Півень на воротах: як родина з Харкова почала нове життя в болгарському селі на Одещині

Історія родини Євсєєвих із Харкова ілюструє, як людська підтримка дає шанс на нове життя для людей і громад. З родиною спілкувалися журналісти видання ОЖ, пише ІП "Кур'єр".

Дев’ятеро людей, дві собаки, хом’ячок і майже півтори тисячі кілометрів дороги. Навесні 2022 року так сім’я залишала Харків. Вони шукали тільки тиші й безпеки. Таким прихистком стало село Владичень Болградської громади в Одеській області. Незнайомі люди зустріли їх щиро. Швидко ці люди стали рідними.

Найменший онук Тетяни Євсєєвої народився 21 лютого 2022 року. Через три дні їхнє життя перевернулося вибухами й сиренами. Сусідня вулиця загорілася, і родина вирішила їхати.

Невістка з новонародженим була в пологовому. Їх виписали, але малюк захворів. Лікарня змусила чекати одужання. Усі сподівалися: коли дитина стане здоровою - рушать разом у дорогу.

У дорогу вирушили всією великою сім’єю: син із дружиною та трьома дітьми, донька з малям і Тетяна з чоловіком Сергієм. Їхали двома автомобілями. Це була дорога в нікуди - з невизначеною метою й довгою дистанцією.

Сергій згадує, що маршрут вийшов довшим, ніж очікували. До Чорноморська було близько 880 кілометрів, а далі - ще понад чотириста через об’їзди. Загалом майже півтори тисячі кілометрів. Дві машини, дев’ятеро людей, дві собаки і хом’ячок.

Спочатку родина планувала виїхати за кордон. Швидко відмовилися від цієї ідеї. Вони не хотіли покидати Україну. Тому шукали притулок тут, вдома. Дзвонили знайомим і питали порад. Так дізналися про Одещину. Уже в дорозі вперше почули назву Болград.

У самому Болграді вільних помешкань вже не було. Місто пригорнуло багато переселенців. Тож родина отримала пропозицію населеного пункту - будинок у селі Владичень.

Їх попередили, що там може бракувати зручностей. Але тиша тоді мала вирішальне значення. Тетяна каже: головне було припинити вибухи й знайти спокій.

Коли Євсєєви зайшли до будинку, там стояли лише голі стіни. Але незабаром сусіди почали приносити меблі, посуд, техніку й продукти. Люди ділилися всім, що мали.

Напередодні Великодня селяни розкладали столи й пригощали сім’ю своїми національними стравами. Вони повторювали: «Хочемо, щоб ви відчувалися як вдома». Це вразило господиню.

Тетяна досі згадує перші дні зі сльозами. Одного разу вийшла вдвір і побачила на воротах мішок із живим півнем. Вона не знала, що з ним робити. Не знала й, хто приніс. Півня просто поклали, щоб родина мала, що приготувати.
«Тут дуже добрі люди», - каже вона, розчулено повторюючи ці слова.

Місцеві теж пам’ятають ті перші дні. Вони зустріли Євсєєвих щиро. Люди кажуть, що переселенці стали рідними. 
«Дай Боже, щоб ця війна скінчилася», - говорять сусіди, бажаючи миру.

До війни Євсєєви жили все життя у багатоповерхівках Харкова. Вони мешкали на восьмому-дев’ятому поверхах і не уявляли життя в селі. Тепер вчаться новому: саджають дерева, доглядають город і експериментують із рослинами.

Вільні ділянки засадили квітами. Діти вже вважають село рідним. Молодші майже не пам’ятають Харкова. Для них тут - дім.

Згодом родина змогла придбати власний будинок. Спочатку в них було дев’ятеро. Потім - десятеро. Стара хата стала замалою й холодною. Багато місцевих будинків опалюють лише частково. Коли люди виїжджали, вони продавали майно. Так Євсєєви придбали свій будинок.

Тетяна звертає увагу на проблему покинутих будинків у Буджаку. Вона шкодує, що гарні села можуть зникнути через відтік населення. Жінка вважає: державна програма, яка допомагала б переселенцям оселятися в таких селах, була б корисною і для людей, і для громад.

Незважаючи на статус переселенців, Євсєєви вирішили не лише отримувати допомогу. Вони прагнули віддати частину своїх умінь громаді. Сергій, який у Харкові ремонтував одяг і меблі, продовжив справу в селі.

Дружина розмістила оголошення в місцевому чаті. Спочатку люди дивувалися: чоловік ремонтує одяг. Потім почали приходити клієнти. То підшити пальто, то перешити спідницю. Сергій навчився шити ще в студентські роки. Він навіть перетягує стільці й м’які меблі.

Сьогодні в Сергія вже багато постійних клієнтів. Він часто ремонтує речі безкоштовно. Довелося навіть замовити коробку ґудзиків, блискавок і фурнітури. Люди кажуть: «Добре, що ви до нас приїхали».

За три роки у Владичені родина встигла облаштувати побут і відчути себе частиною громади. Онуки вивчають болгарську в місцевій недільній школі. Самі Євсєєви вже розуміють болгарську мову, хоча ще не говорять нею вільно.

«Коли говорять - ми розуміємо. Просто поки не балакаємо», - каже Тетяна. А онуки вже кажуть перші слова болгарською.

Тетяна усміхається, коли говорить про нове життя. Вона розповідає про особливі пори року. Тут весна і осінь відчутніші. Роза цвіте навіть напередодні Нового року. Коли йде дощ, сім’я п’є чай і смакує сушені фрукти з власного саду.

Євгенія, невістка Тетяни, лаконічно підсумовує історію: «Так. Тепер це наш дім».

Владичень - село в Болградській міській територіальній громаді Одещини. Поблизу села розташовано ландшафтні заказники місцевого значення «Виноградівка» і «Тополине». Владичень лежить у південно-західній частині Одещини. Зі сходу його омиває прісноводне озеро Ялпуг. У селі переважно мешкають бессарабські болгари, а також гагаузи, українці, молдавани й албанці. Болгарська - найпоширеніша мова спілкування. У травні 2024 року село відзначило 220-річчя з часу заснування.
Підготувала Рина ТЕНІНА