Вишневий сад Миколи Вінграновського

Його називали «степовим Сварогом», «вінграном», «маршалом літератури». Величали легким, але ніколи - легковажним. Чоловік на правій руці не мав вказівного пальця, та зроду-віку це не коментував. Вірив у Бога, хоча до церкви не ходив. Писав густі вірші: з одного можна було зробити два, й читав так, що перехоплювало дух. Дебютував одночасно з Іваном Драчем. За дитячі твори отримав Шевченківську премію. Впродовж чотирьох років головував в українському ПЕН-клубі. Знявся в чотирьох художніх фільмах і сам відзняв чотири художні та вісім документальних стрічок.

У 1955 році Микола вступив до Київського інституту театрального мистецтва, та не встиг провчитись і двох тижнів, як викликали до ректора. Зайшов у кабінет, а там, крім головного, застав чоловічка, що вмостився на дивані. Міцний, смуглявий, з паличкою, яка тоді слугувала модним акцентом. Про те, що то сам Олександр Довженко, студент не здогадувався. Та й взагалі не цікавився, хто автор стрічок «Земля», «Арсенал», «Щорс» та «Мічурін».

Його попросили прочитати те, що читав на вступних іспитах, от він і дав «Ґонту в Умані» з поеми «Гайдамаки». Сам із себе показний, височенний, у матроських штанах кльош, надісланих братом із Мурманська, в синій безрукавці та балетках. Підошва, щоправда, відклеїлась, тож мусив зшити проволокою.

Так і ходив вже з тиждень, ніхто не помічав, а Довженко мав гостре око, враз зауважив. Не дослухав до кінця, підвівся й резюмував: «Хлопче, ти їдеш до Москви. Будеш навчатися у ВДІКу». Увечері завітав до режисера додому, а там на поличці приготовані п’ятдесят карбованців на нове взуття.

З того часу, що б не складав, звірявся з Довженком. Присвячував щемке: «Стояв задумливо, зіпершись на тин, з чолом Вітчизни білий мій учитель». Спершу жив у маестро в його московській квартирі, от і пішли чутки, що Микола - позашлюбний син. Плітки дочимчикували до рідного села.

Однієї мокрої безсніжної зими юнак приїхав додому на Різдво. На столі - вареники, кутя, горохові січеники. Незмінна гасова лампа, бо електрики ще не було. Праворуч - дядьки з тітками, ліворуч - брати-сестри. Посиділи, повечеряли, поспівали. Коли вийшов на подвір’я, щоб погратися з собакою Волоханем, мати прослизнула слідом та перепитала чужим стишеним голосом, чи то правда, що всім та кожному розповідає, ніби є сином Довженка. Тяжко болів їй той поголос.

Насправді жив у гуртожитку, в кімнаті № 428. В ній стояло чотири ліжка: його коло вікна. Вже тоді римував тепло, густо-насичено. Швидко став справжньою зіркою: зіграв головну роль у стрічці «Повість полум’яних літ». Автор сценарію - покійний вчитель, режисерка - його вдова Юлія Солнцева.

Все починалося з пожежі й знесиленої жінки, яка бігала у вогні та кричала підпаленою пташкою. Кругом - розбурхані чорноземи, попелища, лишень вітряк за інерцією здіймав за вітром крила. Звичайний колгоспник Іван Орлюк став солдатом, дійшов до Берліна, а повернувшись додому, вийшов на щойно зоране поле та зробив перший посів. Стрічку відзначили преміями міжнародних кінофестивалів у Каннах, Лондоні та Лос-Анджелесі, а от у Києві зустріли прохолодно.

Губами білими Вдову. 

Молодий режисер влаштувався на кіностудію, написав сценарій «Світ без війни», а його сховали в шухляду. Редактори, точніше редактриси, новачка ненавиділи, оскільки «не тим пахнув». Перегодом оточення потеплішало, де б не з’являвся, всюди стікався натовп і слухав оповідки, роздуми, байки, бо оратором був неперевершеним.

Міг на ходу вигадати історію про свою африканську засмагу, як і текст виступу на римському симпозіумі міжнародних мов. А ще читав вірші… Робив це так натхненно й магічно, що слухачі спершу стискалися на кшталт пружини, а потім вибухали оваціями.

У 1961 році вийшла збірка «Атомні прелюди». Її сприйняли двояко, адже партія підказувала, як правильно міркувати та робити висновки. Унаслідок односельчани, йдучи повз батьківську хату, гучно кричали: «Ганьба українському націоналістові!» Микола подібне переживав важко, та римувати не припинив.

Якось із колегою вирушили на творчі зустрічі до Запоріжжя. За виступ платили вісім рублів, читання проходили то в одному цеху «Запоріжсталі», то в іншому, увечері - в гуртожитках для розконвойованих. Подібний щільний графік достобіса виснажував, через те вранці було несила встати з ліжка, але Миколі хоч би хни.

Щойно розвиднювалося, йшов на базар по курячі яйця. Пив їх та народжував вірші. Коли завершував, будив сусіда з бадьорим: «Василю, ну чого ти лежиш, як собака. Краще послухай:

Подекуди після декламації просив налити «сльозу», проте склянки не було. Тоді випивав чергове яйце й простягав шкаралупку. Вірші писалися важко, кожне слово доводилось вишукувати: воно «мало вистрелити». Траплялися дні й цілі місяці, коли взагалі нічого не «мережилось», і то була його найбільша мука. Творити з примусу не виходило, вичавлені слова ставали гидкими й ненависними.

Всередині трусило від несказаного. В такі хвилини рятували вода, ліс, гроза й дорога. Ну і, звичайно, степ. Тільки йому вдавалося помітити, що «груша з грушами прибилась до вікна», «промерзлі калюжі прозорять», а «зоря надихається полином». Розказати про скирти-думи, зірки-курчата, безголового соняха, дерев-волейболістів, які снідають землею та хмарами.

Про вгрітий мозолистий степ, посивілих від співу соловʼїв, а ще - про літо, скипіле смолою. У нього лошиця нюхала туман, вітер носив у степ осіннє насіння акацій, серпень лягав під кущем смородини, соняшники обіймалися з кіньми, чорти під верболоззям місили різдвяне тісто.

А ще вмів кохати. Перший шлюб взяв зі стюардесою. Познайомились високо в небі, прожили разом майже десять років, народився син Андрій. У цей час трапилося ще одне почуття, яке залишилось віртуальним. Двадцятирічна студентка Світлана Йовенко написала вірш «У синьому небі, у синьому остиглому небі…» й передала його вже знаному поетові Миколі Вінграновському.

Митець прочитав і у відповідь створив «У синьому небі я висіяв ліс». Поміж рядків вправно заховав почуття, оскільки сіяв не лише звичні дуби та берези, а ще й сни на синьому глеї:

Згодом зустрів лікарку-кардіолога Олександру Білинкевич. На той час вона була заміжня за сином письменниці Ірини Вільде, але кохання виявилось сильнішим за обіцянки та заприсягання. Побралися у досить дорослому віці: нареченому - тридцять дев’ять років, нареченій - тридцять вісім. У нього син Андрійко, у неї донька Ярина.

Олександра - інтелігентна, справжня пані, трохи прохолодна в стосунках, а ще виважена та поміркована. Микола - сущий буревій. Виразний в жестах, інтонаціях, думках. Наповнений по маківку потужною енергією. Разом прожили двадцять дев’ять років. Їй не втомлювався освідчуватися:

Вважав, що любов потребує більше зусиль, бо вона в глибині, а ворожнеча та ненависть лежать на поверхні.
Підготувала Рина ТЕНІНА