Історичні українські землі у складі росії: історія, факти, карти

Український інститут національної пам’яті детально розповів про історично населені українцями території російської федерації – Стародубщину, Східну і Північну Слобожанщину, Кубань, Зелений, Жовтий та Сірий Клини. Також про історію українців на цих територіях, які нині перебувають у складі "рф".

Стародубщина – регіон на півночі, що раніше був у складі Чернігівської губернії, а зараз належить до Брянської області "рф".

У часи Русі землі Стародубщини належали до Чернігівської землі та князівства. На межі ХІІ та ХІІІ століть Стародуб став центром удільного князівства. Згодом ця територія увійшла до складу Великого князівства Литовського. Після московсько-литовської війни у 1503 році Стародубське князівство опинилося у складі Московського царства. Однак у XVII столітті військо польського королевича Владислава Вази, що претендував на московський трон, та козаків під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного Стародубщину повернули, вже у склад Речі Посполитої.

За часів козаччини і визвольної війни Богдана Хмельницького на ці землі поширюється козацька адміністрація, регіон входить до різних козацьких полків. А у 1663 році з Ніжинського полку виокремили Стародубський. У часи Гетьманщини Стародубський полк був центром козацького літописання. Саме там з’явився один з перших літопис Самовидця, також там знайшли рукопис «Історії русів».

Після ліквідації козацького самоврядування Стародубщина стала частиною Новгород-Сіверського намісництва, згодом аж до повалення Російської імперії – Чернігівської губернії.

«Протягом 270 років з часів Хмельниччини Стародубщина безперервно перебувала у складі козацької держави або адміністративних утворень з центрами на українському Лівобережжі. Зі Стародубщиною пов’язані чимало діячів української історії. Місцеве коріння мали Микола Миклухо-Маклай, Леся Українка, Павло Скоропадський», – пише УІНП.

Однак етнічний та культурний склад регіону змінили білоруси та російські старообрядці, які втікали сюди від царських репресій. Перший російський перепис 1897 року вже зафіксував абсолютну меншість українського населення в усіх чотирьох повітах Стародубщини.

У 1917 році Стародубщина разом з усією Чернігівською губернією увійшла до складу Української Народної Республіки. Потім значну частину Стародубщини контролювала Українська держава гетьмана Скоропадського. І лише у лютому 1919 року на нараді у Москві ухвалили рішення про кордони між УСРР та РСФРР, за яким Стародубський, Мглинський, Суразький та Новозибківський повіти Чернігівської губернії визнали частиною РСФРР. На середину 1920-х у Гомельській губернії РСФРР, куди входили землі Стародубщини, діяли 19 українських початкових шкіл.

Наприкінці 30-х років XVІІ століття землі Дикого поля на місці майбутньої Слобожанщини почали заселяти люди з Правобережної України. Вони створювали слободи – поселення, що звільнялися на деякий час від податків та повинностей. Утворилось п’ять слобідських козацьких полків – Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський та Острогозький. Останній охоплював території на берегах річки Дон, зараз це частина Воронезької області "рф". Переселенці запроваджували козацький полково-сотенний устрій та систему управління, яку очолював полковник і старшина.

Російська імператриця Катерина ІІ скасувала у 1764 році устрій слобідських полків і назвала їх Слобідсько-Українською губернією. Її східна частина разом з Куп’янськом і Острогозьком перейшла до складу Воронезького намісництва. Було ще кілька поділів, у результаті 1819 року Старобільський повіт повернувся до Слобідсько-Української (згодом – Харківської) губернії, а Острогозький і Богучарський – до революції залишалися у складі Воронезької.

«Незважаючи на відірваність від Харківщини, північні території колишнього Острогозького полку тривалий час зберігали і подекуди продовжують зберігати український етнічний характер. За ІІІ універсалом Центральної Ради до складу УНР мала увійти Харківська губернія. Однак не забували батьки нації також про Східну Слобожанщину у складі Воронезької губернії. В тексті універсалу зазначалося, що належність суміжних територій, де українці становили більшість, мала визначитися у майбутньому “за згодою зорганізованої волі народів”», – пише УІНП.

Українці становили більшість в Острогозькому, Валуйському, Бірючанському і Богучарському повітах Воронезької губернії та Новооскольскому Курської губернії.

Остаточно російсько-український кордон визначився вже у радянських реаліях. Делегація УСРР пропонувала обміняти східний Донбас (переважно російський за етнічним складом) на українські землі північної і східної Слобожанщини. За рішенням ЦВК СРСР 1925 року, Україна втратила значну частину Донбасу, однак натомість отримала лише дрібні прикордонні території на Слобожанщині. За межами УСРР опинилися майже півмільйона українців. За переписом населення 1926 року, в деяких прикордонних з Україною районах РСФРР проживало до 99% українців.

Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році частина козаків переселилася на територію Османської імперії і заснувала там Задунайську Січ. Деякі запорожці залишилися у підданстві Росії, з них сформували Чорноморське козацьке військо, яке за наказом Катерини ІІ почали переселяти на Кубань – колишнє володіння Кримського ханства, яке анексувала Росія і винищила ногайців.

12 тисяч запорожців дісталися Таманського півострова морем і суходолом і заснували там місто Катеринодар (нині Краснодар). 1860 року Чорноморське військо об’єднали із частиною Лінійного козацького війська – так виникло кубанське козацтво.

Впродовж ХІХ століття на Кубань переселилися десятки тисяч мешканців колишньої Гетьманщини та Слобожанщини. Ту територію почали називати Малиновим клином. За переписом 1897 року, в Кубанській області українці становили 53%. А 1926 року перепис засвідчив, що кількість українців у цьому регіоні навіть зросла.

«Кубанці тривалий час пам’ятали про своє коріння. У 1918 році козаки проголосили Кубанську народну республіку, яка прагнула встановити тісні зв’язки з УНР та Українською державою. Врешті кубанці так само програли в протистоянні з червоними. Але якщо на території Наддніпрянської України більшовики створили УСРР, яка зберігала формальні ознаки суверенітету й увійшла до складу СРСР на правах союзної республіки, то Кубань стала одним з регіонів РСФРР, не отримавши навіть автономії. Щоправда, більшовики мусили рахуватися з українським характером регіону і поширити на нього політику українізації», – пояснюють в Українському інституті національної пам’яті.

На початок 1930 року в Кубанському окрузі працювало понад 300 українських шкіл, 53 гуртки української мови, у Краснодарі – 30 гуртків. 40% програм Кубанського радіоцентру транслювалися українською мовою. У видавництвах північного Кавказу вийшло 149 українських книг та брошур. А на кінець наступного року на Північному Кавказі повністю чи частково українізували 1868 шкіл, 12 педагогічних технікумів, Північнокавказький педінститут.

Однак згодом українізацію почали згортати, а трагічні події Голодомору, репресії та виселення в Сибір призвели до різкого зменшення чисельності та асиміляції українців.

Зелений Клин (Закитайщина) – це неофіційна назва території на Далекому Сході, яку населяли етнічні українці. Це землі в нижній течії річки Амур, що омиваються Охотським та Японським морями, біля Тихого океану. Зараз це Амурська, Єврейська автономна області, Приморський край, південна частина Хабаровського краю "рф".

Українці почали активно заселяти Далекий Схід у другій половині ХІХ століття. Тоді від Китаю до царської Росії перейшли малозаселені території, для освоєння яких російська влада залучила українських селян, їм після скасування кріпацтва у 1861 році бракувало землі.

До кінця століття туди прибуло понад 4 тисячі родин, які заснували тут 86 поселень з типово українськими назвами: Чернігівка, Кирилівка, Покровка, Ракитно, Ромни, Березівка, Іванківці, Богословка. Одне з найбільших міст російського Далекого Сходу Хабаровськ заснував виходець із Полтавщини, командир 13-го Сибірського лінійного батальйону Яків Дяченко, який у 1858 році висадився на березі річки Амур і створив військовий пост Хабаровка.

Після спорудження Транссибірської залізниці міграція збільшилася. На думку дипломата Юрія Гасенка, на початку XX ст. українці становили 82% населення Зеленого Клину та частини Сахаліну. Саме завдяки їм відбувалася розбудова економіки краю.

Під час революційних подій 1917-го там проголосили автономну Українську далекосхідну республіку. Після встановлення радянської влади почалися масові арешти українських діячів, погроми, що призвело до русифікації українців. Втім, українці далі приїжджали на Далекий Схід – хтось через голод, колективізацію, за розподілом після навчання. Також туди депортовували репресованих. У 1932-1937 роках там на засланні перебував Іван Багряний, свій досвід ув’язнення він описав у романі «Тигролови».

Наприкінці ХІХ століття регіон розселення українців у південно-західному Сибіру в Росії (південь Омської та Новосибірської областей та Алтайський край сучасної "рф") і північному Казахстані (так званий Середньоазійський степ) почали називати Сірим Клином. Примусове переселення українців, зокрема представників козацької старшини з родинами, почалося після поразки Івана Мазепи і тривало все ХVІІІ століття.

У 1870-1880-х роках туди переїжджали українці з Лівобережної України освоювати землі. А згодом – на будівництво відгалужень Транссибірської залізничної магістралі.

Під час Лютневої революції 1917 року мешканці цих територій намагалися добитися незалежності. У липні-серпні 1917 року в Омську відбувся перший український з’їзд Сибіру, який створив представницький орган місцевих українців – Головну українську раду Сибіру.

Радянська влада розкуркулила місцеве українське населення та переселила до північного Сибіру. Натомість сюди переселяли розкуркулених селян з підрадянської України, а в роки великого терору 1930-х років Сірий Клин став місцем заслання для репресованих українців, яких знищували або асимілювали. У середині 1920-х років на території Сірого Клину проживало до 1,5 млн українців.

Жовтий Клин охоплює Надволжя (Астраханська, Волгоградська, Саратовська, Самарська області сучасної "рф").

Після розпаду Золотої Орди на цій території у XV столітті утворилися Казанське та Астраханське ханства. Московія прагнула захопила ці землі у 1550-х роках і почала заселяти українцями Нижнього Поволжя і Середнього Подоння. У XVII столітті тут селилися козаки, які служили в залогах і на пограниччі. Сторожову лінію на Поволжі із центром у місті Царицин (нинішній Волгоград) у 1718 році заселили українські козаки із сім’ями. Слобода українських та донських козаків Дубівка стала центром Волзького козацького війська. Надволжя стало місцем міграції українського козацтва, яке зазнавало утисків на Гетьманщині та Слобожанщині. Для українців цей регіон став «новою Січчю».

У ХVІІІ столітті на Поволжя почали навідуватися українські чумаки за сіллю озера Ельтон, їх визнали державними солевізниками. Сучасне російське місто Енгельс (первісно – слобода Покровська) має на гербі зображення вола з чаном солі на спині на жовто-блакитному тлі.

Історик Микола Костомаров писав у дослідженні 1847 року, що більшість населення Саратова становили українці, мокша, татари та ерзя, росіян там було не більше 20%.
Підготувала Рина ТЕНІНА