RSS
Історія     

Угорські воєнні злочини під час окупації Карпатської України

Угорські воєнні злочини під час окупації Карпатської України

Окупація у березні 1939 р. Угорщиною Карпатської України не могла бути виправдана жодним етнічним підґрунтям: із 544 тис. населення краю (в кордонах, встановлених Віденським арбітражем) тільки 26 тис. (4.75%) становили угорці. Захоплення мало цілком односторонній і насильницький характер.

Втім, гортистська правляча верхівка прагнула легітимізувати цей крок, апелюючи як до історичних аргументів про повернення краю в лоно корони св. Іштвана, так і маніпулюючи прагненням місцевого населення. Так, виступаючи в Палаті представників угорського парламенту 16 березня 1939 р., прем’єр-міністр Пал Телекі заявив, що у зв’язку з розпадом ЧСР та породженою ним анархією, Угорщина на прохання русинських представників застосувала військові та політичні заходи «для порятунку життя і майна русинів та угорців на Закарпатті».
Замість обіцяної автономії 18 березня 1939 р. на окупованій території було запроваджено воєнний стан та утворена військова адміністрація (Kárpátaljai katonai közigazgatás) на чолі з генералом Бейлою Новаковичем, що керувала краєм до його юридичної анексії 7 липня 1939 р. Командувач угорської окупаційної армії вважав, що Підкарпаття було захоплено в результаті акту війни (manu militari), й відтак, було природньо, щоб згідно із законів війни контроль над територією взяла на себе військова адміністрація.
МАХОВИК НАСИЛЬСТВА
Ще в ході бойових дій гортистські каральні органи при підтримці активістів із числа місцевого угорського населення взялись за «очищення» території краю від «небажаних елементів». Головним ініціатором маховика насильства стали військові на чолі з начальником генштабу генералом Генріком Вертом, який зайняв найбільш непримиренну позицію щодо українського руху, розглядаючи його як ворожий та цілком інспірований із-за кордону. Він вважав, що угорські війська не повинні особливо церемонитися з цивільним населенням, заявляючи, що «на території бойових дій, де гонведам чиниться збройний опір, що завдає втрат у живій силі, не може бути коректності по відношенню до населення, на такій території треба спочатку знищити збройний опір». Подібну позицію займав й керівник угорських диверсійних акцій проти Карпатської України у 1938-1939 рр. Міклош Козьма. «Я думаю, – стверджував він, – що наші гонведи не будуть мати багато полонених січовиків. Настав час з ними розправитися». Саме члени організованих М. Козьмою терористичних загонів «Собот Чопоток» та «Рондьош гардо» відзначалися найбільшою жорстокістю по відношенню до представників українського руху.
Жертвами угорських репресій і воєнних злочинів стали різні категорії місцевого населення, однак найбільш жорстокого переслідування зазнали січовики, національно свідома інтелігенція, колишні державні і партійні службовці Карпатської України та представники духовенства. Метою угорських надзвичайних заходів було фізично ліквідувати або інтернувати противників нової влади з числа діячів українського руху, та нейтралізувати прагнення населення до будь-якого опору угорській окупації шляхом поширення серед нього страху.
Під час окупації Карпатської України угорська сторона не рахувалась із правами українських військовополонених, розглядаючи січовиків виключно як бандитів чи терористів. Зокрема, в ході наступу в районі Севлюша, Великої Копані, Королева та Рокосова гонведи часто без будь-якого суду та слідства розстрілювали захоплених у полон січовиків та їхніх командирів, а поранених добивали, вкидаючи у Тису із зав’язаними колючим дротом руками. Очевидці згадували, що дорога між Хустом та Великою Копанею була вкрита тілами січовиків, що лежали групами по 5-10 осіб. Зокрема, трагічна доля спіткала поранених оборонців Карпатської України в імпровізованих шпиталях Жіночої Січі у Кривій та Хусті, що були заколоті після приходу угорців. Розстріли в різних куточках Хуста продовжувалися до 23 березня.
Командувач операції в Карпатської Україні полковник Л. Белді таємно повідомив спеціальному представнику регента з питань «приєднання Рутенії» Міклошу Козьмі, що у перші дні окупації угорські військові ліквідували 200 українців, більшість з яких були полоненими січовиками з Хуста, Білків та Севлюша.
Угорські історики стверджують, що частина розстрілів озброєних січовиків та цивільних на полі бою була пов’язана з тим, що вони не були достатньо організовані та обмундировані, і «підступно» стріляли в гонведів із засідок. Відтак, угорські військові трактували їх як «бандитів». З іншого боку, після вбивства членами ОУН польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького 15 червня 1934 р., угорська влада слідом за Польщею прирівнювала всіх українських націоналістів до терористів. Таке широке юридичне трактування давало карт-бланш на необмежене насильство та позасудові страти захисників краю. 22 березня 1939 р. угорський офіцер Імре Сентпал писав: «Січовиків, які потрапили у полон, були розстріляні. Цьому не треба дивуватися, тому що вони стріляли із засідки. Одного із поранених січовики зненацька вбили. У відповідь на варварство січовиків угорці розстріляли біля Хусту 23 січовиків». Такі аргументи є швидше намаганням виправдати злочини угорських військових.
КАРПАТСЬКА СІЧ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
Не викликає сумнівів, що у згаданих випадках угорське командування нехтувало основоположними правами військовополонених, гарантованих учасникам Національної Оборони Карпатської України на підставі Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни, прийнятої 18 жовтня 1907 р., до якої Угорщина приєдналася двічі у 1909 р. як частина дуалістичної Австро-Угорської імперії та у 1918 р. як незалежна республіка. Так, згідно ст. 1 цього документу, збройні сили Карпатської України підпадали під визначення воюючої сторони (наявність вищого керівництва, відповідального за своїх підлеглих, розпізнавальних знаків, відкрите носіння зброї, дотримання законів і правил ведення війни) та мали усі права нарівні з іншими учасниками міждержавного конфлікту.
І тут не мало жодного значення, що Карпатську Україну як самопроголошену державу не визнала жодна країну світу. Згідно ст. 2 Гаазької конвенції, навіть населення незайнятої території, яке при наближенні ворога добровільне візьметься за зброю для боротьби з наступаючими військами і при цьому відкрито носить зброю та дотримується законів і пра¬вил війни, автоматично прирівнюється до воюючої сторони із забезпеченням відповідних прав. Положення конвенції стосувалися однаковою мірою як армій, так і ополчення та добровольчих загонів, якими були деякі стихійно сформовані відділи студентів і семінаристів, що зголосилися боронити свій край від угорської агресії. Вони складали собою частину Національної Оборони Карпатської України, й відтак, керуючись ст. 1 конвенції, зараховувались до категорії «армія». Поряд з комбатантами вони у разі потрапляння в полон мали користуватися правами військовополонених.
Відомо, що багато членів Карпатської Січі через об’єктивні причини не мали обмундирування, не кажучи вже про добровольців. Частина з українських оборонців могла носити лише окремі знаки розрізнення (як приміром, синьо-жовті нарукавні пов’язки, чи шапки-мазепинки). Однак існує чимало свідчень, коли полонених січовиків угорці розстрілювали саме в однострої. Більшість учасників боїв відкрито носили зброю і дотримувалися законів і правил війни, включно з дотриманням прав військовополонених (як приклад тут можна навести випадок захоплення січовиками у полон поблизу с. Шаркадь (сучасний Горбок на Іршавщині) 7 гонведів, з них 4-х поранених, яких відправили автобусом до Хуста, де їх нагодували та надали медичну допомогу).
Станом на березень 1939 року діяв ще один важливий міжнародно-правовий документ – Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1929 р. (пізніше вона була переглянута і доповнена 1949 р.). Вона фактично доповнювала відповідну Гаазьку конвенцію 1907 р., містила в собі 97 статей і забороняла репресії та колективні покарання військовополонених. Дії конвенції поширювались як на випадки оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що могли виникнути між двома чи більше сторонами, так і на випадки, коли стан війни не був визнаний однією з них (як відомо Угорщина не оголошувала офіційно війни ні Чехо-Словаччині, ні Карпатській Україні).
Відповідно до положень Женевської конвенції до військовополонених відносився не тільки особовий склад збройних сил сторони конфлікту, але й також члени ополчення або добровольчих загонів, які були частиною цих збройних сил, та учасники організованих рухів опору. Пункт 3 статті 4 чітко говорить про те, що в цю категорію також зараховуються члени особового складу регулярних збройних сил, які заявляють про свою відданість урядові або владі, що не визнані державою, яка їх затримує. Це зокрема стосується Угорщини, яка здійснювала затримання полонених невизнаної нею армії Карпатської України. Відповідно до положень конвенції, їм гарантувалися усі права військовополонених, включно з правом на гуманне поводження, повагу до їхньої особистості та честі, належні умови утримання, безоплатну медичну допомогу, забезпечення в достатній кількості водою, їжею, одягом, взуттям, білизною, засобами гігієни тощо.
Документ приписував державам-підписантам гуманно поводитись із військовополоненими, забороняв будь-яку дискримінацію, як також насильство, зокрема усі види вбивств, завдання каліцтв, жорстоке поводження й тортури, захоплення заручників, наругу над людською гідністю, залякування, засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, «який створений належним чином і який надає судові гарантії визнані цивілізованими народами як необхідні» (сюди зокрема не відносилися нашвидкуруч створені у перші дні окупації угорські народні ради та інші нелегітимні військові судові органи, які вершили «суд» над затриманими учасниками Карпатської України). Будь-які дії чи бездіяльність з боку держави, які спричиняли смерть або створювали серйозну загрозу здоров’ю військовополоненого, розглядалися як серйозне порушення конвенції.
Порушення угорськими військовими в ході окупації та подальшої «зачистки» території Карпатської України цих базових міжнародних конвенцій, які були дійсними станом на 1939 р., дає підстави кваліфікувати їх як воєнні злочини. У міжнародному праві останніми визначаються дії або бездіяльність під час збройних конфліктів, які становлять серйозні порушення законів та звичаїв міжнародного гуманітарного права та є криміналізованими згідно міжнародних договорів чи звичаєвого права. Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі, що здійснював правосуддя над нацистською верхівкою після війни, визнав, що порушення Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 рр. та Женевських конвенцій 1929 р. були воєнними злочинами згідно міжнародного права, оскільки дію цих конвенцій на момент 1939 р. визнали усі цивілізовані країни.
Треба відзначити, що не всі порушення міжнародного гуманітарного права прирівнюються до воєнних злочинів. Загальними умовами визначення воєнних злочинів є наступні: 1) порушення має становити посягання на правила міжнародного гуманітарного права; 2) ці правила мають бути звичаєвими за своїм характером; 3) порушення має бути серйозним; 4) порушення має передбачати індивідуальну кримінальну відповідальність особи, яка здійснює порушення цих правил. Обов’язковою умовою воєнних злочинів є їх зв’язок з бойовими діями під час збройного конфлікту. Воєнні злочини можуть здійснюватися тільки особами, а не юридичними суб’єктами. Ні організації, ані держави не можуть притягуватися до відповідальності за воєнні злочини в міжнародних кримінальних трибуналах. Їх можуть здійснювати як комбатанти, так і цивільні особи, якщо вони пов’язані з однією з воюючих сторін. Зокрема, в контексті подій березня 1939 р. такими були члени іррегулярних формувань («Рондьош Гарда», «Собот-Чопоток», «гвардія чорнорубашників» С. Фенцика), яких угорські військові залучали як до бойових дій, так і до здійснення репресій і позасудових страт на території Карпатської України. Водночас потенційними жертвами воєнних злочинів можуть бути як учасники бойових дій, так і цивільні особи.
Хоча на сьогодні не існує загальноприйнятої класифікації воєнних злочинів, останні групують за чотирма категоріями: 1) злочини проти захищених осіб (поранені, військовополонені, цивільні особи та жителі окупованих територій, атаки проти яких не можна обґрунтувати військовою необхідністю (принцип пропорційності); 2) злочини проти захищених матеріальних благ, зокрема приватної власності; 3) злочини, пов’язані з використанням незаконних методів війни; 4) злочини, пов’язані із застосуванням незаконних засобів війни. Більшість злочинів, здійснених під час ліквідації Карпатської України, відносяться до першої категорії, серед них: умисне вбивство, спричинення серйозних поранень чи шкоди здоров’ю, тортури, жорстоке та нелюдське поводження. За усталеними нормами міжнародного гуманітарного права цивільні особи, які не є членами збройних формувань та не беруть участі у бойових діях на боці сторін конфлікту, не можуть ставати об’єктами нападів, на відмінну від комбатантів, які є «легітимними об’єктами». Учасники конфлікту повинні чітко розрізняти комбатантів та цивільне населення, яке не бере участі у бойових діях, так само як і військові та цивільні об’єкти. Для визначення воєнних злочинів важливим є принцип пропорційності застосування сили. З цим зокрема пов’язана заборона на спричинення надлишкового поранення чи страждання противнику, які не виправдані воєнними потребами.
Протиправні дії угорських військових по відношенню до цивільного населення Карпатської України, зокрема національно свідомих українців, які у першу чергу ставали жертвами угорського насильства, цілком підпадають під визначення воєнних злочинів, адже вони здійснювалися у зв’язку зі збройним конфліктом по відношенню до осіб, які симпатизували чи підтримували одну з воюючих сторін (уряд Карпатської України та її збройні сили). На нашу думку, їх не можна характеризувати як злочин проти людяності, адже для цього необхідно буде довести, що угорські акції мали цілеспрямований, масовий і систематичний характер. Натомість, історичні джерела свідчать, що угорські злочини проти цивільного населення мали ізольований та спорадичний характер, і не були частиною якоїсь продуманої урядової політики.
ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ В ДІЇ
Наведемо приклади воєнних злочинів, які здійснювалися угорськими військовими чи підтримуваними ними іррегулярними формуваннями проти полонених комбатантів Карпатської України та симпатизуючого їм населення. 16 березня 1939 р. угорські терористи розстріляли у Великому Бичкові районного команданта Карпатської Січі поручника Павла Волощука. 17 березня 1939 р. потрапив у полон і був розстріляний керівник білківських січовиків Василь Галас. Така ж доля спіткала команданта Волівської Січі Степана Фігуру, якого разом із місцевими вчителями д-ром Яківим Завальницьким, Марком Колесником та Михайлом Виняром вбили 18 березня в урочищі Тішня на околицях Волового.
У Волівці був у нелюдський спосіб замордований посол Сойму Карпатської України, голова «Просвіти» у с.Верхні Верецьки Іван Грига. У с. Нягово (Добрянське) на Тячівщині був вбитий місцевий командант Карпатської Січі учитель І. Біловар. 19 березня у соляних шахтах с.Солотвино разом із 15-ма січовиками були розстріляні керівник штабу Карпатської Січі полковник М.Колодзінський та його ад’ютант поручник З.Коссак. 23 березня 1939 р. у В. Бичкові після жорстоких катувань угорські вояки розстріляли учителя Дмитра Остапчука та інженера Миколу Литвицького із Кобилецької Поляни.
Від угорських репресій в рядах Карпатської Січі загинув й учитель Микола Виноградський (Вайнбергер). Угорська окупаційна влада звинуватила його у вбивстві дванадцятьох мадярських «героїв – визволителів» і замордувала 20 березня 1939 р. у с. Тур’я Ремета на Перечинщині.
Також у цей період відбувалися розстріли без суду та слідства у Требушанах і Квасах на Рахівщині. Зокрема тут 20 березня 1939 р. знайшли свою смерть греко-католицький священик Карл Купар, учитель Василь Небола із с. Грушово, комендант квасівської Січі чотар Василь Тимощук, січовий організатор Іван Годван, січовик Іван Полянчук, голова місцевої Української національної ради Федір Рознійчук. Окрім цього є згадки про розстріли січовиків та українських активістів у Нижніх Верецьках (30 чол.), Діброві (32 чол.), Тячеві (77 чол.), Ясіні (103 чол.), Чинадієві (23 чол.), Перечині (8 чол.) та інших місцевостях.
Окрім терору окупанти та їхні помічники з числа місцевого населення вдавалися до актів мародерства, грабежу та зґвалтування жінок, які теж можна кваліфікувати як воєнні злочини. В. Гренджа-Донський у своєму щоденнику зафіксував факти кривавих зґвалтувань угорськими солдатами жінок, переважно членкинь Жіночої Січі із Галичини, у Хусті, Королеві, Ясіні та Квасах. Після насильницьких актів їхні тіла мордували у нелюдський спосіб.
Та наймасштабнішим воєнним злочином, здійсненим у співпраці між Угорщиною та Польщею, став розстріл полонених січовиків на карпатських перевалах: 18 березня 1939 р. – на Верецькому (до 500-600 осіб), 23 березня 1939 р. – на Яблунецькому (Татарському) (30-40 чол.), та 21 квітня 1939 р. –Ужоцькому (60 чол.). У згаданих випадках угорська сторона була як опосередкованою співучасницею злочинів (так як, передаючи полонених бійців Карпатської України полякам, угорці не могли не знати про їх подальшу долю), так і безпосередньою, беручи участь у спільних стратах.
Представник військової адміністрації на Закарпатті, греко-католицький священник Юлій Марина у своїх повідомленнях на адресу прем’єр-міністра Угорщини Пала Телекі рапортував: «Угорські військові поводяться тут так, начебто управляють ворожою територією. Звідси походить наша непопулярність, що посилюється у всіх напрямках». Свавілля угорських органів контррозвідки, що діяла під прикриттям картографічної служби, викликала негативну реакцію населення. Вже згадуваний нами угорський капітан Імре Сентпаль писав з цього приводу: «На цю поведінку населення дивиться недобрим поглядом. Воно не може зрозуміти, чому поруч з армією, жандармерією та поліцією існує ще й цивільна контора, яка займається розслідуваннями, арештами і навіть побиттям людей до крові на основі наклепу. Доноси (брехня) дуже поширилися, хто має ворогів, на тих обов’язково доносять у картографічну службу. Донос є достатньою підставою для затримання на декілька днів та побиття».
Угорський терор і репресій проти активних діячів українського визвольного руху у краї залишив помітний слід у колективній пам’яті його мешканців, які урізноманітнюють своїми свідченнями наявні мемуарні матеріали й нечисленні архівні матеріали про виміри угорського свавілля в окупованому краї. «Ви знаєте, шо мадяри тут чинили на Закарпатті? – розповідав Михайло Петричко. – То середньовічні звірства, за слово січовик розстрілювали на місті без ніяких питань. «Укра», «укра», «укра», це українець – стріляли на місці…». Батько Михайла Петричка був змушений емігрувати за кордон через свою активну громадянську позицію в часи автономії Карпатської України. «Всі інші українського напрямку мусили або ховатися, або доти пішли геть, або тихенько сидіти, тому шо з мадярами бесіда була досить коротка – в табір, розстріл, знущання…».
Єврейські свідки, що пережили Голокост, підтверджують інформацію про угорське насильство проти полонених карпатських січовиків. Зокрема, Аранка Сєгал згадує, як після приходу угорців бачила трупи трьох вбитих членів Карпатської Січі, що були скинуті у р. Боржаву поблизу с. Великі Ком’яти (сучасний Виноградівський р-н). Єва Сломовітс із Заріччя пам’ятає, як «ці січовики були оточені… і вони вбили їх, угорці вбили цих молодих хлопців, багато з них». «Коли угорці зайшли в село, вони дуже швидко поставили кінець січовикам, вони вішали січовиків на телефонних стовпах, – пригадує Ендрю Буріан із с. Буштино, сучасний Тячівський р-н. – Це була угорська справедливість, вони дуже швидко придушили повстання».
Про угорські жорстокості на території Закарпаття писали і румунські оглядачі: «Окупуючи Карпатську Україну, угорці розгорнули терор проти українського населення. Вони знищували без пощади та суду всіх українців, яких підозрювали в участі в організації «Січ», або тих, які працювали в національному дусі (…) Не було села, де угорці не розстріляли українців». За даними румунських джерел, жертвами угорських екзекуцій стали 2,5 тис. осіб, багато з яких було інтерновано у таборах та зазнали тортур. Документальні матеріали, зібрані навіть угорськими офіційними комісіями свідчили, що багато українців перед вбивством були у жахливий спосіб катовані. Зокрема, наводився приклад вбивства угорцями у с. Требушани сімох українських селян, яких було заарештовано, побито і в брутальний спосіб замордовано: їм були відрізані носи, вуха, розрізаний живіт, в який накидали землю. Українське населення було обурене такими діями, внаслідок чого поширювалася ненависть до угорців.
Для полонених січовиків були створені тюрми і концтабори у Кривій, Хусті, Тячеві, Великому Бичкові, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному та ін. Часто для потреб в’язниць пристосовувалися додатково приміщення шкіл, урядових будинків, лікарень чи інших установ. За даними Станіславівського воєводського управління польської поліції, угорська окупаційна влада заарештувала та запроторила за ґрати понад 1500 січовиків. За підрахунками В. Гренджі-Донського, у березні-травні 1939 р. на території Карпатської України загальна кількість ув’язнених становила бл. 12 тис. Вочевидь, ця цифра була перебільшеною. Так, за оцінкою українським емігрантських установ у Протектораті Богемії та Моравії, станом на кінець квітня 1939 р. їх було вдвічі менше – бл. 6 тис.
Крім постійних фізичних тортур, в’язні перебували у жахливих умовах: спали на невеликому клаптику мокрої холодної підлоги, звідки було заборонено без дозволу пересуватися та навіть розмовляти між собою, а порушення цього припису суворо каралося. Харчування було переважно одноразовим. Все це призвело до тотального фізичного виснаження в’язнів.
Після допитів і тортур багатьох полонених оборонців Карпатської України розстрілювали по лісах, або вивозили поромом на Тису і скидали трупи у річку. Набір катівських технологій угорських військових і жандармів був доволі строкатий, перебуваючи на рівні із садистською винахідливістю більшовиків та нацистів: від побиття гумовими палицями, всовування голок під нігті, до відрізання частин тіла, розп’яття на дереві чи закопування живцем у могилу разом із убитими. До уваги не брався ні вік, соціальний статус, чи стать ув’язнених.
У середині квітня 1939 р. близько 1200 в’язнів із угорських тюрем і таборів на території Закарпаття було переведено до концтабору в с. Вор’юлопош поблизу Ніредьгази, де тортури, побиття і знущання над ними продовжувались до травня 1939 р. Їх звільнення стало результатом лише втручання німецьких чинників.
Проведення жорстоких репресій проти українського національного руху на Закарпатті поділяли не всі угорські політики. Так, 23 березня 1939 р. після ознайомчої поїздки краєм державний секретар угорського уряду з питань національних меншин Тібор Патокі закликав прем’єр-міністра П. Телекі покласти край жорсткостям, інспірованим начальником генштабу Г. Вертом проти полонених січовиків. Зокрема, він звертав увагу на щоденні випадки брутальності і закликав відкликати із Закарпаття шовіністично налаштовані угорські групи, підкреслюючи, що населення краю не можна підкорити тільки засобом насильства.
В угорському парламенті навіть була створена слідча комісія, очолювану депутатом Бейлою Фабіян, яка розслідувала насильницькі дії військових на Закарпатті. Комісія зібрала матеріал, який підтверджував брутальність дій військових щодо місцевого населення. Через звіт комісії та під тиском опозиції в парламенті репресії на певний час притихли. Сам прем’єр-міністр П. Телекі був невдоволений сваволею військових у регіоні та всіляко сприяв швидкій заміні військової адміністрації на цивільну. 22 березня 1939 р. він у присутності депутата А. Бродія закликав Г. Верта до виваженості та гуманності. Прем’єр-міністр був загалом невисокої думки про угорського начальника генштабу, вважаючи його «дурним, негнучким офіцером, з яким жодна співпраця була неможлива». Генерал Верт не тільки проігнорував звернення уряду, але, як згадував начальник розвідки та контррозвідки угорського генштабу Рудольф Андорка, також не брав до уваги прохань своїх німецьких колег, відстоюючи безкомпромісне ставлення до полонених січовиків.
Послаблення репресивного тиску угорських військових настало лише у травні-червні 1939 р. і було пов’язане із міжнародною реакцією на насильство в Карпатській Україні. Вирішальну роль тут зіграв тиск Берліна, який домігся від Будапешта звільнення більшості українських в’язнів угорських концтаборів і тюрем до середини літа 1939 року. Загалом, за угорськими даними, з березня до грудня 1939 р. жертвами гортистських репресій на Закарпатті стали 4,5 тис. осіб. Ця цифра включає в себе як учасників українського національного руху, так і активістів комуністичної партії. За оцінкою дослідників, в результаті угорської окупації територію краю покинули не менше 40 тис. осіб.
ПИТАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Угорський терор в ході захоплення Карпатської України, який забрав життя сотні військових і цивільних тільки у перші кілька дні окупації, став безпрецедентним в історії цього прикордонного регіону, який довгий час не знав тривалої міжетнічної ворожнечі. Після захоплення Закарпаття угорська правляча еліта імпортувала сюди етнічне насильство, отруївши атмосферу довіри, що будувалася століттями між різними етнічними групами. Головним інспіратором масових екзекуцій та репресій на Закарпатті стало угорське військове керівництво, яке мало на меті знищити опонентів гортистського правління в краї, насамперед представників українського напрямку. Згідно міжнародного гуманітарного права, яке діяло на той час, ці дії підпадають під визнання воєнних злочинів.
Сьогодні Україна повинна нарешті усвідомити масштаб злочинів, здійснених угорським окупаційним режимом на території Закарпаття у 1939 році, дати їм належну міжнародно-правову оцінку та шукати справедливості для сімей загиблих і постраждалих. Потрібно відзначити, що на відмінну від інших воєнних злочинів та злочинів проти людяності, здійснених представниками гортистського режиму під час Другої світової війни, дії угорських військових в Карпатській Україні не отримали належного судового розгляду, а жоден винуватець не був покараний за свої дії. З іншого боку, сучасні угорські історики та офіційна влада намагаються заперечувати ці злочини. Завданням українських істориків та юристів на даному етапі має стати їх подальше вивчення задля відновлення історичної справедливості для жертв угорського насильства.
Підготувала Рина ТЕНІНА

21.03.2024    

Увага! Використання публікацій ВД «Кур'єр» у спільнотах соцмереж та ЗМІ без зазначення автора и назви видання ЗАБОРОНЕНО!


Поділитися новиною

Слідкуйте за новинами у інформаційних пабліках "Курьера недели": Телеграм-канал Фейсбук группа


*Залишити коментарі можуть зареєстровані користувачі Facebook.

-->
Угору