RSS

"Ніколи не пізно втратити себе, якщо ти читаєш Булгакова і слухаєш Земфіру": Саша Гонтар про трансформацію ідентичності

"Ніколи не пізно втратити себе, якщо ти читаєш Булгакова і слухаєш Земфіру": Саша Гонтар про трансформацію ідентичності

Ким вважали себе українські діти, що росли в русифікованому середовищі дев'яностих і нульових? Яким був їхній шлях до самовизначення та формування української ідентичності? Чому ми маємо відчуття, що знаходимо справжніх себе, коли відмовляємося від культурних артефактів росії та її мови?

Олександра Гонтар, журналістка і ведуча YouTube-каналу "Телебачення Торонто", поспілкувалася про це із "Суспільне Культура" в межах блогу "Прощавай, імперіє!" 
- Якою була або якою ти відчувала свою ідентичність у ранньому дитинстві? Чи замислювалася ти про це?
- Я знала, що я українка. У школі був предмет "Я і Україна" - отже, це натякало мені на мою національність. Але моє дитинство, звісно, не було "торжеством" всього українського. Про це вже багато було сказано, але нульові й дев'яності були русифіковані, цей процес активно спонсорувала росія, звідти вливали багато грошей у це. Навколо було багато всього російського і мені це здавалося прикольним, класним. В дитинстві моєю улюбленою піснею була American Boy (виконує радянський і російський гурт "Комбінація", серед слів пісні - "я простая русская девчонка", згадки Москви і балалайки, - ред. ). Я співала її в караоке, коли приходила в гості до бабусі, і в мене завжди було 100 балів. Я не знала такого складного слова, як "ідентичність". В принципі, я не замислювалася над тим, що треба обирати, ким бути.
Але момент водорозділу справді був - ми з моєю подругою розмовляли на суржику і у восьмому чи дев'ятому класі вирішили, що настав момент, коли треба визначитись: говорити українською чи російською. Тому що суржик – це не престижно.
Через те, що я читала російські твори Лермонтова, Маяковського, Булгакова та інших, ми обрали, що будемо говорити російською мовою. Я пам'ятаю, як ми приходимо в нашу звичну компанію такі "ну что, мы собрались, где все остальные?" І вони такі - що? Зараз це звучить крипово, але тоді ми ходили з відчуттям власної вищості, тому що вони, недорозвинуті люди, розмовляють суржиком, а ми, еліта, говоримо російською мовою.
- Який контент тоді тебе оточував? Як розвивалися твої музичні вподобання, чи тягнуло в бік російських пісень, як у випадку з літературою?
- Як у кожного підлітка, в мене у 12–13 років наступив бунт. Треба було, щоб він був виражений в чомусь, що мене оточує - і я почала слухати рускій рок. Моїм улюбленим виконавцем був Віктор Цой, у мене навіть була книга про нього, де були зібрані всі тексти пісень, інтерв'ю з дружиною, друзями, колегами-музикантами. Кожного дня я читала ці пісні і думала: "Боже, такая неоднозначная личность, такая глубокая, такая сильная. Жаль, что у нас такого нет". Окрім Віктора Цоя, я слухала різноманітних "Арию", "Король и Шут", "Алису", о боже! Весь пантеон руского року, який зараз вписується за війну проти України і підтримує путіна. - оце були мої кумири. А Цой підтримав СВО з того світу, найімовірніше. У мене був рюкзак з "Алисою", напульсники "Ария", я теж страждала таким дуже тяжким гівнярством.
- Чи був паралельно із цим інтерес до української музики? Умовно, чи ти знала про існування "Мертвого півня" в підлітковому віці?
- Ні, не знала. Знала, що є "Океан Ельзи", "Воплі Відоплясова" і якась нецікава українська естрада, де співають ультрапатріотичні пісні.
Чомусь здавалося, що до української мови приходять саме в таких конкретних речах - типу як Олександр Пономарьов співає щось про Україну. Здавалося, що це не та мова, якою співали щось близьке до мене.
Але проблема була в тому, що я не заглиблювалася в пошук чогось, що могло б мені сподобатись і допомогти відкрити для себе український світ, українську музику. Це до мене прийшло трохи пізніше. Та в мене був гурт, який перевернув моє життя. Він був український, але російськомовний - Quest Pistols. Моє життя було поділене на до і після, відколи я дізналася про них, бо вони були ледь не перші бунтівники, перші артисти, які нарочито протиставляли себе тій гламурній естраді нульових, червоним доріжкам, стразам. І вони зійшлись із моїм підлітковим бунтом. Quest Pistols, мабуть, найбільший вплив на мене справив якраз через те, що вони були в потрібний час для мене, вони виникли. І зараз, коли я слухаю якісь пісні з того періоду, які вони перекладають українською, це мій улюблений гурт досі. У 2013 році я опинилася на концерті на честь 1025 років хрещення Русі. На святкуванні у центрі Києва офіційно виступали "Братья Карамазовы", "Алиса", "Воскресение", Кубанський казачій хор і лише один український гурт - "Скай". Це були гурти, які я любила: пам'ятаю, як стою під сценою і співаю пісню гурту "Алиса" -  "Небо славян", і думаю: "О боже, це хвилююче, це найкращий момент мого життя!" І в мене взагалі не виникало думок про те, до чого росіяни у хрещенні Русі, що так не має бути, що це взагалі якийсь нераціональний захід. росіяни завжди вміли вдало примазуватися своїми виконавцями і артистами до заходів, які мають історичне підґрунтя.
- Чи виділяєш ти момент у своєму житті, коли все змінилося? Умовно, відбулася зміна твоєї ідентичності, перехід від чогось такого як "какая разница" або русифікованої ідентичності до україноцентричного світогляду? Що це був за момент і яка його історія?
- Мені ніколи не було принципово слухати саме російську музику і читати саме російську літературу. Вона мені траплялась і тому вона мені подобалась, тому я розширювала свої горизонти саме у цій національній категорії. Якось у 16 чи 17 років я вчергове пішла в книгарню "Клуб сімейного дозвілля". Це був наш звичний час після школи, коли ми гуляємо містом і заходимо в різні книгарні просто подивитися на корінці. І я побачила там збірку десяти українських поетів останнього десятиліття - там був Сергій Жадан та інші письменники, яких називають поколінням нульових. І я прочитала там поезію Дмитра Лазуткіна.
Я подумала: вау, українська поезія може бути такою сексі, такою сучасною, може говорити тими словами, які є в моєму оточенні! Це саме те, чого завжди хотілося - щоб воно було ніби про тебе, твоє життя, про твою мікросистему існування.
Відтоді у мене почався стрімкий процес пізнання всього українського. Я відкрила для себе інших українських поетів-сучасників і подумала, що тепер я хочу бути українською поеткою. Я ще раніше покинула писати вірші російською мовою, почала писати вірші тільки українською. Бо подумала, що якщо я займаюся творчістю, то треба визначитися для кого. І я не писала для росіян, це зрозуміло. Але, зрештою, тепер я точно зрозуміла, що українські поети - це живі люди, і навіть ті, хто є в досяжності мого фізичного тіла, я можу потрапити на їхні читання абощо. І що це весело - бути серед живого процесу творення мистецтва. Українською я почала говорити вперше після Революції Гідності, але тоді це зупинилася, тому що моє російськомовне оточення було незадоволене тим, що я довго пригадую слова. Тобі теж некомфортно у цій ситуації, ти підвисаєш, довго не можеш намацати потрібне слово або фразу, і я подумала "та ладно, мені так простіше". Коли був вибір, чи зробити зусилля, чи далі говорити, як зручно, - я обрала друге. У Кропивницькому, де я жила і працювала журналісткою, на роботі я говорила українською, але там у мене були друзі, з якими я говорила російською. Потім я переїхала в Київ, і тут довелося вибудовувати нове для себе оточення, яке дізнається про тебе з цього моменту. Ти можеш бути будь-ким і я обрала, що для всіх цих нових людей я буду говорити українською. У мене лишалися друзі, з якими я говорила російською, але десь за рік це закінчилося.
Тому що це дивно - тут я говорю українською мовою, а зараз вийду і, зустрівши друга на вулиці, скажу "приветики, как дела?" Це жахливо, нелогічно, має бути щось постійне і стале в цьому житті. І якщо це мова, то це непогано.
- Як ти оглядаєшся на ці процеси зараз? Чи була у тебе ностальгія за якимись речами? Що ти зараз відчуєш, якщо почуєш якусь із тих російських пісень?
- У мене немає ностальгії за артефактами руского міра. Коли ти вибудовуєш українське середовище, знаходиш гурти і літературу, які тобі подобаються, оточуєш себе українським, це захопливо і авантюрно - пізнавати щось нове. Тоді не буде ностальгії за "Я сажаю алюминиевые огурцы" (пісня Віктора Цоя - ред.).
Ностальгія може бути лише тоді, коли в житті більше нічого немає окрім того, що було під час цієї російської культурної експансії. Може, в когось найяскравіші моменти життя дійсно асоціюються з тим, що відбувалося під пісні "Сплин" чи "Король и шут". Але це звучить дуже прикро.
Це питання твоєї життєвої динаміки і того, наскільки ти насичуєш своє життя цікавим. Якщо ти хочеш пізнавати цей світ, то ти не жалітимеш за якоюсь третьосортною музикою чи літературою, яка захоплювала тебе в ранньому віці.
- В одному з постів ти писала, що те російське, чим ми були наповнені в дитинстві і юності, відібрало в нас можливість мати іншу культуру, інші спогади. Чи є в тебе емоція злості на це?
- Я не відчуваю злості на весь цей довгий період мого захоплення російським, бо я відчуваю радість, що пройшла трансформацію і змінилась. Я еволюціонувала.
Озираючись назад я відчуваю емоцію щастя, що я не людина, яка захищає Булгакова у фейсбуці. Я людина, яка ще кілька років тому розклала для себе по поличках, чому Булгаков – це булшит.
Злість, може, і продуктивна, але не в тривалому часі. Можна позлитися сьогодні, завтра, але коли це триває місяцями і роками - то, мабуть, потрібно її трансформовувати і переспрямовувати в щось інше.
- Чи маєш відчуття, що ти - краща версія себе? Що ти віднайшла щось, що тобі справді належало? Розшифрую, що я маю на увазі: ті, хто наважується на мовний перехід, або відмовляється від російського контенту, часто бояться, що втратять себе. Мій досвід такий, що коли я усе це зробила, я, навпаки, ніби знайшла себе. Чи є у тебе таке?
- Ніколи не пізно втратити себе, якщо це та версія тебе, де ти читаєш Булгакова перед сном, а зранку прокидаєшся і слухаєш Земфіру. Якщо ти українець, то, найімовірніше, це не ти. Як ти сказала, що віднайшла себе — у мене абсолютно та сама емоція.
Я стала україноцентричною і моє життя в Україні нарешті гармонізувалось, у мене немає жодного парадоксу в існуванні тут і тепер.
Також у мене немає жодного жалю за втратою старішої версії себе, тому що розвиток – це те, що відбувається органічно. Ви навіть не помітите, як змінитесь, як щось інше з'явиться в мисленні. Це не такий процес, що вчора ти відмовився від російської мови і читання Пушкіна, а завтра прокинувся і геть інакше дивишся на цей світ, ніби на білий аркуш, і не можеш дати собі ради. Це відбувається поступово, і абсолютно нормально, що можна відчути дискомфорт. Але це не буде постійно. Не варто соромитися минулого, його варто лише переосмислити.
- На стримах "Телебачення Торонто" ви з Максимом Щербиною часто торкаєтеся цієї теми, згадуєте, як ви говорили російською, якісь артефакти тієї доби. Це ваша рефлексія чи більше данина приколу?
- Безперечно, це рефлексія. З іншого боку, вона, мабуть, уже давно відбулася. Ми радше проговорюємо те, що в якийсь конкретний момент актуально проговорити. Це циклічна тема, часто щось стається в нашому суспільстві, що підштовхує актуалізувати власні конкретні досвіди: про перехід на українську мову, про віднайдення актуальної української культури для себе. І так, можливо, це постійна рефлексія, тому що це також безперервний процес, завжди можна відкрити нове в чомусь, що здавалося тобі вже зрозумілим.
Якщо нас читає людина, яка в процесі цього шляху, переходу, зміни, віднайдення українських пріоритетів, або вона лише думає, наважується зробити такий крок - що б ти їй порадила?
- Зараз органічно обирати, на якому боці історії ти хочеш бути. І якщо ти обираєш бути на українському боці, на світлому боці історії, тобі хотітиметься розмовляти українською, хотітиметься відкривати для себе цей світ і робити для цього зусилля. Можливо, вони будуть розтягнутими в часі. Це теж нормально, не все відбувається за одну секунду, за один день, за один місяць.
Я це проходила, цей шлях трансформації був для мене цілком органічним. Він сукупно тривав до десяти років. І, можливо, рано чи пізно ви прокинетесь і зрозумієте - ну от, я вже така версія себе, яка мені подобається. І я хочу далі розвиватися в цьому.
Підготувала Рина ТЕНІНА

28.05.2024    

Увага! Використання публікацій ВД «Кур'єр» у спільнотах соцмереж та ЗМІ без зазначення автора и назви видання ЗАБОРОНЕНО!


Поділитися новиною

Слідкуйте за новинами у інформаційних пабліках "Курьера недели": Телеграм-канал Фейсбук группа


*Залишити коментарі можуть зареєстровані користувачі Facebook.

-->
Угору