“Антигетьман”, що виступив проти гніту Москви, коли це ще не було мейнстрімом

Неординарні постаті часто виступають у ролі рушіїв історії. Нерідко траплялося, що діяльність однієї особи призводила до тектонічних зрушень, тоді як витрачені зусилля людських мас нагадували безсенсову титанічну працю Сізіфа. 
Розлогіше розповідає ІП "Кур'єр" із посиланням історика Ярослава Гирича.
Герой цієї оповіді вірив, що йому вдасться вивести український народ із московської неволі, як свого часу Мойсеєві – ізраїльтян. Однак, попри власноруч спровоковані бурхливі події, йому судилося залишитися маловідомою суперечливою постаттю. Але він принаймні спробував.
Отже, знайомтеся – Петро Іваненко. Його останній похід на Гетьманщину в спілці з кримцями відбувався рівно 330 років тому.

Неспокій на фронтирі

Остання чверть XVII ст. позначилася загостренням християнсько-османського протистояння. Велика війна розгорнулося 1683 року від Балкан до Кавказу, на Середземнор’ї, Подунав’ї та Причорномор’ї.

Задля блокування допомоги туркам від кримських та білгородських татар Священна ліга (коаліція за участі імперії Габсбургів, Венеції, Речі Посполитої) заручилася підтримкою московитів. Тоді московія нарешті долучилася до спільної протитурецької боротьби, чого європейці очікували понад 200 років.

Ціною участі в коаліції царі назвали легалізацію завоювань на Сході Європи. Тож під тиском союзників Варшава 1686 року відмовилася від Лівобережжя, Києва (хоча він зберігся в титулатурі короля і посадовців) та співпротекції над Січчю.

Протиборство Порти та Священної Ліги нагадувало гру дженга, де суперники намагалися забрати ґрунт з-під ніг опонента й переманити на свій бік дрібних союзників та васалів. По обидва боки могли опинитися Молдова, Трансильванія, угорці, калмики, козаки.

Розділені українські землі стали одним із театрів османсько-європейського протистояння (Поділля та Причорномор’я) та ареною розгортання калейдоскопу політичних комбінацій. Зокрема, гетьману Мазепі 1689 року таємно пропонували протекцію польського короля та кримського хана. 1691 року кримці запросили правобережного козацького полковника на польській службі Семена Палія перейти на їх бік, а він сам тричі просив Мазепу про протекцію (1688, 1691, 1692 рр.). Влітку 1692 року поляки намагалися перетягнути протатарського правобережного гетьмана Степана Лозинського на свій бік, коли він міркував про перехід до московитів.

У цей час Запорізька Січ нормалізує відносини з Кримом та намагається повернутися під опіку Варшави. У листопаді 1689 року вповноважений представник Січі Прокіп Лазука навіть зустрівся з королем Яном ІІІ. Проте монарх волів не псувати відносин з московськими союзниками і не використав слушний момент для встановлення контролю над Запоріжжям. Попри це січовики зберігали приязне ставлення до Варшави – масово тимчасово наймалися на військову службу та до середини 1690-х рр. ходили під прапором, подарованим польським королем.

Причиною було невдоволення запорожців діями московитів, що стрімко наростало. Останні прагнули встановити контроль над дніпровською вольницею та перервати економічні зв’язки січовиків з татарами.

Уже 1686 року в Кам’яному Затоні, що навпроти Січі, було споруджено дерев’яну фортецю. Проте у серпні 1687-го гарнізон втік до московії, і споруда спорожніла.

Протягом березня-серпня 1688 року на виконання 20-го пункту Коломацьких статей навпроти Кодака неподалік гирла р. Самари збудували Новобогородицьку фортецю.

У липні 1689-го вище по течії річки Самари, в урочищі Сорок байраків, постала ще одна твердиня – Сергіївський городок.

Нерідко в запорожців виникали конфлікти з москвинами: прибульці захоплювали землі, вирубували ліси, розорювали пасіки. Ченців Самарського Пустинно-Микільського монастиря, котрі підбурювали січовиків до руйнування фортець, московити у червні 1689 року побили різками, а обитель пограбували.

Непростими були відносини з Гетьманщиною – запорожців дратували втрата мита з Переволочненського перевозу на Дніпрі, конкуренція із млинарями Полтавщини, промосковська позиція Івана Мазепи.

Помітним було невдоволення гетьманом на Лівобережжі, спричинене збільшенням податкового тиску, орендами та винним відкупом (делегування приватним особам права збору податків із шинків, винокуріння і продажу спиртних напоїв, від чого кошти йшли на утримання найманих підрозділів, орендарі нерідко збирали гроші наперед, що спричиняло велике обурення), роздачею старшині земель, поступовим поширенням панщини, обмеженням контактів із Запоріжжям та Кримом, заграванням з московитами.

Суспільна напруга посилювалося природними катаклізмами. 1690 року епідемія чуми лютувала на Запоріжжі та півдні Полтавського полку. Моровиця супроводжувалася нашестям сарани, посухою, пожежами та здорожчанням хліба.

Окрім того, проблеми виникли в самого гетьмана, який змушений був виправдовуватися перед московитами щодо непричетності до справи ченця Соломона.

На думку історика Ореста Субтельного, так у Гетьманщині склалася “потенційно вибухова ситуація”.

Варто відзначити, що війна проти Криму стала для московитів проблемною. Похід 1687 року вийшов невдалим і завершився усуненням від влади лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Провальний похід 1689 року призвів до перевороту в кремлі, у результаті якого 17-річний Пьотр Романов відібрав владу в старшої сестри Соф’ї.

1691 року Габсбурги тиснули на московитів щодо організації третього кримського походу, проте в москві вирішили почати сепаратні мирні переговори з ханом.

За таких обставин на зламі лютого-березня 1691 року на Січі з’явився ініціатор “нової Хмельниччини” – молодик, що планував підняти велике повстання, розраховував на допомогу Кримського Юрту, а відправною точкою вбачав Запорізьку Січ. Ще він стверджував, що має таємні документи, агітував за спільний із Кримом похід на Лівобережжя з метою знищення “панів і сердюків” та поставлення “свого гетьмана”.

Тим молодиком був канцелярист Петро Іванович Іваненко (можливо, справжнє прізвище – Сулима або Петричевський).

Писар. Акварель роботи Тимофія Калинського, 1770-ті. У той час в ГВК разом з Іваненком працювали канцеляристи, що згодом стали відомі як: генеральний суддя Василь Чуйкевич, архітектор Іван Зарудний, літописець Самійло Величко, срібнянський сотник Антон Троцина. новоміський сотник та стародубський полковий писар Павло Дублянський. гадяцький полковий суддя та наказний полковник Василь Велецький

Петрикова юність. Початок бунту

Петро народився в Нових Санжарах чи Полтаві, певно, у другій половині XVII cт. Мав родинні зв’язки з “полтавською фракцією” української старшини.

За першою версією, службовець був свояком власного шефа Василя Кочубея (дружина Ганна була племінницею генерального писаря). Інша версія пов’язує канцеляриста з полтавським полковником Федором Жученком, який міг бути дідом Іваненка чи його дружини. Третя версія називає його сином гельмязівського сотника переяславського полку Івана Сулими.

Точний рік народження Іваненка невідомий, але на той час він був досить молодою людиною, що згодом дало підстави недоброзичливцям вживати зневажливе прізвисько “Петрик”.

Також припускають, що Іваненко був випускником Києво-Могилянської академії, де мав студіювати синтаксис, риторику, граматику, основи філософії та логіку.

Імовірно, він навчався в Могилянці 1680-х рр., де на різних курсах також студіювались літописці Самійло Величко та Григорій Граб’янка, церковний ієрарх Йоаникій Сенютович, поет Парфеній Родович.

Уперше в документах Петро Іваненко фігурує у квітні 1688-го, коли до москви разом із генеральним суддею Вуяхевичем прибув канцелярист “Пьотр Іванов”.

Козацькі каламарі (чорнильниці) з колекції національного заповідника “Хортиця”. Каламар був одним зі знаків влади (клейнодів) генеральних писарів, яким нерідко вдавалося піти на підвищення та обійняти гетьманську посаду (Іван Виговський, Павло Тетеря, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський)

У вересні 1689-го серед восьми канцеляристів він у складі чисельної української делегації в москві. З того часу Іваненко обіймав посаду старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії. Разом із дружиною виховував сина, мав власний двір у Батурині та невелике господарство (“худобу неподлую“).

Тогочасна Генеральна військова канцелярія опікувалася офіційним і таємним діловодством – такий собі відповідник сучасного офісу президента й МЗС. Проте перспективний чиновник Іваненко замість кар’єрного зростання і сімейного добробуту несподівано обрав боротьбу.

Після Водохреща 1691 року Іваненко відвіз до полтавського полковника Федора Жученка “подарунки” (атлас та соболів), які московити регулярно надсилали старшині для збереження лояльності. Далі відбувається щось дивне. Замість Нових Санжарів, де канцелярист мав провідати родичів, він наприкінці лютого 1691 року втікає на Січ.

Своєму шефові Василю Кочубею канцелярист написав, що непокоїться, щоб його не отруїла дружина.

Вимогу Мазепи видати Іваненка, який нібито викрав таємні документи з ГВК, запорожці проігнорували.

Тоді московити запропонували взяти на себе охорону гетьманської канцелярії, однак Мазепа ввічливо відмовився та анонсував будівництво нового приміщення на території Батуринського замку.

Батька, дружину та родичів втікача ув’язнили, однак наприкінці року звільнили.

Демарш Іваненка став однією з причин усунення опозиційного Федора Жученка з полковницького уряду в Полтаві у липні 1691 року.

Утікач міг зацікавити запорожців інформацією про наміри Мазепи зі знищення Січі, а також про сепаратні переговори москви й Бахчисарая (за однією з версій, тоді він повідомив про це поляків).

Близько року Іваненко прослужив писарем Війська Запорізького Низового.

Січова військова канцелярія (сучасна реконструкція на острові Хортиця). Протягом 1691-1692 рр. Іваненко очолював цю структуру як військовий писар Війська Запорозького Низового

Оселився січовий писар у Конелівському курені. За легендою, він навіть заснував зимівник Петриківський (нині – селище Нова Прага на Кіровоградщині).

Протягом року Іваненко здійснював підготовку до повстання: надсилав у Крим січовиків для переговорів, намагався схилити на свій бік обережного кошового Івана Гусака, пропонуючи йому очолити антиурядовий виступ.

Писар розраховував, що за умови запорізько-татарського союзу його підтримає рідна Полтавщина, а також сподівався на швидке усунення Мазепи (втечу до москви чи вбивство кимось з оточення).

Наприкінці 1691 року Мазепа отримує перші агентурні повідомлення про підготовку Іваненком виступу, за яким нібито стоїть Василь Кочубей. Останній начебто і планував фізичне усунення гетьмана.

Угода з Кримом. Політична програма повстання: соборне Руське козацьке князівство

Наприкінці квітня 1692 року Іваненко залишив Січ і човнами по Дніпру приплив до Казикермена (турецька фортеця на Дніпрі, нині – місто Берислав на правобережжі Херсонщини), де заручився підтримкою місцевого бея Кемаль-мурзи.

У середині травня, за сприяння Кемаль-мурзи, писар домовився з ханом про підтримку.

ІДЕЯ КОЗАЦЬКОГО СОЮЗУ З ТАТАРАМИ НЕ БУЛА НОВОЮ.

Союзні договори з Бахчисараєм укладали Михайло Дорошенко (грудень 1624 р.), Богдан Хмельницький (березень 1648 р.), Іван Виговський (лютий 1658 р.), Юрій Хмельницький (вересень 1661 р.).

Нерідко татарська допомога поєднувалася з підтримкою Січі.

Одного разу татари намагалися просунути на гетьманство свого кандидата (Петра Суховія у 1668 році), а з 1690-го почали призначати гетьманів у т. зв. Ханській Україні в Подністров’ї.

26 травня 1692 року Іваненко від імені князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового й народу малоросійського уклав угоду про “вічний мир” і братерство з Кримом.

Договір складався з 16 статей. Текст було написано польською мовою та скріплено печаткою казикерменського бея. Можливо, існували татарський та український варіанти. Наразі в науковому обігу документ відомий лише в російській копії з усіма притаманними вадами (перекручення на московський лад імен та власних назв).

Концепцію Руського козацького князівства, згаданого в угоді, свого часу підтримували Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Юрій Хмельницький та Іван Самойлович.

Угода Іваненка передбачала збереження козацьких вольностей, взаємне визнання, ненапад, оборонно-наступальний союз проти московії та Речі Посполитої.

Фактично це означало перехід Козацької України на бік османів в умовах великої війни.

Крим зобов’язувався підтримувати князівство до повного звільнення від московитів та допомогти реалізувати ідею соборності. Планувалося об’єднання Лівобережжя з частиною Слобожанщини (Сумський та Охтирський слобідський полки) та Правобережжя (“Чигиринською стороною з усіма городами”).

Мешканців Харківського та Рибинського слобідських полків, за задумом, мали переселити на знелюднені землі Правобічної України – щоб татари мали простір для набігів на московію.

Козаки мали дозволити татарам прохід своєю територією для нападу на московію Муравським шляхом. Татарам мала залишатися вся здобич із московщини.

Також регламентувалася взаємна вільна безмитна торгівля і вільні промисли українців у татарських землях (рибальство, мисливство, сіль). Планувалося відкриття постійних дипмісій в обох країнах. Кримцям заборонялося брати полон в Україні.

Передбачалося знищення московських фортець на Самарі.

Крим зобов’язувався не укладати сепаратний мир із московитами чи поляками без погодження з князівством.

Аналізуючи договір Іваненка, історик Олександр Оглоблин відзначив, що він є яскравим доказом формування українською політичною думкою виразної концепції державної самостійності України, яка неодмінно пов’язувалася із досягненням незалежності та соборності, а також розумінням непримиренності українських інтересів з московою.

У долині Каланчак, поблизу Перекопу, відбулося погодження кандидатури Іваненка на гетьманство від хана. Кримський володар подарував йому халат, шаблю, коня зі спорядженням, а кожен із десятка козаків, що були з ним, отримали суконний кафтан, шапку і чоботи. Після цього хан відбув в “угорський похід” для підтримки султана.

Протягом травня-червня з Акмечеті (Сімферополь) Іваненко пише листи запорожцям, де закликає до визвольної боротьби “проти хижацтва москалів та наших панів” та приєднання до союзу з татарами.

Він окреслив претензії до москви:

• депортація населення з Правобережжя,
• збідніння козаків під московською протекцією,
• закриття Україною як живим щитом від татарів,
• ув’язнення лівобережних гетьманів Ігнатовича-Многогрішного та Поповича-Самойловича,
• спорудження фортець та насадження своєї адміністрації,
• плани руйнування Січі,
• плани цілковитої окупації міст воєводами;

та претензії до гетьмана:

• роздача землі старшині,
• початок закріпачення люду.

Також у цей час Іваненко безуспішно пропонував пристати на його бік канцеляристу Василю Велецькому, що перебував у Криму з дипломатичною місією.

Варто зазначити, що вже в квітні мирні кримсько-московські переговори зірвалися, а московського перемовника, піддячого Васілія Айтємірова, затримали на три роки. Останній робив марні спроби відмовити кримців від підтримки січового писаря Іваненка.

Мала війна 1692 року. Почав так само, як Хмельницький

20 червня 1692 року з Перекопу до Чорної долини біля Казикермена вирушив Батирча-мурза з роду Аргин зі своєю ордою. Там він чекав на приєднання калги-султана (спадкоємця) та Петра Іваненка.

Тут союзники припустилися першої помилки – втрати часу. Калга захворів, і лише 6 липня спільники вийшли в степ.

Іваненко вирушив у супроводі калги-султана Кари-Девлет-Герая з 15 тисячами татар, Батирча-мурзи з 5 тисячами татар, тисячі черкесів, 30 козаків.

17 липня союзники прибули до Кам’яного Затону – лівобережної місцини навпроти Чортомлицької Січі, де річка Конка впадає у Дніпро (нинішній район міста Кам’янка-Дніпровська Запорізької області).

Так само як і Хмельницький, Іваненко почав із домовленості з татарами та спроби взяти під контроль Січ.

Прибуття татар змусило січову старшину піти на переговори та відновити мир із татарами.

Іваненко заради залучення січовиків намагався переконати їх, що він має підтримку гетьмана і варто вийти до Самари, тоді лівобережні полки повстануть проти москви. Керівництво вагалося.

Іваненка слухали, бо сам Мазепа стверджував, що той заволодів секретними документами. Проте якщо Хмельницький свого часу викрав листи короля, то Іваненко блефував і займався “човниковою дипломатією” – татарам сказав, що має підтримку Січі, січовикам – що все погоджено з гетьманським Батурином.

Того ж дня на переговори прибув кошовий Іван Гусак, колишній кошовий Григорій Сагайдачний, 38 курінних отаманів. За офіційною версією, січовики підтвердили мир та нейтралітет щодо подальших дій татар, а на пропозицію йти разом кошовий нібито усіляко ухилявся – казав, що військо розійшлося на промисли і пообіцяв не заважати набору добровольців. Іваненко безуспішно просив у Гусака дати артилерію та продовольчі припаси. Також Гусак відмовився прийняти гетьманські клейноди та очолити антимосковський похід.

Проте, за агентурними повідомленнями, кошовий все ж склав присягу на спільний похід до південної Гетьманщини та Слобожанщини (до ріки Псел), а згодом вторгнутися на московщину.

Після повернення козаків із промислів на Берді та Молочній кошовий обіцяв направити їх у похід і дати їм свій бунчук, литаври та прапор.

Курінні пообіцяли безпосередньо долучитися до походу. Також січова старшина мала не здійснювати ударів по Криму під час походу.

Татари подарували кошовому сірого коня з сідлом та збруєю, чугу златоглавну (довгий тюркський каптан, вишитий жовтою шовковою ниткою – Авт.), жупан оксамитовий; курінним отаманам і знатним козакам – по жупанові і чузі, “свавільцям, що були з татарами” (вочевидь людям Іваненка) – по коню та сагайдаку.

За агентурними даними, на переговорах був присутній казикерменський бей Кемаль-мурза.

Січові керівники вагалась, але коли з’ясувалось, що Іваненко не має таємних листів, вирішили залишатися осторонь.

Наступного дня, 18 липня, відбулася козацька рада на Чортомлику, де старшина відмовилася долучитись до антигетьманського виступу.

Хоча іншим добровольцям формально було дозволено приєднуватись до Іваненка, курінні отамани погрозами змогли втримати частину січовиків.

Водночас городових козаків із Гетьманщини, котрі тікали до Іваненка, у Переволочній затримував гетьманський дозорець Рутковський.

Значну роль у зриві домовленостей з верхівкою запорожців відіграла постать кошового. Якщо попередній кошовий Федько (травень-червень 1692 р.) міг зважитись на такий крок, то Іван Гусак зберіг лояльність до Батурина. Він заздалегідь повідомив гетьмана про плани та програму бунтівників, надіславши універсал з умовами договору з Кримом, організаторів (Полуботка, Михайла Гадяцького-Самойловича, натякав на Кочубея), ареал (Лубенський, Гадяцький, Полтавський полки), причини (оренди, призначення гетьманом старост, свавілля московитів) та способи придушення майбутнього повстання. Щодо останнього, Гусак пропонував зібрати 9-15 тисяч війська.

Щоб знизити напругу, кошовий завбачливо відправив добувати сіль потенційних прихильників “татарського гетьмана” (до 10 тисяч осіб).

Для збереження лояльності старшини, Мазепа таємно надіслав “дарунки”: кошовому – 20 єфимків і турецьку шаблю за 40 карбованців; судді, писарю і осавулу – по 10 єфимків. Також гетьман пообіцяв подвоїти традиційні виплати.

Щоб зняти із себе підозри в причетності до організації виступу Іваненка, гетьман заздалегідь повідомив москву. Відтак московити одразу серйозно поставилися до потенційної загрози. 17 червня 1692 року вийшов царський указ про збір військ у Бєлгороді та Севську, призначений на 15 липня.

Царський указ від 17 червня 1692 р. про збір війська у Бєлгороді та Сєвську, призначений на 15 липня. Через численні витоки інформації Мазепа та московити наперед знали про повстання Іваненка й готувалися до нього заздалегідь

Зрозумівши провал “плану А”, спільники 18 липня 1692 року провели свою раду в урочищі Кам’яний Затон, де Петра Іваненка обрали “гетьманом ханською милістю”. Він отримав від татар клейноди – булаву (топуз) чи срібний пірнач, бунчук і прапор, златоглаву чугу й турецького коня.

Оточенню Іваненка також надали подарунки: Василь Бузький одержав коня та чугу, а 15 осіб – по парі сап’янових чобіт і по одному киндякові (золото-синя тканина).

Новообраний “татарський гетьман” призначив трьох полковників та шість сотників. Так, Василь Бузький мав стати полковником полтавським, Левко Сиса – переяславським. Також полковником проголосили козака Конелівського куреня (можливо, отамана Стеблівського куреня) Кіндрата Михайленка.

Перед спільниками ватажок пообіцяв заново заселити знелюднене Правобережжя, скасувати податки і повинності.

Попри критику від татарських союзників щодо втрати дорогоцінного часу, Петро Іваненко більше тижня займався поповненням війська. Ватажок користувався популярністю серед бідних січовиків – сіроми, гультяїв, своєвольців, тож до нього таки долучилися близько 500 запорожців, хай їх і стримувала старшина. Серед них – отаман Пашківського куреня Лесько Сиса “з усією піхотою”.

Завдяки агітації й примусу було залучено також півтори-дві тисячі “ватажан”, що перебували на промислах у Приазов’ї, на ріках Молочні Води й Берда, та поблизу Кам’яного Затону – на річці Маячці.

Різними шляхами до війська проникла і незначна кількість городових козаків із Гетьманщини.

У такий спосіб під прапорами Іваненка зібралося близько 3-3,5 тисяч осіб. Татари роздали повстанцям коней та рушниці.

Портрет Івана Мазепи із Літопису Величка

Ще до старту збройних сутичок почалося інформаційна війна. 28 липня 1692 року гетьман Іван Мазепа з табору під Гадячем видав універсал із закликом не підтримувати Іваненка, якого назвав “самозваним гетьманом Петриком”. Мазепа звинуватив ексканцеляриста у виступі проти царів і гетьмана та змові з бусурманами. Його дії трактувалися як дурість та “бігання за владою”, що породжує Руїну і страждання Вітчизни.

Також Мазепа глузливо стверджував, що українці від московитів не мають жодних утисків, натомість за ними сила і стабільність.

Зрозумівши, що потенційна база повстання міститься на півдні Гетьманщини, 31 липня мазепинська пропаганда поширює лист нібито від “мешканців Полтави та всього Полтавського полку”.

Мапа Полтавського полку, землі якого, за задумом Іваненка, мали стати базою для розгортання повстанського руху

У ньому щодо Петра Іваненка неодноразово звучать образи та принизливі інвективи: “син жебрака і сам жебрак”, “діаволскій сосуд“, “проклятий Петрик“, “шалбер“, “щенюк пекельний“, “безбожний зрадник“, “шельма“, “погибельний син“, “ошуканець“, “злоначальник бунтів і крамол“, “скажений собака“, “божевільний глупець“, “блазень“.

Своєю чергою московити у своїх документах, окрім мазепиної стигми “Петрик”, використовували власні пейоративи: “гетьман кримський Петруша“, “ізмєннік Пьотр“, “пєтрушка-самозванєц“, “вор і разбойнік Пєтрушка“, “гетьманчик“, “худой человєчонок“.

У цей час Іваненко з кримцями рушив на північ через річку Московку (ліва притока Дніпра неподалік сучасного міста Запоріжжя) на річку Татарку, що біля Кодацького порогу, в районі міста Дніпро. Тут 29 липня 1692 року “Петро Іванович, з Божої ласки гетьман Війська Запорозького” видав універсал до мешканців орільських міст, як тоді називали заселені 1674 року примусово переміщеними з Правобережжя сотенні центри – Китайгород, Царичанка, Нехвороща, Маячка, Орли. В універсалі Іваненко переказував зміст угоди з Кримом та

ЗАКЛИКАВ “ЙТИ ВІЙНОЮ НА МОСКАЛЯ”.

Також “татарський гетьман” агітував виступити “проти кривд і утисків москви і наших немилостивих панів“, встати проти “москалів, драпіжних панів, орендарів“, обіцяв відновлення вольностей та кордонів часів Хмельницького, свободу рибальства, чумацтва і мисливства на Дніпрі та Бузі, повідомляв, що Крим стане гарантом незалежності Війська Запорозького.

Саме в цьому документі Іваненко вжив свій найвідоміший вислів: “якщо ж ви тепер не встанете за свої вольності, то самі знаєте, що втратите; ви зостанетеся вічними московськими невільниками й ніхто за вас ніколи більше не заступиться”.

Невдовзі один з примірників універсалу миргородський полковник Данило Апостол надіслав у Батурин.

Також 29 липня 1692 року Іваненко разом із калгою-султаном на військовій раді вирішили йти до московитських фортець на Самарі, які мали не захоплювати, а пограбувати для поповнення фуражу і провіанту.

Уже в ніч проти 31 липня до 2 тисяч козаків Іваненка, очолених полковником Сисою, та 500 піших татар напали на Новобогородицьку фортецю. Вони увірвалися в посад, захопили нижнє місто, спалили дві вежі, забрали сто овець та декілька вуликів.

Розвинути успіх і здобути цитадель нападники не змогли через потужний артилерійський вогонь. Проти повстанців використали протикорабельні ядра (кніпелі), що підтверджується археологічно.

Новобогородицька фортеця на межі XVII–XVIII століть (реконструкція Олександра Харлана 2007 р.). Збудована німецьким інженером Вільям фон Заленом (можливо, голландцем Ванзаленом) за участі 20 тисяч українців та 6 тисяч московитів. За штатом мала 4491 рейтарів, копійників та солдатів. Дерев’яноземляну фортецю оточували чотириметровий вал і глибокий рів. Нині залишки об’єкта перебувають на східній околиці міста Дніпро, північніше колишнього робітничого селища Шевченко

Другу “контролюючу” Новосергіївську фортецю повстанці або минули, або ж пограбували околиці.

Далі, відповідно до плану, татарсько-козацькі сили рушили на річку Орель, яка розділяла землі Гетьманщини і Запоріжжя.

Ймовірно, 1 серпня до повстання Іваненка приєдналися міста Царичанка і Китайгород. Сотники та священники зустріли “татарського гетьмана” хлібом-сіллю і визнали своїм гетьманом.

Докладних відомостей, чи поповнив місцевий люд лави повстанців немає, зате, за повідомленням літопису Самовидця, до цих містечок почали стягуватися його прихильники з Лівобережжя: “Китайгород до себе привернув, і Царичанку, і купа немалая зобралась з розних городов“.

На той час до Мазепи дійшли чутки, що Іваненка чекають і готові підтримати сотенні містечка Полтавського полку, розташовані на правому березі Ворскли, Кишенька та Сокілка. Вагалися мешканці приорільських сотень (Маячка, Нехвороща) і навіть Полтава. Окрім того, п’ятисотенний стрілецького приказу повідомляв у москву, що в Гетьманщині “чернь очікує Петрика, готова до нього приєднатися та бити старшину і орендаторів“.

Враховуючи такі настрої, Мазепа вирішив не чекати приходу московитських військ та наказав негайно вирушати на південь.

Основу урядових військ становили Ніжинський, Лубенський, Прилуцький, Миргородський полки та найбільш віддані наймані підрозділи – компанійці Пашковського, піхота Кожуховського.

Мазепа на чолі п’яти охотних, тобто найманих полків та деяких сотень Київського, Чернігівського та Стародубського козацьких полків пішов із Гадяча до Полтави, де лишився для контролю ситуації в тилу.

Два полки московської залоги Києва з артилерією рушили на Переяслав.

Очікувалося прибуття основних сил московитів – севського воєводи Борятинського, білгородського воєводи Шереметьєва – із сумським та охтирським слобідськими полками.

Така швидка реакція Мазепи не дала руху Іваненка поширитися. Опозиційна старшина вичікувала і не встигла себе проявити.

У цей час Іваненко планував йти до Нехворощі, де розраховував на підтримку родичів колишнього полковника Жученка. Частину татар вирішили направити на Слобожанщину – до Перекопу та Високопілля.

Спершу повстанці Іваненка рушили на Маячку, куди вже напевно встигли підійти урядові сили.

Імовірно, поблизу в урочищах Стінка, Курячий Брід та Кучугури відбулися сутички, де повстанців перемогли лояльні Мазепі сили.

Несподівано (напевно, 5 серпня) прийшов ханський наказ про відступ війська до Криму, зумовлений політичною кризою у ханстві. Загін Батирча-мурзи зі Слобожанщини теж повернув назад. Союзники поспіхом відступати на південь.

На річці Татарці Іваненка полишили запорожці, багато з них для уникнення переслідувань пішли на службу до польського короля.

З “антигетьманом” залишилося близько 80 прихильників.

Репресії в Батурині

Гетьман Іван Мазепа 20 жовтня 1692 року повідомив московитів про “відвернення запорожців від татар”. Для уникнення повторення ситуації він запропонував москвинам почати війну з Кримом та збудувати постійну фортецю на Кам’яному Затоні.

Проте наступного року, коли московити зібралися будувати твердиню, Мазепа ледь зміг відмовити їх від цього задуму.

На вимогу москви за “загравання з татарами” у грудні 1692 року усунули січову верхівку – кошового, писаря, суддю, осавула. Хитрого Гусака замінили на більш лояльного Василя Кузьменка.

Московити домагалися скасування оренд, а також здійснили надсилання коштів старшині. Зокрема, у серпні 1692 року “за прогнання від самарських та малоросійських міст салтана та воровскіх запорожцев ізмєнніка Петрушка” дарунки отримали гетьман Мазепа (золотий оксамитовий кафтан на соболях з 4 золотими ґудзиками, діамантами, смарагдами і яхонтом), 8 генеральних старшин (по 6 аршин оберу, 2 пари соболів), 17 полковників городових та найманих (по 10 аршин німецького байбереку, 2 пари соболів). Крім того, січовикам московити надіслали обіцяне подвоєне жалування – тисячу золотих червоних.

31 серпня 1692 року Мазепа на рік скасував оренди в Гадяцькому полку.

Наступного місяця з’їзд старшини в Батурині поширив річний бан на всі полки.

Також було ухвалене рішення про конфіскацію майна в “негідних людей” та видано універсал до землевласників з вимогою не збільшувати повинності, не чинити насилля над посполитими, припинити стягнення незаконних поборів із селян.

За фрагментарними повідомленнями відомо, що імовірно вже влітку 1692-го почалося слідство проти можливих організаторів виступу Іваненка. Були затримані Василь Кочубей (“взят в замок за караул, окован“), сотник чернігівського полку Микола Грембецький, колишній київський полковник Григорій Коровка-Вольський, гетьманський дворецький та співак Роман Висоцький та “багато інших”. Слідство вів писар генерального суду Захар Шийкевич.

Довести причетність когось із них до організації антигетьманської змови не вдалося, і фігурантів відпустили. Це не завадило мазепинським слідчим поширювати чутки про причетність Кочубея до субсидування Іваненка та листування з ханом. Дійшло до того, що генеральний писар шукав захисту в київського митрополита Варлаама Ясинського (1692 р.) та відкрито сварився з гетьманом у Глухові (1693 р.).

Мазепа використав виступ Іваненка як привід для погрому опозиції.

Фактично, вину за путч поклали на фігурантів “справи Соломона”, які послідовно працювали над усуненням гетьмана.

У грудні в Посольському приказі в москві київський полковник Костянтин Мокієвський повідомив офіційну версію Батурина: до організації втечі Іваненка, його порозуміння з татарами з метою зміщення Мазепи та заволодіння булавою був причетний Михайло Самойлович (небіж скинутого гетьмана, організатор низки попередніх змов). 10 грудня 1692 року його заслали до Сибіру, в Тобольськ, а маєтності конфіскували.

Ченця Соломона стратили у Батурині ще 7 жовтня 1692 року.

Також постраждали співорганізатори змови Соломона – клан Полуботків. Леонтія Полуботка позбавили землеволодінь, а його сина Павла де-факто піддали люстрації. До 1705 року він не обіймав жодних посад.

Окрім того, репресії торкнулися учасників виступу Іваненка. Зокрема, 2 листопада китайгородського сотника покарали батогами і заслали до Сибіру.

2 грудня у Полтаві відрубали голову царичанському сотнику Гаврилові Саленку.

Самопроголошеного полковника Кіндрата Михайленка та двох козаків, Якова Макаренка та Івана Демченка, полонених біля Новобогородиці, відвезли у москву. Після допитів у грудні їх засудили до страти, яку замінили довічним сибірським засланням. Бранцям на лівій щоці витаврували “вєді” (літеру “В”, що означало “вор” – той, хто вчинив злочин проти держави).

В Орлах відтяли голову двом агентам-диверсантам Іваненка, звинуваченим у спробі підпалу.

Програш акції Іваненка призвів до проблем і для його прихильників. Ще в серпні 1692 року Мазепа зазначав, що козаки “петриківців полінами б’ють, других хочуть видати чи вбити на смерть хочуть“. А до січового храму надійшов лист київського митрополита Варлаама Ясинського, який попередив, що церква прокляне всіх, хто у майбутньому буде підтримувати Іваненка.

Повідомлення про повстання Іваненка дійшло до європейців, але у дещо перекрученому вигляді й переважно на рівні чуток. Спершу паризька Gazette de France 16 вересня 1692 року повідомила про поговір у польській столиці стосовно приєднання Мазепи до татар, згодом (6 грудня) написала про виступ неназваного козацького ватажка, який у спілці з татарами підняв українців на боротьбу та напав на московію.

Нові вітри в Бахчисараї

Перший похід Іваненка відбувався на тлі політичної кризи в Кримському ханстві. На Дунаї під час “угорського походу” татарська знать почала реалізовувати сценарій усунення хана Сафи. На нього було подано скаргу турецькому султану, якого змовники звинуватили в безпрецедентній корупції. Більша частина війська  – буджацькі татари, піша ханська гвардія сеймени – відмовилася йому підкорятися. Хан для свого порятунку відкликав калгу з українського походу до Криму, однак цей крок не змінив ситуацію. Рід Ширінів скликав раду поблизу Карасубазара, де вирішили вигнати з півострова хана, калгу та нуреддина (третій за значенням титул в ханстві).

11 вересня 1692 року султан погодив відставку Сафи-Герая, а 28 жовтня оголосив про повернення на ханський трон Селіма І, який до того двічі був ханом, у 1671-78 та 1684-91 роках.

Між іншим, Іваненку вдалося порозумітися з лідерами цього перевороту. Карачбей (лідер одного з чотирьох найбільш знатних родів ханства) клану Ширінів оцінив його знання про Україну та запевнив у збереженні підтримки.

Нові спроби та “гойдалки” на Чортомлику

Із Криму Іваненко писав листи у Чигирин та Корсунь – обіцяв заселити спустошене Правобережжя, закликав визнати його владу. У паралельному листуванні із запорожцями Іваненко присягнувся не відступати від своєї справи та продовжити боротьбу, радив використати шанс звільнити Україну від московської протекції, інакше прогнозував руйнування Січі, втрату військових вольностей, поширення “московської неволі”.

Свої послання підписував як “ваш писар” та “Сулима” – можливо, так підкреслив свої родинні зв’язки, або ж відкрив своє справжнє прізвище чи просто намагався притертися до знаного козацького роду.

У середині грудня 1692 року завдяки сприянню візира Шах-булата-аги Іваненко зміг заручитися підтримкою хана та нуреддина. “Татарський гетьман” просив надати йому тисячу вершників і сейменів, дві гармати та негайно виступити в похід.

Проте в Бахчисараї замість незначної вилазки вирішили організувати більш масштабний похід. Спільники домовилися ще раз спробувати схилити Січ на свій бік. Робилися також спроби залучити до антимосковського виступу популярного серед козаків фастівського полковника Семена Палія.

11 січня 1693 року розпочався другий похід Іваненка. Союзне військо, очолюване нуреддином, нараховувало близько 12 тисяч вояків – зокрема до 10 тисяч кримців, 80 козаків, 200 сейменів, 150 буджацьких татар,  якась кількість джаман-саадаків (поганоозброєна ногайська піхота), черкесів і калмиків.

Спільники почали з того, що спробували розхитати ситуацію на Січі. Іваненко бомбардував запорожців відозвами, в яких закликав січовиків відкрито його підтримати, нагадував, що завдяки йому запорожці мають безперешкодне рибальство, чумацтво та мисливство у татарському Придніпров’ї.

Вирішальним стало прибуття на Січ казикерменського писаря Шабана, який пообіцяв січовикам збільшити платню з 18 шагів (отримували в московитів) до 10 червінців (у разі союзу з татарами).

Почалися заворушення, в результаті яких 14 січня 1693 року замість лояльного до московитів Кузьменка новим кошовим обрали ситуативно прихильного до Іваненка й татар ватага Федька.

Однак на радощах сірома вчинила погром, і наступного дня було відновлено попередню владу.

“Ханський гетьман” запізнився на два дні й не встиг скористатися сприятливим моментом. Коли 16 січня він прибув до Січі, кошовий Кузьменко вже координував свої дії з Батурином та під час переговорів з Іваненком уникав розмов про спільний виступ.

Отримавши від Мазепи повідомлення про готовність до збройної відсічі, січова старшина у брутальній манері відмовилася від подальших перемовин з Іваненком.

Повторилася минулорічна ситуація: січове керівництво знову зберегло нейтралітет і не підтримало Іваненка, але дозволило йому вербувати добровольців. Військо Іваненка зросло ще на 400 козаків.

Кримський калга і татарський піхотинець (можливо, сеймен), 1670-1690-ті роки. Ілюстрація з книги Бруно Мугнаї “Wars and Soldiers in the Early Reign of Louis XIV, Volume 3: Ottoman Empire” (2020 р.).

Після Січі Іваненко й татари пішли до Переволочної, де зустріли опір. У Кишеньці їх не підтримали, але спротиву не чинили і просили йти далі.

Союзники дійшли до Старих Санжар поблизу Полтави. Через монаха Гервасія Іваненко передав відозву до полтавців із закликом підтримати його боротьбу проти москалів, однак місто почало готуватися до оборони.

У цей час стало відомо про висування Мазепи з московитами, які встигли вийти до Лубен та Охтирки відповідно.

За відсутності помітних успіхів союзники наприкінці січня 1693 року відступили назад до Криму.

Під час другого походу Іваненка татари поблизу Полтави полонили до 2 тисяч українців, але на прохання Іваненка їх відпустили.

Окрім того, почалися “хитання” у засеймських сотнях. 8 лютого 1693 року гетьман Іван Мазепа в Лубнах видав “заспокійливий” універсал до мешканців сотенних містечок Коропа і Вороніжа. Гетьман запевнив, що “скажений пес Петрик” із синами ханськими “соромно відійшли назад”

У лютому 1693 року московити традиційно надіслали лівобережній еліті (гетьману, 8 генстаршинам, 17 полковникам) винагороду “за відгін Нурадина та зрадника Петрушки від Полтави”. Водночас той факт, що Іваненко з татарами цього разу зміг порівняно легко дійти до Полтави, насторожив московитів.

Однак полтавський полковник Павло Герцик скорше вів проти Іваненка розвідгру. Можна припускати, що “антигетьман” отримував дезінформацію про підтримку в Полтаві, куди його вочевидь намагалися заманити.

Відомо, що Герцику якимось чином вдалося видурити в Іваненка його примірник оригіналу союзного договору з Кримом. Документ у серпні 1693 року надіслали до посольського приказу в москву.

На початку 1693 року від Іваненка у Новобогородицьку фортецю втік його писар Григорій Волковський. Він повідомив, що “ханський гетьман” мав листи від Мазепи та Кочубея, однак згодом відмовився від своїх слів.

Після допитів у Бєлгороді, москві та Батурині перебіжчика засудили до страти.

Тоді московити також затримали й ув’язнили в Севську татарського дипломата Ібрагіма-муллу, якого звинуватили в підривній діяльності та агітації на користь Іваненка в українських містах. Після неодноразових вимог кримців посланця у червні 1693 року звільнили.

У травні 1693 р. Мазепа надіслав листа в Крим з вимогою видати Іваненка. На це татарський каймакан (щось на зразок міністра внутрішніх справ з широкими повноваженнями) знущально відповів, що невдовзі той “буде у вас з походом, хочете – ловіть”.

За агентурними повідомленнями, у червні 1693-го Іваненко планував разом із ханом йти на Брацлавщину.

На початку 1694 року він знову вів активне листування з січовиками, де закликав до спільного походу на москву. Це спровокувало суперечки на Січі, де традиційно прихильну до Іваненка сірому доповнили ватажани з Гетьманщини, що займалися промислами на землях Запоріжжя.

Імовірно, “антигетьман” зміг принаймні домогтися нейтралітету Січі.

У лютому 1694 року відбувся третій похід Іваненка на Гетьманщину, про який відомо небагато.

Колишній канцелярист ймовірно долучився до рейду буджацьких татар під Переяслав. Союзники форсували Дніпро в районі Чигирин-Діброви, пройшли біля Золотоноші та Домонтова.

За повідомленням “Історії русів” (хоч там вказано інший рік), у Переяславі планувалося проголосити Іваненка гетьманом та залучити на свій бік частину правобережних козаків-паліївців.

Коли виникла загроза відрізання тилів, татари відступили.

Великим здобутком Івана Мазепи стало те, що правобережний полковник Семен Палій відкрито підтримав лівобережного гетьмана та рушив навздогін татарам. Раніше Палій, певно, вів перемовини з обома сторонами і розмірковував, чий бік прийняти.

Динамічно розвивалася ситуація на Січі. У лютому 1693 року небіж Мазепи Степан Трощинський для здобуття прихильності січовиків привіз дарунок від гетьмана – різьблений іконостас для запорозької Покровської церкви. Козаки подякували за дарунок, але без війни з турками погрожували приєднатися до Іваненка. Січовиків дратувало, що гетьман не міг санкціонувати похід на татар без погодженнями з царями.

Мазепа блокував операцію, оскільки москва далі робила спроби відновити мирні переговори з Кримом.

У травні 1693-го січовики змінили Кузьменка на Гусака, якого скинули вже в липні.

Новим кошовим став курінний Полтавського куреня Семен Рубан, прихильник замирення з татарами. Саме за його урядування запорожці написали листа в Батурин, де назвали Мазепу “вітчимом України, тіло якого в Батурині, а душа – в москві“.

У відповідь той обізвав їх “пасинками, а не дітьми України” через своєвольство та ігнорування царської волі.

Навесні (можливо, у березні) 1693 року відбулися таємні перемовини січової старшини із кримськими татарами. Отамани Паснагуба та Сагайдачний повідомили про готовність спільно виступити на Лівобережжя за умови заміни Іваненка на більш здібного воєначальника Палія.

У травні на Січ прибули агітатори Іваненка. Результату вони не мали, але й видати їх Мазепі січовики відмовилися.

За повідомленням агентури, тодішня запорізька верхівка очікувала повернення хана з угорського походу, щоб разом іти на “великоросійські міста”.

До цієї звістки в Батурині та москві поставилися серйозно. Московити привели в бойову готовність сили бєлгородського та севського воєводи.

Щоб розсварити січовиків із татарами, Мазепа намовив екскошового Федька (який вже відмовився від підтримки Іваненка) вдарити по татарах. Напад виявився максимально корисним гетьману: запорожці розсварилися з татарами, а 70 козаків потрапили в полон.

Московити відчули момент та надіслали січовикам сто половинок шиптухових сукон, а Федьку – 30 рублів за “вірну службу”.

У 1694 році ситуація почала змінюватися: московити відмовилися від переговорів та почали підготовку до війни з Кримом, а в Батурині минув переляк від походів Іваненка, і з’їзд старшини вирішив відновити оренди.

У квітні 1694 року Рубан розірвав мир з татарами. Наступного місяця прихильники Іваненка скинули Рубана з посади кошового, однак просунути свого кандидата не змогли. Новий кошовий Іван Шарпило дотримувався антитатарських поглядів та здійснив вилазку до Криму. З огляду на відсутність здобичі та втрати, зусиллями протатарсьої партії цього кошового теж скинули. Новий кошовий Павло Прима восени організував новий безуспішний рейд проти татар.

Ці коливання на початку 1695 року принесли перемогу антитатарським силам.

“Ханський гетьман” на Дністрі. Четвертий похід і фейкова смерть

Імовірно, після походів 1692-1693 рр. Петро Іваненко отримав від хана дозвіл заснувати поселення на острові Кардашин в однойменному лимані у дельті Дніпра (поблизу сучасного міста Херсон). Там він мав жити з солевидобутку та створив прообраз Січі, куди запрошував своїх прихильників.

Того ж 1693 року Іваненко перебрався у володіння буджацьких татар, де фіксується його перебування поблизу Акермана і Бендер.

Існує припущення, що 1693 року татари позбавили Іваненка гетьманства, і наступні два роки він був писарем при “ханському гетьманові” Стефані Лозинському (Стецику) в Ягорлику.

Варто зазначити, що ця гетьманська посада з’явилася 1690 року. На тлі поразок від поляків османи відмовилися підтримувати протурецьких козаків на Правобережжі та передали цю справу кримцям. На думку історика Олександра Середи, північне межиріччя Ягорлика та Дністра було надане султаном кримському хану як хас (умовне володіння на час несення служби). Той у свою чергу передав його в управління воєводі – гетьману Ханської України (Ганьщини), що поєднував адміністративні та фіскальні функції. Так виник “український анклав” під спільним турецько-татарським управлінням.

Це був християнський край, що лишався у підпорядкуванні Вселенського патріарха. Його заселяли українці, молдавани, частково болгари.

На думку Владислава Грибовського, турецьке правління краєм було встановлене лише у 1777 році, а до того Ханська Україна була частиною Єдисанської орди у складі Кримського ханства.

Територія Єдисанської орди на мапі 1790 року

У середині січня 1696 року, тобто рівно 330 років тому, відбувся четвертий і останній похід Іваненка на Лівобережжя.

Виправа планувалася масштабнішою за попередні. До війська, очоленого калгою Девлет-Гераєм та нуреддином Шахін-Гераєм, долучилися кримці, буджацькі та ногайські татари, черкеси і калмики, 15 козаків.

Для татар це була акція відплати за втрату турецьких фортець на Дніпрі, навіть розглядався варіант захоплення Батурина.

І цього разу ексканцелярист не міг завадити татарам полонити українців та здійснювати руйнування. Кримський план-мінімум полягав у тому, щоб набрати ясир для викупу в козаків своїх полонених.

Група калги йшла лівим берегом Дніпра і протягом 16-18 січня 1696 року поруйнувала приорільські міста Кишеньку, Китайгород, Келеберду й Царичанку, які чотири роки тому готові були підтримати Іваненка. Потім татари спустошили хутори біля Решетилівки.

Три лівобережні полки (полтавський, миргородський, лубенський) та загін запорожців намагалися завадити кримцям форсувати річку Псел, але були розбиті військами Девлет-Герая біля Говтви.

Далі вони рушили землями миргородського полку і спалили поселення поблизу містечок Остап’є, Білоцерківка, Багачка, після чого пішли до Гадяча.

У цей час Іваненко з буджацькими татарами пройшли правобережжям від Дністра до Кременчука, де по льоду переправилися на лівий берег Дніпра. Білгородські татари взяли в облогу містечка на Пслі – Поток і Омельник, і саме тут Іваненко проголосив свої останні універсали на території Гетьманщини, які підписував як “сердечний приятель Петро“.

Цього разу колишній канцелярист

НАМАГАВСЯ ВИДАТИ СЕБЕ ЗА ПОЗАШЛЮБНОГО СИНА МАЗЕПИ,

закликав здаватися, не чинити опір татарам та переходити на його бік. Утім, зважаючи на татарські грабунки і набір ясиру, на заклики Іваненка вже ніхто не відгукувався.

Цього разу до генеральної битви справа знову не дійшла. Іван Мазепа вирушив із військами через Прилуки й Лохвицю на з’єднання з московитами до Охтирки. Проте 1 лютого 1696 року через початок відлиги татари повернули на південь. Навздогін кинулась кіннота Григорія Пашковського, який нагнав кримців під час форсування Ворскли біля Сокілки. Татари зазнали значних втрат.

Також із цією подією пов’язані повідомлення про смерть Іваненка, який нібито загинув на від рук полкового осавула Якима Вечорки. Той спокусився на оголошену Мазепою винагороду в тисячу талерів та списом начебто вбив “антигетьмана”.

Тіло ексканцеляриста буцімто повісили на гаку в Кишеньці і почепили напис “бунтівник та підбурювач народу“. Однак це не підтверджується документально.

Адже 1700 року московити інструктують жильця (дворянин на тимчасовій військовій службі) Данила Жердінського вивідати на Січі, чи підтримують козаки відносини з “Петрушкою-розбійником“. Про Іваненка як живого згадано також 1701 року в доносі Кочубея.

Хибні повідомлення про насильницьку смерть Іваненка з’являлися і 1705-го та 1710 року. А у 1708-му якийсь Андрій Ковбаса безуспішно вимагав від Мазепи маєток як винагороду за вбивство Іваненка.

Із середини 1698 року Іваненко став гетьманом Ханської України. Він перебував у Ягорлику і, за свідченням московської агентури, при собі мав до 200 козаків.

Проте вже за умовами Карловицького миру 1699 року посада “українського гетьмана, що перебуває на службі Порті Оттоманській, який зараз у Волоській землі резидує” мала бути скасована, тож Іваненко втратив гетьманство.

Можна припускати, що надалі Петро Іваненко міг обіймати посаду дубосарського воєводи.

На початку XVIII ст. антимосковські настрої серед запорожців посилилися. Це було викликано збільшенням тиску московитів. Прояви – будівництво третьої фортеці у Кам’яному Затоні, обговорення ідеї знищення Січі. Тепер січова старшина активно шукала альтернативи на Півдні. Вже 1701 року колишній спільник Іваненка, запорозький писар Зеленецький працював над новим союзом із татарами. Наступні три роки відбувалися предметні переговори з Кримом про зміну протекції та спільний похід проти москвинів, які ветував султан.

Про діяльність Іваненка в першій декаді XVIII ст. нічого не відомо. Водночас про нього не забували московити. Так, Петро І 26 травня 1709 року в грамоті з нагоди руйнування Чортомлицької Січі серед “зрад козацьких” згадав підтримку запорожцями “лиходія і зрадника Петрика“.

Напевно, Іваненко зміг уникнути полону, коли влітку 1709 року московити окупували Ягорлик.

У листопаді 1710 року розпочалася війна османів проти московії, у зв’язку з чим Іваненка відновили на посаді “гетьмана дубосарського”. Він отримав від хана клаптик території на лівобережжі Дністра (Ягорлик, Дубосари, Кошниці) та дозвіл набирати козаків.

Історик Оглоблин припускав, що Петро Іваненко міг долучитися до створення Бендерської конституції 1710 року, відомої також як “Конституція Пилипа Орлика“, але він, певно, не знайшов спільної мови з мазепинською політеміграцією.

Так, 20 січня 1712 року Іваненко просив хана, щоб люди Орлика та Гордієнка полишили його вотчину (Дубосари) і перебралися в Ясси. Водночас московити вважали їх спільниками.

Останнє повідомлення про Петра Іваненка датується осінню 1712 року. Тоді відбувалося перекидання частини московських військ з України. Натомість лівобережний гетьман Іван Скоропадський просив петербург додатково надіслати бригаду (чотири полки) чи хоча б полк. На його думку, зменшення московської присутності одразу б помітили “зрадники Орлик та Петрик“, і перший захоче “Чигирин офундувати“.

Вже наступного, 1713 року в Ягорлику владарює Микита Пляка, а сліди Іваненка губляться.

Між іншим, того року реалізувалася одна з програмних цілей Іваненка. Після провального Прутського походу московити змушені були зруйнувати три свої фортеці на Дніпрі.

Ханська Україна деякий час продовжувала існувати. У червні 1768-го лідер гайдамаків Максим Залізняк проголосив себе гетьманом, використавши захоплені клейноди очільника Ханської України. Згідно з белетризованою версією, цей артефакт до того належав Іваненку.

Знаки влади Ханської України невдовзі стали російським трофеєм.

Кінець Ханській Україні було покладено Айнали-Кавакською конвенцією 1779 року.

Підсумки. Виступ Іваненка: мета, оцінки, наслідки

Акція одинака. Важливим для оцінки чину Петра Іваненка є питання, чи була його діяльність винятково особистою справою, чи стала наслідком змови? Хто міг стояти за канцеляристом-утікачкем? Чи переслідував він шляхетну мету, чи став учасником або жертвою закулісних інтриг?

Версію про самостійну діяльність Іваненка підтримував літературознавець і фахівець з українського бароко Валерій Шевчук.

Невдалий антимосковський дебют Мазепи? Про причетність гетьмана Івана Мазепи (план, від якого той відмовився або в нього не вірив) повідомляли у доносах 1699 року. Тоді бунчуковий товариш Данило Забіла та слуга гетьмана Андрій Солонина вказували на контакти Мазепи з ханом. А 1708 року генеральний суддя Кочубей стверджував, що Мазепа стратив царичанського сотника для відведення від себе підозр.

Версію про причетність Мазепи до виступів Іваненка підтримували літописець Самійло Величко, історик Михайло Слабченко, публіцист Сергій Павленко.

Важко уявити суперечності, що роздирали “українського Мак’явеллі” Мазепу, який однією рукою будував хитрі комбінації для звільнення України від москви, а іншою – руйнував їх на догоду царату. Валерій Шевчук назвав “національним саможерством” боротьбу Мазепи проти того, хто вголос висловив його потаємні думки.

Скоріш за все, доноси були інтригами недоброзичливців, а гетьман насправді на той час зберігав лояльність до царів.

Племінник Мазепи Войнаровський свідчив, що його дядько лиш 1705 року вирішив вийти з-під московської опіки.

Антигетьманська змова старшини. Більш переконливою вважається версія щодо інтриг старшинської опозиції, які були перманентним явищем. Вже 1688 року було викрито антигетьманську змову, а її ватажки генеральний осавул Войца Сербин і переяславський полковник Родіон Дмитрашко-Райча відправилися вимолювати гріхи.

1689 року недоброзичливці (Михайло Самойлович, Данило Апостол, Полуботки) сподівалася усунути Мазепу після провалу Другого Кримського походу.

1690 року старшина (Михайло Самойлович, Леонтій Полуботок) намагалася “підставити” гетьмана у ході “справи Соломона”.

На думку історика Олександра Оглоблина, на межі 1691-1692 рр. сформувався “опозиційний блок” старшини – ексдорошенківці, торгівці, старшина південних полків та Запоріжжя, рештки клану Самойловича, очолений генеральним писарем Василем Кочубеєм, які й інспірували виступ Іваненка. Оглоблин вважав, що в разі розширення повстання вони планували до нього долучитися, або ж реалізувати сценарій “Коломак-2” – спровокувавши заворушення у війську, арештувати Мазепу, замінити його на генерального писаря або Леонтія Полуботка. Однак під час повстання змовники зайняли вичікувальну позицію, а потім помирилися з Мазепою.

Також висувалися більш екзотичні версії. Радянський історик Матвій Яворський без особливої аргументації пояснював усе московськими інтригами, які певно мали на меті перевірку лояльності Мазепи та визначення потенціалу антимосковських настроїв.

Водночас деякі фахівці (Олександра Єфіменко, Микола Маркевич, автор “Історії русів”) вважали діяльність Іваненка винятково “кримським проєктом”.

Образ у мистецтві. Робилися спроби висвітлити образ Мазепиного опонента в мистецтві. Так, у добу визвольних змагань Олелько Островський написав історичну повість “Петрик” (наразі твір втрачено). У міжвоєнну добу історик Олександр Оглоблин опублікував низку наукових розвідок про Іваненка та готував монографію, яку через життєві обставини не завершив. У 1950-х у діаспорі Василь Масютин виготовив пам’ятну медаль, а 1994 року Дмитро Павличко написав поему “Петрик”. Також Іваненко є одним з героїв роману Григорія Колісника “Мазепа-гетьман” 1990 року.

У поемі українського класика та політичного діяча Дмитра Павличка “Петрик” чин Іваненка оцінюється як братовбивчий конфлікт в чужих інтересах. Письменник гостро критикує Мазепу за угодовство московитам та козацьку “напівсвободу” – службу іноземним володарям в обмін на часткові поступки.

Водночас Павличко нерідко вдається до художнього вимислу. Зокрема, в нього Петро Іваненко після невдачі власних задумів йде в монастир, а згодом рятує свого антагоніста Мазепу – під час Полтавської битви 1709 року він затуляє власним тілом гетьмана від московського списа.

Оцінки. Діяльність Петра Іваненка по-різному оцінювали представники історичного цеху:

• вказували на недолугі спроби копіювати Богдана Хмельницького (М. Костомаров, С. Соловйов, В. Шевчук),
• знаходили спільні риси з Петром Дорошенком (Д. Яворницький, Д. Багалій),
• порівнювали з “татарським гетьманом” Суховієм (С. Величко, М. Андрусяк),
• бачили схожість із промосковським бунтівником Барабашем (Т. Таїрова-Яковлєва).

Різні фахівці визначали чин ексканцеляриста як епігонство та комічність на кшталт Дона Кіхота (М.Костомаров), демагогію (М. Грушевський), політичний ідеалізм (В.Шевчук), відчайдушність і патріотизм (Ф. Уманець, Д. Яворницький), висловлення пророчих ідей (Г.Хоткевич), спробу відновлення незалежності України (В. Станіславський).

Різко негативно про виступ Іваненка висловлювалися І.Крип’якевич (через його кар’єризм), М. Драгоманов (запроданець татарам), М. Аркас (потрібний татарам для виправдання набігів) та радянська історіографія, яка вважала Петрика лише ставлеником султанської Туреччини та Криму.

Серед причин поразки руху Іваненка називали втому українців від війн та Руїни (Г. Коваленко), популізм та невиконання обіцянок (С. Соловйов), різке зниження популярності серед бідноти через грабунки українських земель татарськими союзниками (О. Субтельний), втрату потенційної підтримки з боку опозиційної старшини через антиелітарні гасла та проголошення себе гетьманом (О. Апанович, О. Оглоблин).

До згаданих характеристик також можна додати ще одну напівлегендарну постать часів Руїни, що має частково схожу біографію з Іваненком – Степан Вдовиченко. Він був січовим писарем, боровся за гетьманство за підтримки татар, мав антимосковську спрямованість.

Розглядаючи діяльність Петра Іваненка, можна відзначити, що його договір із Кримом 1692 року був непоганою політичною програмою, яка, однак, не виконувалась на практиці.

Іваненко міг вгадати із часом виступу, але йому не пощастило здійснити план через брак організаторських талантів, відсутність потужних сподвижників, незрозумілі цілі татар, завзятий спротив гетьмана Мазепи.

“Ханський гетьман” Іваненко робив неодноразові спроби збурити повстання, проте йому не вдалося підняти нову Хмельниччину.

Серед очевидних заслуг Петра Іваненка варто назвати те, що він намагався закласти юридичне підґрунтя для створення незалежної української монархії, послідовно вів антиросійську боротьбу, приділяв увагу пропаганді та прагнув згенерувати українську альтернативу – заклав традиції антимосковських закордонних осередків, продовжені Костем Гордієнком, Пилипом Орликом, Андрієм Ляхом, Міхалом Чайковським.

Історичний кейс Іваненка – це також типовий приклад браку джерел, де в морі контраверсійної та фрагментраної інформації мало що повідомляється від першої особи. Доводиться висловлювати багато припущень, а низка обставин зостаються нез’ясованими.