострими насмішками - це також частина ритуалу. Після цього співали особливу купальську пісню про парування. Мовляв, через наше село везли "клен-деревце", з нього побудували церковцю, малярі намалювали в ній три місяці й три зіроньки. Місяці - то хлопці, зіроньки - дівчата. У пісні називають їхні імена - наприклад, Іванко, Максим, Петро та Марійка, Катруся, Оксанка. Іванко каже: "Я Марійку люблю, я своїй Марійці черевички куплю". А Максимко каже: "Я Катрусю люблю, я своїй Катрусі намистечко куплю". І так про кожну пару. Це ніби делікатне оголошення для громади, що ця пара "офіційно" зустрічається і йдеться до весілля.

Наприкінці святкування Купайлицю топлять або розламують на маленькі галузки. Кожна дівчина брала собі по гілочці й несла на город - аби сила деревця-природи передалася угіддям.

Окрім заквітчаного деревця із сяйливими свічками на Купала роблять фігуру з сіна та соломи й вдягають її в жіноче вбрання. Найчастіше її називають Марена. На Полтавщині солом’яну фігуру іменували Марою. На Харківщині - Маринкою або Мореною. Це слово в багатьох слов’янських народів позначає смерть. Наприкінці свята Марену топлять або спалюють - посилають на "той світ", намагаючись викликати таким чином багатство нового врожаю у відповідь. Ось така цікава логіка, що дійшла до нас із часів дитинства людства. Аби постало нове - потрібно надати йому місце і силу.

Прикметно, що у славнозвісному купальському багатті, через яке перестрибують члени громади й особливо молоді пари, спалювали сміття! І це також ритуал. Леся Українка у праці "Купало на Волині" описує, як хлопці обходять село з великими козубами та збирають туди старі непотрібні дерев’яні речі, які виставили за ворота господарі. Звісно, у ті часи ці речі були екологічно чистими, і багаття з них не отруювало довкілля.

Дивовижна функція вогню перетворювати одне на інше поетично змальована в народних казках. Вогонь забирає непотрібне, даючи простір майбутньому. Як сказала одна англомовна блогерка Ребека Дуглас, це "жива стихія, яка трансформує те, що ми готові відпустити і освітлює те, що ми хочемо нести далі".

Давня символіка Купальського свята сьогодні отримує нове прочитання і навіть деяку трансформацію атрибутики. Мабуть, ніхто не буде приносити у 2026 році до купальського багаття череп коня, але може вишити коника на сумці або поставити на виду іграшкового гривастого свищика з Опішні чи дерев’яного мальованого яворівського коня-каталку.

Півник для нас сьогодні - це образ відважного захисника, який стоїть супроти, здавалося б, безпросвітньо-чорної ворожої навали-ночі, відганяючи нечисту силу від рідної землі.

Сонце - символ правди про наш народ, країну і боротьбу за право на життя, що промінням розходиться по всьому світові, розвіюючи туман кількасотрічної московської омани. Купайлиця - знак нашої віри і надії у відновлення України, її природних багатств, і добре майбутнє для нашої молоді.

Філософія Купальського свята насичена життєствердними символами й поетичними образами з часів, коли людство було дитиною. Тож наша внутрішня дитина тішиться цим барвистим добрим світом, відображеним у купальському вінку-сонці, як у дзеркалі. Воно, як і тисячі років тому нашим предкам, дає нам незнищенну духовну силу. Світло й добро завжди перемагає - таким є сенс Купала.
Підготувала Рина ТЕНІНА