"Мене баба здала, сусідка моя". Історія військової, яка служила в Новій Каховці

Як жінці-військовій з маленькою дитиною вдалося вибратися з окупації, розповідає «Голос України».

«Я на війні заради того, щоб моя дитина жила у вільній Україні, де процвітають рідні мова і культура. Я не хочу, щоб моя донька взагалі десь чула російську мову. Щоб вона не хотіла їхати жити за кордон. Хочу, щоб вона тут чудову освіту отримала, і не дай Боже їй військовою бути, як я. І не хочу, щоб дитина, так як я, у свої 21 рік віку, брала участь у бойових діях. Хочу, щоб моя дитина жила у вільній без війни країні», - так каже радіотелефоністка батареї «Градів» 57-ї ОМПБр імені кошового отамана Костя Гордієнка Тетяна з позивним "Сонечко".

9 червня 2021 року вона підписала контракт із ЗСУ. Її чоловік, старший лейтенант, позивний Сварог, теж служив у цій бригаді. Обоє родом із Тернопільщини. Їхня доня, віком два з половиною рочку, нині з батьками Тетяни на Тернопіллі, а вони обоє - на війні.

«Я навчалася з 8-го по 11-й клас у військовому ліцеї у Коропці. Там і познайомилася зі своїм чоловіком. Він на три роки старший, приїхав навідати своїх учителів, ми якось познайомилися і з 2018-го разом. Уже три роки одружені. Після ліцею чоловік вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Я теж хотіла вступати, та вирішили, що одного офіцера в сім’ї достатньо», - розповідає Тетяна.

Після закінчення академії Сварог мав три місця служби на вибір: Нова Каховка, Львів і Миколаїв. І він вибрав Нову Каховку, 57-му бригаду. Прийшов лейтенантом, а після повномасштабного вторгнення отримав звання старшого лейтенанта, нагороджений орденами «Богдана Хмельницького» III і II ступенів.

Сварог минулого року був поранений під час боїв за Лисичанськ, зараз у госпіталі в Дніпрі. Йому ампутували ногу, але в США поставили протез, і він знову хоче повернутися до війська.

«Бо він без цього жити не може. Армія - це його стихія. Він хороший офіцер. Має хист і любить свою справу. Сподіваюся, що скоро настане Перемога, і все буде добре», - каже "Сонечко".

Він був старшим офіцером реактивної батареї. 1 травня 2022 року біля Лисичанська його підрозділ потрапив під вогонь російської артилерії. Машини вціліли, хтось отримав легку контузію, а Сварог не встиг добігти. Він передавав по рації, що в них обстріл.

«Починає бігти, і за 50 метрів від нього падає «град», його відкидає на 2 метри. Розповідає: я відкриваю очі, зверху шматки м’яса, притискаю собі ногу, хлопці підбігають, накладають йому турнікет. Слава Богу, що вони зупинили якусь машину, вона його довезла до госпіталю в Лисичанськ. Уже у шпиталі йому зробили переливання крові, намагались врятувати ногу, але пішла гангрена. Час минув. Його поранило о 14.30, а вже о 16-й він уже лежав на операційному столі», - каже Тетяна.

У липні йому запропонували поїхати до США на протезування. У вересні вже був там, чудово зустріли й прилаштували протез.

Далі – розповідь Тетяни про те, як їй із дитиною минулого року вдалося виїхати з окупованої Херсонщини.

***

Позивний "Сонечко" мені дали в госпіталі, коли приходила до свого чоловіка. Там були «азовці» з ампутаціями. Один із них, чоловік з Грузії, отримав поранення на «Азовсталі», його евакуйовували вертольотом звідти.

От він казав: «Солнышко пришло», «Солнышко пришло до солнышка».

І я так і понині - "Сонечко".

Це все було потім... А Велика війна мене застала в Новій Каховці, я служила в штабі 57-ї бригади, чоловік був на війні.

А я пережила ще місяць під окупацією. Важко було вибратися. У перші дні я навіть не ризикувала виїздити, бо скрізь по дорогах були розстріляні машини. Що я - військовослужбовець, баба здала, сусідка моя. Росіяни ходили грабували хати, до мене теж пробували ввійти, але не зайшли. Одразу телефоную чоловікові й кажу: шукай мені машину, я виїду, бо не виживу. Мене знайдуть рано чи пізно. Дитині на той час було рік і 4 місяці.

І от 17 березня 2022 року ми з донею поїхали. Від Нової Каховки до Херсона відстань 60 кілометрів, і на цьому відрізку орки розставили 20 блокпостів. Настільки нас боїться «друга армія світу».

Доїхали до Херсона. Там мої друзі знайшли незнайомих мені людей, які не побоялися взяти військову жінку з дитиною під своє крило, поки я не виїду на Миколаїв. У них я пробула півтора тижня. Вони знали, що я військовослужбовець. Просто сказали: нікому не кажи.

Потім поїхали на Миколаїв. На блокпосту росіянин побачив мій паспорт. Каже: а, так ти тернопільська, бандерівка, западенка... Бандерівців ми не пропускаємо - шмотки в руки і назад.

Але водій попався нормальний, заспокоював: «Таню, не переживай, об’їдемо зараз. Ми поїхали іншою дорогою, що виходить на Миколаївський порт. Якось проїхали на інший блокпост.

Вони проглядали телефони. А я не видалила одну-єдину фотографію у військовій формі. Він запитує: «Это что такое?». А я кажу: «У вас же была в школе военная подготовка?» - «Ну да, была». - «Вот это со школы». - «Ну ладно, хорошо, удалите, там следующий блокпост - буряты. Они этого не простят». Я повністю форматнула телефон, запхала в кишеню - і все. Ми проїхали бурятів. Вони кажуть: «Там ваши укропы вас не пропустят. Можете даже не ехать». Водій відповідає: «Якщо не пустять, то ми повернемось».

Це був уже останній ворожий блокпост перед ЗСУ. Ми проїжджаємо 15 кілометрів - і тут наші хлопці. І в мене тягар з душі впав. Дорогою я ставила на карті крапки, де їхні блокпости. І військовому кажу: ось вам подарунок.

Він запитує: «А ти з якої бригади? – «З 57-ї». – «О, привіт передавай. Їдьте».

Я одразу 8 квітня поїхала до свого чоловіка, у Лисичанськ. 9 квітня нас там трохи розбомбили, ми мусили переїздити. А 1 травня мого чоловіка поранило.

Та все-таки я з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Вірю в нашу Перемогу й вірю, що в моїй сім’ї і в моїй Україні все буде добре».

***

...Аби я десь просто побачив цю дівчину, то інакше, як Сонечком, її не назвав би - таке від неї йде сонячне сяйво...
Підготувала Рина ТЕНІНА