«У ветеранів загострене відчуття справедливості, іноді ступор у побуті... Довколишні реагують не завжди з повагою та розумінням»
«Ця шапка пройшла зі мною «Азовсталь» та полон», – надворі, перед розмовою, з усмішкою говорить ветеран Олександр Наговіцин з Одеси. Повномасштабна війна застала його саме на підступах до Маріуполя. Згодом військовий лікар рятував життя захисників вже в оточенні на «Азовсталі». Після цього опинився у полоні – спершу в Оленівці на Донеччині, згодом у російському СІЗО.
31-річний Олександр Наговіцин нині – капітан медичної служби у лавах військово-морських сил, начальник відділення реабілітації та відновлювального лікування у 61-му військово-мобільному шпиталі.
В інтерв'ю «Главкому» він розповів про оборону Маріуполя, побут на оточеній «Азовсталі», жахи полону, а також поділився думками щодо найгостріших питань довкола медицини на передовій. - Олександре, раніше ви розповідали, що ваша мама хотіла стати лікарем, але не склалося. Тому ви й обрали такий шлях. Це єдина причина?
- Дійсно, мама дуже хотіла стати медиком, але у Радянському Союзі у неї не склалося. Вона переклала це призначення на мене. Але їй подобається педіатрія, а я дуже люблю травматологію, хоч це досить «кривава» спеціальність. І я хотів бути саме військовим лікарем.
- Власне, чому саме військова медицина і безпосередньо «у полі»?
- Мене завжди приваблювало все про війну – кіно, вистави, оповідання, історичні хроніки. Після школи хотів вступити одразу до медичного університету. На бюджет я не пройшов, тільки на контракт. На сімейній нараді ухвалили рішення, що піду у медичний коледж, куди потрапив на бюджет.Перша практика медичної справи у мене була у військовому шпиталі у відділенні травматології. Річ у тім, що коли я був ще у коледжі, мені здавалося, що стати медиком буде легко. Пройду коледж, університет, інтернатуру і залишусь у шпиталі. Ну, дитяча наївність, що тут сказати? (сміється). Та мій шлях досить тернистий... Коледж я закінчив, потім відпрацював на фельдшерському пункті в Одеській області й вступив на другий курс у медичний університет на контрактну основу, але вже мав досвід і практику у масажній і реабілітаційній сфері. Тобто я допомагав батьками платити за моє навчання.До слова, тоді я був автором п'яти патентів і більш ніж 50 друкованих робіт у різних виданнях, зокрема й закордонних, тож виріс до голови студентського наукового товариства. Згодом я дізнався, що в Україні є військово-медична академія. Одразу подав туди документи. Там і продовжив навчання.
Олександр Наговіцин: «Мені здавалося, що стати медиком буде легко. Ну, дитяча наївність, що тут сказати?»
«Я сам від себе не очікував, що я буду таке робити» - У яких точках ви працювали до повномасштабного вторгнення?
- З грудня 2021 року був у передмісті Маріуполя. До великої війни у мене робота була проста: обстежити бійців, когось забрати у лікарню через коронавірус чи грип, і так – дрібниці пролікувати. На важкі випадки поранень чи за загиблими мене не відправляли – тримали, як молодого офіцера, трохи у стороні, щоб не злякався.Проте за декілька тижнів до 24 лютого 2022-го поранення військових стали важчими. Ми думали про ескалацію, але не вірили, що це далеко зайде. 24 лютого на світанку на нас пішла ворожа важка техніка...
- Як медиків готували до великої війни?
- В академії були навчання щосеместрово – мінімум два тижні такмеду, згортання-розгортання польових шпиталів.
- Вважаєте, були готові до такого масштабу бойових дій?
- У мене був юнацький максималізм: думав, що до цього не дійде. Що воно почнеться пізніше і в іншій країні... І я сам від себе не очікував, що я буду таке робити. Наприклад, що полізу у палаючу техніку, аби допомогти хлопцям, чи буду лікувати бійців у настільки важких умовах.
- У перші дні повномасштабного вторгнення ви усвідомлювали, яких масштабів, руйнувань та жертв очікувати?
- До кінця лютого ще не усвідомлював. А от у березні почалась «жара», як то кажуть. Тоді до мене дійшло, що ми вже в оточенні. Ми по черзі доповідали командирам про необхідність коридору, бо місто ми своїми силами та засобами не втримаємо. Постійно запрошували підтримку. Вірили, що до нас з «великої землі» прийде міцний залізний кулак. Це був єдиний настрій для нас, з яким ми продовжували працювати, рятувати поранених і відбивати свої позиції. Ніхто не розраховував на оточення. Усі думали, що наші Збройні сили спроможні прорвати оточення і тримати рубіж оборони на тому рівні, який він був під час АТО/ООС.
У Маріуполі я ремонтував і людей, і машини
- Ви вірили у те, що вийдете з оточення? Які були думки, коли зрозуміли, що Маріуполь повністю захопили окупанти?
- Ще до кінця березня сподівався вихід з оточення, але після перших ракетних ударів по стратегічних об'єктах я у це вже не вірив. Але продовжував говорити щось оптимістичне, щоб підняти настрій пораненим хлопцям.
- Командир вселяв у вас віру, як і ви своїм пораненим? Які завдання ставило керівництво у ті найтяжчі дні облоги?
- Поки ми перебували у місті, а не в облозі на двох заводах
(«Азовсталь», ММК Ілліча – «Главком»), то всі вірили, що до нас приїде підмога й ми відіб'ємося. Коли ж ми перейшли на заводи, то завданням було врятувати якомога більше людей, також ми планували прорив. Тоді у нас був командир
Сергій Волинський (позивний Волина) – дуже класний чоловік. І він мені сказав, що виконуватиме свою роботу до останнього. Усі сподівалися на безпечний вихід, вірили у кораблі
(для евакуації – «Главком») з Туреччини. На коридор ми не погодилися, бо знаємо трагедію Іловайського котла, Донецького аеропорту. Ніхто з нас не погодився…
- Яке на той момент було медичне забезпечення?
- Жодного. Нам пощастило, що була домовленість з керівниками медичних закладів: нам дозволили брати все необхідне – цього майна мало вистачити.Тоді й керівники аптек допомагали, нам залишили ключі й дозволи на користування ліками.
- У зв’язку з чим було прийнято рішення про релокацію на «Азовсталь»?
- Спершу була боротьба за комбінат Ілліча, готувався потужний удар – як нам говорили командири, готувався прорив на велику землю, але з 2 тис. осіб прорвалося зо два десятки… І під час цього прориву ми мали або лишитись на заводі, або вийти на вільну землю, або вийти на «Азовсталь». Ми своїм підрозділом прийняли рішення виходити на «Азовсталь».
- Так було безпечніше?
- Не те, щоб безпечніше, там ми могли ще принести користь. Ми розцінювали вихід на «велику землю», як квиток в один кінець. А тут була можливість виконати свою роботу до кінця і ліквідувати якомога більше окупантів. Ми планували наш прорив кілька тижнів.Спроба була не одна, остання у середині квітня виявилась найбільш успішною. Ми добиралися колонами. Ми з водієм повернулись на комбінат Ілліча, аби забрати залишених поранених – і вивезли всіх, кого знайшли по різних бункерах.Я попередив хлопців: або зараз, або ніколи, тож їдемо на «Азовсталь». Проте вони вірили, що їх заберуть і буде прорив.Тоді по дорозі потрапили під обстріл, автівка лягла на правий борт. Побігли у найближчий погріб, там перечекали й таки добралися.
- Ваші обов'язки як медика змінилися на «Азовсталі»?
- Так, вони розширились. Я був і бойовим медиком, і водієм, і фельдшером, і лікарем, і керівником стабілізаційного пункту. Навіть доходило до того, що я був одним з хірургів у госпітальному бункері.

Олександр Наговіцин надає медичну допомогу військовому на «Азовсталі», травень 2022 рік
- З якими найбільшими труднощами тоді зіткнулися?- Найбільші труднощі були, коли ми ще обороняли місто Марії. Тоді мій водій Роман втратив дружину. У неї було дуже важке поранення. Вона була з ним у бригаді, але служила в іншому підрозділі. Інессі було 23 роки… Для мене це стало найбільшим ударом.
- Ліки, їжа, спорядження… Чого найбільше бракувало на «Азовсталі»?
- Щодо ліків я взагалі не переймався, тому що у мене у розпорядженні були ліки всього міста до «Азовсталі». Питаннями їжі займалися сержант медичного пункту та вільні на той момент водії. Інколи щось підкидали здорові бійці. Щодо харчування – воно було ніяке з самого початку. Було таке, що падали з ніг. В один з таких випадків зламав собі хребці, коли підіймав одного надто важкого.Щодо медзасобів: ми почали економити ліки десь за два тижні до виходу з «Азовсталі». У достатній кількості не було нічого. Шовний матеріал, антибіотики, перев'язувальні матеріали – це все ми рахували. Про стерильність не йшло навіть мови – ми все глушили антибіотиками.
- До слова, антибіотикорезистентність тепер є гострою проблемою під час лікування поранених бійців…
- Так, тут я «нагрішив». Але у мене не було іншого варіанту. Я знав, якщо ми виграємо цю війну, то війну бактеріям ми врешті-решт програємо… Було важко, але ми вигадували щось. Наприклад, у нас майже не було фізичних розчинів для вливання тих самих антибіотиків. Тож брали венозну кров, розводили антибіотик і знов запускали розчин веною.
- Як думаєте, скільки б ви ще могли протриматися саме на «Азовсталі», якби не було рішення виходити?
- Небагато, тому що втрачали свідомість на рівному місці.
- Як сприйняли наказ про вихід з «Азовсталі». Чи вірили у те, що невдовзі повернетеся додому?
- Так. Без віри нікуди. Нам пощастило, що прийшов цей наказ, ми знов повірили: а може, ще лишимось живими?
«У полоні ми завжди мріяли…»
- Далі – Оленівка. Як там проходили дні, які були умови утримання? - Мене не залучали до примусових робіт. Я сказав собі, що буду продовжувати лікувати навіть тут. Було і холодно, і мрячно, і мокро, і води не вистачало, і їжі не вистачало. Але ми трималися, як могли. Проте була можливість хоча б вийти на свіже повітря.
- Я його пам'ятаю й дуже чітко все знаю. Проте поділитися цим не можу через заборону вищого керівництва, зокрема СБУ.
- Чи були передвісники трагедії, можливо, змінилася поведінка окупантів? Когось відселили?
- Ми відчували щось неладне, тому що йшли чутки про переселення когось.
- Що давало вам наснагу триматися, попри знущання й голод?
- Ми з хлопцями дуже здружилися. І дійсно була велика підтримка. Ми завжди мріяли. Ми знали, що ми вийдемо й організуємо якусь власну справу. І що ця війна не може тривати вічно. А потім ми починали переповідати один одному своє власне життя, хто чим займався.
- Коли ви потрапили у СІЗО на території росії? Чи були там кращі умови?
- У жовтні нас забрали з Оленівки у Старий Оскол – там була ізоляція. Давали читати книги, проте це була настільки пропагандистська література, що я її навіть згадувати не хочу.
Нас били всім, чим тільки могли…
- Вас намагалися піддати пропаганді у полоні. Вербували перейти на сторону противника?
- Так, мене теж вербували, але не погодився. Казали, що і міста мого немає, і батьків немає. Проте я не вірив. Також постійно крутили аудіозаписи з пропагандою на гучномовці, ну і пісні такі ж. Це дуже збивало з думки.
- Які у російських силовиків були методи тортур?
- Усі фізичні – починаючи від звичайного побиття палицею, закінчуючи електрошоком. Нас били всім, чим тільки могли…
- За цей час вам траплялися адекватні росіяни, які б по-людськи ставилися?
- Так, був один постовий. Він адекватно ставився, бо я підкупив його своїми знаннями у медицині. От, наприклад, він давав нам більше часу, щоб ми не стояли в одній позі, а могли присісти. Також приносив літературу. І він завжди, коли проходив коридором, був гучнішим, щоб ми його чули.
- Олександре, як ви дізналися про повернення додому?
- Нам розповідали з інших камер, як проходить перевірка перед звільненням з полону. Тобто за день-два проводили тілесний огляд. Тож нас почали менше бити.Тому, коли ми запідозрили, що мене таки відпустять, я казав іншим, аби по черзі мені надиктовували хто їхні рідні та де їх знайти. Хоч у мене погана пам'ять, але я таки згадав всіх, і навіть більше.

Олександр Наговіцин на «Азовсталі»
- З якою вагою ви повернулися додому?
- 45-50 кг при зрості 180 см. До великої війни важив до 80 кг.
- Як це надалі відобразилося на здоров’ї?
- Слабкість, важкість, проблеми зі шлунком, підшлунковою, кишківником, ослаблення імунітету, втрата зору та слуху, болить хребет…Зі слухом проблеми почалися ще, коли я потрапив під бомбардування ще у Маріуполі. Тоді вийшло так, що я на позиції лишився один. Чую літак – виходжу подивитись, що куди летить: бачу якусь пляму, яка прямо на мене сунеться. А поблизу дуже вдало був великий екскаватор розташований ківшиком донизу – я туди й стрибнув… Як наслідок – ліве вухо повністю глухе, праве – трохи більш ніж половина і постійний дзвін.
- Як держава організувала процес реабілітації для воїнів? Чого найбільше бракувало, якої допомоги?
- Щодо реабілітації, тут в мене виникли службові питання… Командири частин не люблять відпускати на лікування... Щодо грошової допомоги, хочу сказати, що тим людям, які отримали навіть III групу інвалідності, а у мене саме третя вже, можна дати першочергове житло (для ветеранів з I та II групою інвалідності передбачено безплатне житло – «Главком»). Я б погодився на навіть однокімнатну квартиру. Бо я один, поки родини немає.
«Наше суспільство не готове до повернення військових з полону та фронту» - Чи відомо вам про випадки, коли рідним полонених називають ціну за те, щоб внести потрібну особу у списки обміну?
- Я переконаний, що таких схем немає – це просто такий розвод. У жодному разі не потрібно на таке вестися.
- Ваші рідні до когось зверталися за допомогою, поки ви були у полоні?
- Усі їхні зусилля допомогли мене повернути з полону. Вони звернулись в усі інстанції. А ще заснували громадське об'єднання «Військові медики України». Треба звернути увагу, що країна-агресорка дуже рідко віддає медиків на обмін. Ми, звільнені з полону, маємо стати голосом для тих, хто ще не з нами.
- Олександре, скільки часу вам знадобилося, аби повернутися до нормального життя?
- Ще не повернувся, на це потрібні роки. Але хочу зауважити, що наше суспільство не готове до повернення військових з полону та фронту. У ветеранів загострене відчуття справедливості, іноді ступор у побуті, можуть бути і зриви. Довколишні реагують по-різному, не завжди з повагою та розумінням.
- Як зараз оцінюєте стан тактичної медицини в Україні та відповідного забезпечення?
- Стан тактичної медицини зараз, на відміну від початку війни і того, що було в АТО/ООС, значно покращився. Збільшилась кількість фахівців, створені школи. Хочу зазначити благодійний фонд та тренінговий центр Pulse, який активно розвиває тактичну медицину в Україні. А я – радник медичного директора, тож досвід також передаю наступним поколінням. Разом ми працюємо над удосконаленням у сфері надання знань та вмінь, щоб краще готувати українських захисників до надання допомоги. Ці навички – це врятовані життя!
Забезпечення теж збільшилось, але його все одно недостатньо. Буває таке, що йде неповний комплект аптечок або деякі складові неефективні, китайські.
- Яку роль у підготовці фахівців та забезпеченні необхідними медикаментами та супутніми засобами відіграють Медичні сили ЗСУ? Чи були у вас особисто нарікання?
- Дуже багато нарікань. Командири беруть на себе занадто багато повноважень, немає розуміння у цьому плані. Кожен фахівець має займатися справою, проте наразі не всім дають таку можливість. От, приміром, я навчав на кораблі (Олександр Наговіцин був судновим лікарем – «Главком») свій особовий склад тактичній медицині. До мене прийшов начальник зі шпиталю й сказав, що я неправильно викладаю і дав мені примірник для сухопутних військ, тобто для землі. Я на нього подивився і думаю: «ти дурний чи що?».

Олександр Наговіцин під час розмови з журналісткою «Главкома» зауважив,
що тактичну медицину варто запроваджувати зі шкільного рівня
- Кому із цивільних знання з такмеду потрібні перш за все?
- Це потрібно всім і кожному. І цивільним, і дітям також. Я ставив це питання в Одесі ще до повномасштабної війни. Пробував просувати його в маси через міську раду. Нічого не вийшло. Нині потрібно розробити спеціальні навчальні програми для цивільних. От, скажімо так, я ще зі школи прийняв для себе, що медицина важлива, навіть для дітей. Підлітки дуже часто дивляться за своїми молодшими братиками чи сестричками. У мене з сестрою різниця в 11 років. Я її водив і в садочок, і у школу, і на майданчики, і на гуртки і я знав, що може статись…
- Ви як це бачите? На шкільному рівні впроваджувати?
- Так, починаючи зі шкільного рівня, а саме з 9-10 класів, коли підлітки вже планують своє майбутнє, йдуть до коледжів, до університету. Але викладати має людина, яка не підпорядковується Міністерству освіти.
- Який мінімум з тактичної медицини порадите знати громадянам?
- У першу чергу,
шкала AVPU – оцінка рівня свідомості людини. Також слід знати, де вимірювати в людини пульс. Розрізняти кровотечі й вміти їх зупинити. Крім того, важливі знання серцево-легеневої реанімації. Варто знати, що потрібно робити, коли у людині напад епілепсії – я неодноразово стикався з тими ситуаціями, коли ставали над людиною і виламували щелепу… Люди не знають, що варто робити в такій ситуації, щоб дійсно допомогти, а не нашкодити.
- Що б порадили тим, хто обрав для себе шлях військового медика. До чого готуватися?
- І морально, і фізично треба бути підготовленими. Річ у тім, що коли я йшов на війну, я був підготовлений. Морально готуватись треба до найгіршого. Окрім тебе, ніхто нічого не зробить. І фізично бути готовим все робити за кожного – бути універсальною людиною. У Маріуполі я ремонтував і людей, і машини. Одна з навичок, яка врятувала мені життя і хлопцям, – кермування.
- Як бійці лікуються в умовах інтенсивних бойових дій, на нулі. На якому рівні наразі навички першої допомоги у військових?
- Дивіться, на першому рівні йде саме взаємодопомога. Якщо в когось при виконанні завдання стається поранення з масивною кровотечею, перше – це оцінка безпеки. А чи безпечно тут надавати допомогу? Чи треба спочатку витягти пораненого й надавати допомогу в іншому місці? Треба думати також і про власну безпеку, мінімум – рукавички. Насправді у Маріуполі вони мені жодного разу не знадобились. Але все нормально, кров у мене чиста. Карма відпрацювала на всі сто. Важлива також злагода у команді. Чи люди довіряють один одному, з ким вони йдуть у бій?
- Це доцільно. З приводу того, що людина у шоці, тому йде перерозподіл крові – вона зосереджується на серці, легенях, у мозку. А всім іншим органам крові не вистачає. Якщо крові втрачено багато, то може бути таке, що витекло дуже багато сухої речовини крові – формених елементів (еритроцити, лейкоцити та тромбоцити – «Главком»). І тут ми стикаємось з фізіологічним елементом – формені елементи крові створюють і підтримують тиск у судинах та переносять кисень і поживні речовини. Це вже дорога в один кінець. Найпростіше, що може трапитися – це гемоторакс, тобто вихід рідкої рідини за межі кровоносного русла у ту або іншу порожнину. Але, якщо ми вчасно і вдосталь переллємо одногрупну, однорезусну кров (якщо на стабпункті є навчена людина, то зможе перелити й очищену кров пораненого назад у русло), то цьому можна запобігти. Людина залишиться без ускладнень, живою, скоріше вийде на одужання. Тому я повністю «за».
- Чи чули про негативні випадки?
- Я про таке ще не чув. В усіх усе було успішно.
- Олександре, чим наразі займаєтеся?
- Бавлюся дуже високими матеріями. Тобто планую, планую і ще раз планую. Я переходжу з одного роду військ в інший. З бойових підрозділів у шпиталь. На іншу посаду, яка ніяк не пов'язана з тією роботою, яку я виконував. Бо, вибачте, прийняти хворих, випустити їм ліки або відправити у шпиталь може і фельдшер. Мені на кораблі робити нічого. До того ж я вже непридатний для морської піхоти, ДШВ. У мене варіант – або навчальні заклади, або госпіталь. Навчити я встигну завжди. Зараз я хочу зосередити увагу на новій посаді, а саме у реабілітаційному відділенні.
- Зважаючи на всі випробування, тортури, які довелося пройти, чи обрали б ви такий шлях оборони Маріуполя знову?
- Так, тільки у полон би вдруге не пішов.
- Чи хотіли б повернутися у Маріуполь і на «Азовсталь» після перемоги, чи навпаки – хочете ніколи про це не згадувати?
- Я б туди повернувся один раз, об'їздив би кілька місць і поклав би квіти. Там, де я втратив своїх людей і не зміг їх звідти дістати…
- Олександре, що дає вам сили йти до перемоги після пережитого?
- Підтримка рідних – це найголовніше. Також освіта – куди не глянь, а лікарі потрібні. Я обрав свій шлях – реабілітацію, тож моя особиста впертість мене й рятує.
Підготувала Рина ТЕНІНА