Країна ветеранів і ветеранок. Як держава та суспільство має допомогти тим, хто повернувся з війни

Восени 2023-го соціологічна група “Рейтинг” представила результати опитування “Образ ветеранів в українському суспільстві”. Майже половина опитаних зазначили, що мають близьких та рідних, які брали участь у бойових діях до 2021 року. А у 65% опитаних є ті, хто воював чи воює з 24 лютого 2022-го.

Лише третина опитаних вважала, що держава виконує обовʼязки перед ветеранами та ветеранками. У порівнянні з даними за серпень 2022 року ця цифра зменшилася майже вдвічі. Серед ризикових явищ, з якими можуть зіткнутися військові після повернення, визначали психоемоційну нестабільність, проблеми зі здоровʼям, труднощі з отриманням медичної допомоги, відсутність інклюзивного простору, оформлення соціальних пільг. Крім того, за рік зменшилась кількість опитуваних, які вважають, що суспільство поважає ветеранів - з 91% до 79%.

- Це означає, що на фоні кризових явищ, загальних корупційних скандалів і обговорень того, що держава взагалі робить під час війни, маємо різке погіршення оцінок роботи держави стосовно ветеранів, - пояснював під час презентації дослідження заступник директора “Рейтингу” Любомир Мисів. - Довіра до ветеранів у суспільства висока. Але зʼявляється більше людей, які вважають, що інші ветеранів не поважають і що про них забудуть.

У 2023 році ГО “Принцип” провело дослідження шляху ветеранів та ветеранок “Від поранення до повернення”. Досвід спілкування з цивільним світом вони характеризували по-різному, але переважно добре. Досвід взаємодії з державними структурами був більш негативним. Крім того, для військових війна не закінчувалася після поранення. Опитувані описували, що почуваються “більше воїнами, ніж цивільними”. Цей стан накладається на загальну фрустрацію військових та їхніх родичів, коли доводиться місяцями чекати на отримання статусу учасника бойових дій або оформлення інвалідності.
Здебільшого, ветерани зараз - це ті, хто повертаються з війни з пораненням і через це можуть звільнитися зі служби. Однак після закінчення війни ветеранами стануть усі, хто брав участь у бойових діях. Не всі матимуть інвалідність, не всі - ПТСР. Але більшості після років на війні доведеться заново пристосовуватися до цивільного життя. Щоб це відбувалося максимально безболісно, держава вже зараз мусить формувати не лише окремі послуги для ветеранів, а системну політику.

Її мало б розробляти Міністерство у справах ветеранів, яке тривалий час критикували за неефективність. Через це 5 лютого міністерку у справах ветеранів Юлію Лапутіну нардепи звільнили з посади. Ми звернулися за коментарем до т.в.о. міністра у справах ветеранів Олександра Порхуна, аби дізнатися, з чим залишилося міністерство після відставки Лапутіної та якою має бути нова ветеранська політика. Порхун відповів, що міністерство розпочинає новий етап трансформації, а “країна має взяти відповідальність за героїв, які повертаються з фронту”:

У вересні 2023 року громадська організація “Ветеран Хаб” опублікувала дослідження “Шлях ветеранів та ветеранок під час війни”. Це структура моделі життя військових під час та після служби, протягом повернення до цивільного життя й аж до етапу старіння та смерті. Згідно з цією моделлю, у середньому ветерану необхідно близько шести років від демобілізації до повної адаптації до цивільного життя.

- Я вас закликаю бути чуйними до цього часу і множити його у декілька разів, - пояснювала керівниця “Ветеран Хабу” Івона Костина. - Стартовий період після повернення зі служби у середньому тривав до півтора року, але ми також зафіксували випадок, коли він тривав три роки. Бо ці три роки людина провела вдома і не контактувала з цивільним суспільством. Далі ще півтора року на віднайдення себе нового і піклування про себе. І врешті наставав етап, який ми називаємо вкоріненням. Його можна уявляти як ідеальний варіант інтеграції ветерана до цивільного життя. Починався він не раніше, ніж через три роки після завершення служби.

Станом на січень 2024-го, понад 53 тисяч жінок отримали статус УБД, 524 жінки мають статус учасниць війни, понад 11 тисяч - інвалідність внаслідок війни. Коли Ольга лише стала на протез, розуміла - люди ще не звикли до військових з ампутаціями, тому вирішила не приховувати свою залізну ногу. Так стикнулася з реальністю, де довелося пояснювати дітям, що вона - “тьотя-трансформер”, коли на неї показували пальцем, а дорослим доводити, що вона - учасниця бойових дій. 

У 2020-му Ольга завагітніла другою дитиною. Більшість часу сиділа вдома - це був період ковідного карантину.

- Коли прийшла до лікаря перевірити серце, мене запитали чи набрякають ноги. Кажу, набрякає, одна, і підняла спідницю. А вона так здивовано: “А, так у вас одна нога!”. Ну да, одна і вона набрякає. Але загалом те, що я на протезі, не впливало на вагітність. Були лише проблеми, коли треба було його міняти на новий, а мені все не так: треба ж зрозуміти, чи мені зручно, чи не тисне, чи стопа розвернута в правильну сторону. А я ходжу як качечка, бо інакше через живіт не виходить. То мені сказали приходити за новим протезом вже після пологів.
Перед потугами Ольга планувала зняти протез. Для цього треба було стати на ногу і тоді відчепити його. Але потуги почалися різко.

Окрім виховання дітей і волонтерства, Ольга організувала жіночу команду з футболу. Каже, шукала жінок з ампутацією, яким було б цікаво грати. На перших тренуваннях було важко, але поступово навчилася бігати на милицях. Команда вже їздила на змагання в Польщу.

- Я не вважаю себе військовою людиною, - говорить Антон. - Не люблю армійщину. Але атмосфера в Третій штурмовій відрізняється від звичного армійського “згідно-відповідно”. Коли мене готували до протезування, малював собі, що зможу з протезом тримати зброю. Я б з радістю повернувся у бойові дії, але це неможливо.

У рекрутинговому центрі Третьої штурмової, де зараз служить Антон, працює багато бійців з пораненнями. Вони всі мали вибір залишитися чи звільнитися і зробили його на користь служби. Однак часто ветерани та ветеранки обирають саме звільнення, йдеться у дослідженні “Від поранення до повернення” - і через те, що потребують тривалої реабілітації, на яку в армії не можуть виділити стільки часу, і через “невдячність командування”, і через “радянську бюрократію”.
- Десь за три місяці після поранення мене перевели у військову частину, яка не мала стосунку до мого підрозділу. Ті почали кидати мене по інших частинах. Бувало, казали: “Ой, чувак, як шкода, що в тебе немає руки”, - а потім у вирішенні бюрократичних питань ставили палки в колеса. Це стосується саме оцих кабінетів, де сидять ті, кому байдуже на інших. Їм аби правильний звіт подати. Це не стосується Третьої штурмової. Тому йти сюди на службу мені не було страшно. Я знав, куди повертаюся.