Міфи про російське походження Одеси й особливу ностальгію одеситів за СРСР

Серед найпопулярніших міфів, створених російською пропагандою, - російське походження Одеси, примусова українізація міста й особлива ностальгія одеситів за СРСР. Аналізували їх у межах проєкту #Території культури та спростовували у виданні LB.ua разом з Оксаною Довгополовою - одеситкою, докторкою філософських наук і кураторкою платформи культури пам'яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». 

«Одесу заснували лише в 1794, ім’я місту дала імператриця Катерина, і саме з цього моменту Одеса постала як повноцінне портове місто. А отже, уся заслуга в його існуванні належить росії», - так звучить головний меседж про Одесу, який часто поширюють росіяни. Оксана Довгополова, співзасновниця та кураторка платформи культури пам'яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», пояснює, що це міф, насаджений радянською історіографією.

Прихильники цього міфу наголошують на тому, що саме росія створила тут місто світового масштабу, а до неї все тут було дикими та нерозвиненим. Утім ще з XIV століття на цих землях були спочатку грецькі факторії, пізніше порт Великого Князівства Литовського й османський Хаджибей (та апологети міфології чомусь не вважають ці факти дотичними до генеалогії сучасного міста). 

Навіть якщо робити відлік історії міста від дати, яку пропонують російські та проросійські історики - від 1794 року, - у цей час Одеса не була суто російською. Місто від початку було мультинаціональним, а отже й мультикультурним. Українці, євреї, греки, німці, болгари - це неповний список народів, які робили внесок у розвиток культури міста. Одеса завжди була портовим містом - тобто містом, приреченим на різноманітність.  

Різноманітність наочна і в архітектурному ландшафті міста - маємо не лише збудовані на вимогу графа Воронцова пам’ятки європейських архітекторів, як-то Потьомкінські сходи чи його палац. Це ще й, наприклад, Грецька Свято-Троїцька церква - осередок найвпливовішої свого часу грецької громади. Це також і роботи українського архітектора Федора Нестурха - автора Одеської національної наукової бібліотеки й багатьох інших впізнаваних будівель, який працював головним архітектором Одеси на початку XX століття.

З попереднього міфу випливає інший, міцно з ним пов’язаний: росіяни вважають, що українізація міста примусова. Одеса - нібито російськомовне місто, для якого природно розмовляти лише однією мовою.

Однак переписи населення Херсонської губернії (до складу якої тоді входила Одеса) середини ХІХ ст. показують: переважна частина жителів визнавали себе українцями. Водночас, попри значне пригнічення імперією української мови, місто було одним з найбільших книгодрукарських осередків - другим на території України після Харкова. Так, першою україномовною книгою в Одесі стала казка невідомого автора «Маруся», видана в 1834 році. 

Цю сферу активно розбудовувала друкарня Юхима Фесенка, який сам був родом з Чернігівщини. Незважаючи на Валуєвський циркуляр 1863 року й Емський указ 1876-го, він видавав роботи українських авторів, часто за власний кошт. Зокрема, випускав український літературний альманах «Нива», поеми Тараса Шевченка й роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада». 

Крім того, близько 500 одеситів були членами одеського товариства «Просвіта», а на їхні заходи - лекції з українознавства, вистави й концерти - приходили тисячі. Товариство проіснувало лише чотири роки, з 1905 по 1909, проте згодом на його базі виник Український клуб. Він пропрацював уже довше, до 1920-х, коли після кількох перерв у роботі його учасників репресували.

Навіть у сучасній Одесі російська пропаганда вбачає її романтизовану радянську версію, навіяну популярними в СРСР фільмами на кшталт «Пригод Електроніка». Безумовно, не можна викреслити тривалий історичний період, коли радянська культура дійсно мала вплив на місто. Проте навіть у той період Одеса була різною. 

«Як на мене, дуже важливо, наприклад, акцентуватися на 1920-х роках - це та частина історії, що її радянська ідеологія просто витравлювала. Вона пов'язана з українським відродженням. Я не хочу вживати тут термін «Розстріляне відродження», а хочу використовувати термін літературознавця Євгена Стасіневича, підкреслюючи українську приналежність митців. Це один з небагатьох періодів в історії розвитку міста, де базовою нотою не є ностальгія», - коментує Довгополова. 

Зокрема, у 1920-х роках в Одесі діяло Товариство незалежних художників, молоді діячі якого відчували ближчу спорідненість із європейськими митцями та започаткували рух одеського авангардного мистецтва. Більшість митців були вимушені покинути рідне місто у 1921 році, після входу до Одеси армії Денікіна. Зокрема, виїхав і меценат та одеський громадський діяч єврейського походження Яків Перемен; йому вдалося вивести понад 200 полотен “незалежних”. Частину з них у 2010 році викупив фонд “Український авангард”. 

У контексті 1920-1930-х років неможливо не згадати також і Одеську кіностудію, яку тоді називали “Голлівудом на березі Чорного моря”. Про її роботу Юрій Яновський, який у 1926-1927 році був її художнім керівником, напише роман “Майстер Корабля”. У ньому Одеса постає культурним центром та одним з осередків діяльності української інтелігенції того часу. Цей роман радянська влада намагалася всіляко ігнорувати, адже його герої дуже швидко перетворилися на репресованих ворогів народу.

Усі ці факти якнайкраще підкреслюють справжній вплив української радянської культури на місто. Вони ж є поясненням того, чому для сучасної Одеси надважливо говорити про власну історію та її українськість.

Іван Айвазовський, який тривалий час проживав в Одесі, Ілля Ільф і Євген Петров, Ісаак Бабель - це лише початок списку тих видатних містян, яких записала в «російські» спочатку радянська, а потім сучасна російська пропаганда. Їхні роботи містять багато згадок про місто й часто мають геть небагато спорідненості з російською культурою. 

Зокрема, Айвазовський не просто зображав Одесу (наприклад, на картині «Вид міста Одеси», яку викрали росіяни з Херсонського художнього музею) - він також загалом цікавився українським суспільством і культурою. Українські хати, чумаки, степова Україна - усі ці мотиви заворожували митця. Інший приклад: Ісаак Бабель не лише автор відомих «Одеських записок»; він також активно долучався до роботи Одеської кіностудії, писав власні сценарії та редагував роботи інших.

***

«Щоб спростувати ці міфи, потрібно показувати якісний сучасний продукт, - каже Оксана Довгополова. - Я згадала б виставку “Одеса” у Кракові, що зібрала одеське мистецтво за 100 років. Вона побудована так, щоб показати різноманітність одеської культури: не тільки те, що було створено в рамках радянського проєкту, але також (і здебільшого) низові, альтернативні, неофіційні мистецькі практики радянської Одеси, а також мистецтво, створене вже в часи незалежності України.