Українці і татари: драматичне братерство

Не можна забувати і про етнопсихологічну схожість жителів Січі і Кримського ханства, в яких була однакова ментальність воїнів. Тому й не дивно, що між кримцями й українцями часто були військові союзи. Щоразу ці союзи ставали лише міцнішими, і в них вже була своя історія взаємин.

Мирні і союзні відносини між українськими козаками і кримськими татарами почали виникати на початку XVI століття, що було насичене бурхливими подіями. Спочатку вони не були щирими, проте це не заважало їм мати із сусідами мирні економічні зв’язки, а за потреби об’єднуватися у спільні військові походи. Так, наприклад, один із перших випадків бойової співпраці сягає 1521 року. Саме тоді в поході кримського хана Мухаммеда Герая I на Москву взяли участь козаки на чолі з козацьким старостою Євстафієм Дашкевичем. 

Здавалося б, що могло об’єднувати козацького старосту і могутнього кримського хана, повелителя великого Улусу? А натомість і у Мухаммеда Герая, і у Дашкевича були свої причини вимагати пояснень від московського князя Василя III. Адже останній дозволив собі у першому випадку - не послухатися свого сюзерена кримського хана і самовільно втрутитися у казанські справи, а також декілька років безпричинно затримувати виплату щорічної «казни», у другому - вторгатися і претендувати на чужі землі, які належали роду Дашкевичів. Тому, коли Мухаммед Герай почав підготовку до походу на Москву і оголосив мобілізацію, Дашкевич захотів приєднатися до війська кримського хана.

Можливо, козацький староста відправив листа до ханської канцелярії або сам завітав у столичний Кирк-Єр, щоб просити кримського правителя дозволити йому зі своїм загоном приєднатися до кримців і взяти участь у військовій кампанії проти московитів. Але, оскільки Дашкевич був підданим литовської корони, кримський хан був змушений відправити листа своєму другові і союзникові великому князеві Литовському Сигізмунду I, в якому повідомив його про прохання козацького ватажка і попросив дозволу відпустити його із собою.  Сигізмунд погодився на це. Всі формальності було дотримано, і влітку 1521 року військовий похід відбувся. Для союзників він був вдалим.

За два роки під час походу на Хаджі-Тархан (Астраханське ханство) Мухаммеда Герая хана було зрадницьки вбито. Звістку про загибель хана і розгром кримського війська швидко поширили Північним Причорномор’ям. Скориставшись смертю сильного суперника, ногайці - жителі Хаджи-Тархана - вторглися в землі кримців. Вигнати хаджи-тарханське військо кримським татарам допомогли їхні сусіди козаки, частина з яких зовсім нещодавно брала участь у поході на Москву.

Ще за кілька років зафіксовано випадок, коли козаки допомогли кримцям придушити внутрішньокримський заколот супроти вже наступного кримського хана, брата Мухаммеда Саадета Герая хана.

Тут варто сказати, що в офіційній історіографії XVI століття представлено як нескінченне протистояння козаків і кримських татар. Безумовно, збройні конфлікти були, але й вони мали тимчасовий характер.

А тоді, коли, за ствердженням багатьох сучасних авторів, між кримцями і козаками вирувала ворожнеча, під керівництвом кримського принца Фетха Герая в лавах кримської кінноти невеликий загін козаків вирушив у військовий похід до Угорщини. І в липні 1596 року нарівні з кримськими татарами проявив себе у взятті міста-фортеці Егера. І таких прикладів було немало.

У XVII столітті також були військові союзи козаків і кримців. Гетьман реєстрових козаків Михайло Дорошенко активно підтримував дружні відносини із кримськими татарами. І 24 грудня 1624 року між Запорозькою Січчю і Кримським ханством було укладено угоду про взаємодопомогу. Дорошенко на чолі козаків став на бік хана Мухаммеда Герая III і його брата калгу - спадкоємця престолу Шагіна Герая, які боролися з османами і проосманським угрупованням за владу в Криму.

Рік по тому гетьман Війська Запорозького Каленик Андрієвич продовжив політику свого попередника гетьмана Дорошенка і 3 січня 1625 року уклав угоду з Кримським ханством про спільні походи на Московське князівство.

Часто козацькі отамани, супроводжуючи кримців у військових походах, були важливими консультантами і провідниками. У зв’язку з цим у другій половині 30-х років активно співпрацював із вільними синами України і кримський хан Інаєт Герай. Власне, він своїм указом офіційно дозволив приймати до лав кримської кінноти козаків Січі.

Мирні зв’язки Січі та Криму припинялися тільки епізодично, починаючи із 30-х і 40-х років XVII століття.

Взаємини кримських татар і запорожців яскраво виявилися у Визвольній війні українського народу 1648-1654 рр.

Пізніше, 1658 року, соратник Богдана Хмельницького Іван Виговський вступив у військовий союз із кримським ханом Мухаммедом Гераєм IV, і в битві під Конотопом об’єднана армія союзників розгромила 150-тисячне московське військо під командуванням князя Трубецького.

А 1660 року українсько-польсько-кримськотатарська армія вщент розбила військо російського боярина Шереметєва в битві під Чудновим. Сам же воєвода потрапив у полон до кримських татар і залишався там 20 років.

Наступного 1661 року кошовий отаман Михайло Ханенко виступив на чолі 60-тисячного кримськотатарського війська проти московитів.

Підтримку кримського хана Мухаммеда Герая IV мав полковник чигиринського полку Степан Опара. За допомогою кримців 11 червня 1665 року він захопив Умань і проголосив себе гетьманом Правобережної України. На підтвердження цього комендант польського гарнізону Білоцерківської фортеці Ян Стахурський повідомляв канцлерові Пражмовському, що Опара розіслав свої листи правобережним полковникам, закликаючи їх на козацьку раду і обіцяючи всім ханську протекцію. До гетьмана справді приєдналося близько 22 тисяч кримських татар на чолі з мурзами Кан-Маметом, Батурши, Батир і Тенеш.

Після вбивства гетьмана Івана Брюховецького 1668 року запорожці послали від себе до кримського хана Аділь Герая кількох посланців з метою взяти їх під свою опіку. Хан прийняв запорожців привітно і порадив їм вибрати свого гетьмана у самому Запорожжі. Обрали колишнього писаря Війська Запорозького двадцятирічного Петра Суховія, який, на думку його сучасників, був освіченим, на відміну від інших. Одразу ж після свого обрання Суховій вирушив до Бахчисарая. Аділь Гірай прийняв його дуже прихильно і привітно, схвалив його плани щодо союзу Січі та ханства. Проте недовго Суховій був Запорозьким гетьманом. Через певний час, за Дмитром Яворницьким, Суховій відмовився від гетьманських обов’язків, а потім «пішов до татар, з якими він так зблизився, що згодом прийняв іслам і взяв собі ім’я Шамай або Ашпат-мурза; і з ним було лише близько трьохсот запорожців...»

КРИМСЬКИЙ ПРАВИТЕЛЬ ТУГАЙ-БЕЙ, СОЮЗНИК І ПОБРАТИМ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. 

Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (онук Михайла Дорошенка) був вірним союзником хана Cеліма Герая I у війні з Річчю Посполитою і Московією.

А далі Юрій Хмельницький, Іван Яненко-Хмельницький, Іван Греденович, Теодор Сулименко, Яким Самченко, Степан Лозинський, Петро Іваненко (Петрик), Іван Багатий були гетьманами так званої Ханської України (частина України між Південним Бугом і Дністром, що належала Кримському ханству).

На початку XVIII століття кримський хан Девлет Герай II підтримав Івана Мазепу в його боротьбі з Москвою. Саме він прийняв запорозьких козаків, які рятувалися від помсти Петра I після полтавської поразки, і дозволив їм оселитися на території Кримського ханства в низинах Дніпра. Так з’явилася в історії Олешківська Січ.

Проте, окрім політичної і військової сфери, зв’язки кримських татар і козаків Січі були неминучі і в економічної галузі. Наприклад, сіль. Соляні озера були ханською власністю, і весь прибуток від продажу йшов до державної казни. Кримська сіль мала попит не лише у сусідів ханства, а й на європейському ринку. Козаки купували у кримських татар цей цінний продукт досить дешево, причому в кількостях, достатніх для реекспорту в європейські держави. Тобто тут козаки були монополістами.

У мирні періоди, а вони траплялися набагато частіше, ніж воєнні конфлікти, за домовленістю із ханською адміністрацією і з дозволу самого кримського правителя козакам дозволялося займатися ловом риби в чорноморських лиманах і навіть у прибережних водах Азовського моря. Автори XVIII століття зазначали, що біля гирл таких річок, як Рогачик, Білозерка і Кінські Води, що впадали у Дніпро, були запорозькі рибальські сезонні стоянки з хатинами і сараями, їх називали «галявинами». Натомість козаки надавали кримським татарам можливість випасати табуни коней на українських землях. Кримські татари і козаки неодноразово допомагали одне одному у випадку якоїсь біди, чи то стихійного лиха, чи то неврожаю. І тут вже не потрібні були якісь домовленості. Діяли з добрих намірів.  

Нерідко були періоди татарсько-козацьких протиріч і збройних конфліктів. І кримські татари грабували південні рубежі України, і козаки громили і палили ногайські прибережні міста і селища ханства. Але, коли траплялася біда у сусідів, протистояння припинялися. Зокрема, є цікавий факт, який згадував у своїх працях історик Д. Бантиш-Каменський. Один із запеклих ворогів сусідньої мусульманської держави кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко вчинив як мудрий і поміркований лідер, коли в степах ханства сталася засуха, він дозволив ногайцям кочувати українськими територіями. А у відповідь на претензії гетьмана Івана Самойловича за самовільне рішення резонно заявив: «Якби і сам біс, пане гетьмане, допомагав людям в їхній скруті, то гребувати цим не годиться, адже люди кажуть: нужда закон міняє. А якщо ми, живши з татарами по сусідству, допомагаємо одне одному, то це розумному - не диво».

У XVII-XVIII століттях спільні для козаків і кримських татар риси, можливо, і стали причиною прискорення процесу кримсько-козацьких взаємних культурних запозичень. І це проявилося не лише в голінні наголо голови і бороди, в одязі, в озброєнні та інших об’єктах матеріальної культури, але і в їжі, навіть у тактиці степового кінного бою.

Примітно, що степняки-ногайці зазвичай у переважній більшості володіли українською мовою, а в самому Криму добре розуміли мову сусіда. І, навпаки, козаки прекрасно знали кримськотатарську мову, про що свідчать запозичення великої кількості тюркських слів в українській мові. Запорізька Січ і Кримське ханство жили за своїми законами і мораллю, в яких було значно більше спільного і навіть схожого, ніж зазвичай вважають.

Запозичення українців у кримських татар відбувалося і в галузі музичної культури. Від самого початку виникнення козацькі оркестри мали у своєму складі такі тюркські інструменти, як барабан, тулунбас, зурна (українська сурма) і литаври. Навіть походження відомої української кобзи безпосередньо пов’язано з кримськотатарською джурою, різновидом загальнотюркського струнного інструмента саз. На староукраїнську музичну культуру великий вплив мали кримськотатарські мелодії.

У XVIII столітті відносини кримських татар і українців помітно міцнішають. Зближує спільна неприємність - північний сусід 1775 року ліквідує Січ, і козаки змушені великими групами переселятися на землі Кримського ханства. 

Однак яскравим і показовим прикладом відносин Криму і Січі є, звичайно ж, Визвольна війна українського народу, офіційний початок якій поклала Битва під Жовтими Водами.

Тоді ще чигиринський сотник Богдан Хмельницький, остаточно розірвавши відносини з поляками, в січні 1648 року втік на острів Томаківка. Тут, у Запорозькій Січі, він знайшов притулок і підтримку своїх земляків, які згодом і стали основою його війська. А вже навесні того ж року разом зі своїм старшим сином Тимошем вирушає до столиці Кримського ханства - Бахчисарая. Козакам  був необхідним союз із кримськими татарами.

Тюрксько-кримськотатарський світ Хмельницький знав із власного досвіду. І він був йому ближчим, ніж чужий московський. Це підтверджує лист майбутнього гетьмана до царя від 1648 року, в якому він показав незнання офіційної царської титулатури, а саме: «цар московський» - так звертався до царя Олексія Михайловича козацький лідер. У молодому віці він разом зі своїм батьком Михайлом Хмельницьким брав участь у Хотинській війні. Під час бою з турками під Цецорою в жовтні 1620 року його батько загинув, а сам він потрапив у полон до кримських татар. У полоні він вивчив мову і традиції і навіть став побратимом з орським мурзою Тугай-беєм.

Отже, домігшись аудієнції Іслама Герая III, Хмельницький просить у хана військової допомоги і заступництва Січі. А натомість на час війни з поляками від імені запорожців приймає військовий васалітет Кримського ханства. Османський історик XVII століття Мустафа Наїма наводить слова Хмельницького, сказані кримському ханові: «Прагнучи надалі вашого заступництва, ми душею і тілом в союзі з вами служитимемо успіху віри ісламської у наступних війнах; із ляхами ж ми абсолютно припинили всілякі зв’язки. Ми просимо вас: візьміть у нас заручників і дайте згоду укласти з нами вищезазначений союз».

Отже, Хмельницький, заручившись допомогою з боку Іслама Герая хана, показав готовність у випадку спільної перемоги над поляками й надалі битися на боці кримських татар.

Хану нелегко було ухвалити рішення на користь козаків і об’єднати кримськотатарську кінноту із запорозьким військом, оскільки саме в цей час Стамбул вимагав кримських аскерів для війни з Венецією. Але, мабуть, промова козацького лідера була настільки переконливою, що Герай все ж відмовив султанові й погодився надати допомогу козакам.

Після довгих перемовин із Хмельницьким хан погодився відправити з ним свого кращого полководця, орського мурзу Тугай-бея Аргінського, який був одним із впливових у ханстві вельмож, оскільки на нього було покладено обов’язки захищати прикордонні рубежі держави. Тугай-бей був єдиним серед беїв, який мав військовий прапор і трьохтисячний загін особистої гвардії. Йому підкорявся гарнізон Ор-Капи (сучасний Перекоп) і ногайські орди: Єдичкульська, Єдисанська, Джамбулуцька і Буджацька.

Це не могло не радувати Хмельницького. Адже з Тугай-беєм його пов’язувала давня дружба. Саме він визволив Хмельницького з полону. А пізніше і козацькому лідерові випала нагода врятувати життя синові орського мурзи. Саме з того часу вони стали один одному названими братами - побратимами.

У Бахчисараї залишився старший син Хмельницького Тиміш. Саме йому майбутній гетьман доручив важливу справу - перебуваючи з 1648 року в Бахчисараї, розвідувати всі новини в ханській столиці і підтримувати прихильність хана до союзу з батьком, що Тиміш виконав блискуче.

Після успішних перемовин в середині квітня союзники в районі фортеці Кизи-Кермен переправилися з лівого берега Дніпра на правий і там розділилися. Тугай-бей із 20-тисячним військом наблизився до західних кордонів Запорожжя і розмістився на Переволочанському шляху - тут він мав охороняти кордони Січі від раптового нападу польських військ. А Хмельницький, прибувши на Запорозьку Січ, віддав наказ зібрати козацьке військо і оголосив, що йому співчуває сам кримський хан Іслам Герай, який прислав на допомогу козакам знатного мурзу Тугай-бея, який був згодний особисто допомагати запорожцям проти поляків. Почувши це, козаки Січі оголосили Богдана Хмельницького своїм гетьманом і висловили повну готовність іти з ним на війну.

Упродовж трьох днів на Переволочанському шляху Тугай-бей зловив близько десяти польських шпигунів, відправлених у Січ для спостереження за запорозькими козаками. Під час допиту вони розповіли, що проти Хмельницького вислано два загони. Вони пройдуть суходолом Чорним шляхом і водним - по Дніпру, об’єднаються біля  фортеці Кодак і вдарять по Запорозькій Січі.

Дізнавшись про плани поляків, Хмельницький і Тугай-бей вийшли назустріч противникові. Союзники, випередивши поляків, захопили фортецю Кодак, а потім підійшли до урочища Княжі Байраки. Тут семитисячний загін козаків став так званим козацьким табором із возів, а Тугай-бей, відвівши кінноту до річки, яку називали кримці Сари-су - Жовті Води, влаштував засідку. Хмельницький добре знав, що полякам не минути Жовтих Вод.

Cоюзники виграли знамениту битву під Жовтими Водами. Варто зазначити, що для перемоги у Визвольній війні українського народу з польською шляхтою потрібна була нова тактика бою. Козаки потребували кінноти, якої не мали. Цей недолік і виправила кримськотатарська кіннота, що славилася своєю маневреністю. Для поляків об’єднання татар і козаків обернулося військовою катастрофою.

Буквально за кілька днів союзники розбили польську армію під Корсунем, яку очолювали коронні гетьмани Микола Потоцький і Мартин Калиновський. Обидва гетьмани потрапили в полон до Тугай-бея, який мав намір відправити їх до Бахчисарая як заручників. Битва під Корсунем стала справжнім тріумфом у перші роки Визвольної війни.

За Корсунською битвою почався бій за західноукраїнські землі під Пилявцями і далі - взяття Львова.

Проте вже при взятті Львова гетьман починає вести подвійну гру. Він відправляє своїх послів до Москви для проведення перемовин із царем про союз. Намагається перетягнути на свій бік багату українську шляхту в особі князя Ієремії Вишневецького і київського воєводи Адама Кисіля. Але головне - одразу ж після взяття Львова він таємно від своїх союзників - кримських татар, яким  багато чим завдячував за останні місяці війни, укладає з поляками мир. Іслам Герай був обурений поведінкою Хмельницького. Але хан все ж залишався вірним коаліційній угоді з українським гетьманом.

Мир не міг бути міцним між козаками і поляками. І вже взимку 1649 року новий король Ян Казимир оголосив рішення наступати на повстанців із фронту і тилу. Тільки-но війну було оголошено, в королівській канцелярії поквапилися вручити шляхтичеві Забузькому гетьманські клейноди і проголосили його новим гетьманом Війська Запорозького, тим самим оголосивши Хмельницького поза законом.

У Варшаві до війни готувалися ретельно.

Зі свого боку і Хмельницький почав поспіхом збирати війська. І вже 31 травня виступив із Чигирина. Він повільно просувався, чекаючи наближення з півдня кримського хана Іслама Герая на чолі чисельної армії. Союзники мали об’єднатися на Чорному шляху.

 Зустріч Іслама Герая і гетьмана відбулася на початку червня в містечку Животові. Хмельницький у супроводі полковників виїхав у кримськотатарський табір. Тут, у білому ханському шатрі, відбулися перемовини. Було вирішено, що кримські аскери і козаки підуть окремо і об’єднаються лише під фортецею Збараж.

Перед початком наступу Іслам Герай дізнався, що гетьман дав таємний указ миргородському полковникові Матвію Гладкому йти в авангарді кримськотатарської кінноти і стежити за діями татар. Такий вчинок образив хана. Але непорозуміння зникли завдяки мудрому візиру Сефер-Газі. Він переконав хана не звертати уваги на цю обставину, адже Іслам Герай ще мав вирішальну роль у майбутніх подіях.

Удосвіта 28 червня кримські татари переправилися через річку Случ і об’єдналися з козаками поблизу Збаразького замку. Увечері того ж дня в таборі союзників відбулася військова рада. Ухвалили рішення оточити Збараж і перекрити всі виходи із замку.

Уранці 29 червня дозорні на стінах замку були вражені. Немов із-під землі за ніч довкола Збаража з’явилися татарські й козацькі полки.

Через своїх парламентерів гетьман Хмельницький запропонував Вишневецькому здатися. Але той зневажливо відмовився. Через певний час уранішню тишу несподівано порушили постріли. На мури фортеці впали перші ядра.

Цього дня відбулася єдина битва під Збаражем, після якої Вишневецький більше не зважився вступити в бій, сподіваючись на швидку допомогу з боку короля.

Так почалася семитижнева облога фортеці.

Польський уряд, вважаючи, що козаки і кримські татари не знімуть облоги, поки у фортеці не здадуться, ухвалює рішення з’явитися з армією найманців під Збаражем і вдарити з тилу. Обізнана про плани короля союзна армія залишає достатню частину війська під стінами замку і з головними силами таємно вирушає з місця бою. Швидким маршем, здолавши 120 км, армія зупинилася поблизу міста Зборова, де, зайнявши вигідні позиції, розташувалася в густому лісі ліворуч річки Стрипи.

У неділю, 5 серпня, польське коронне військо атакувала козацько-татарська кіннота, і воно втекло до міста. Король Ян Казимир і канцлер Єжи Оссолінський дивом уникнули полону. Шляхетське військо перебувало в катастрофічному стані. Цієї ж ночі, за порадою канцлера Оссолінського, король Ян Казимир відправив до табору кримського хана парламентерів із пропозицією почати перемовини.

Битва продовжилася з першими променями сонця. Козаки і кримські аскери вдарили по поляках із двох боків. Битва була кровопролитною. І раптом у розпалі бою все зупинилося.

Кримським татарам було наказано припинити бій і повернутися на висхідні позиції. Козаки були здивовані й розгублені. Проте і їм був наказ зупинитися. Переможці відступили.

А через певний час серед поляків з’явився посол із листом від кримського хана. У листі Іслам Герай бажав польському королеві щастя і здоров’я, висловлював засмучення з приводу того, що король не сповістив його про свій вступ на престол: «Ти моє царство зневажив і мене людиною не вважав; тому ми прийшли зимувати в твої улуси і за волею Господа Бога залишимося у тебе в гостях. Якщо твоя ласка поговорити з нами, то вийшли свого канцлера, а я вишлю свого».

Натомість прийшов лист і від гетьмана Хмельницького, в якому той переконував короля, що він зовсім не бунтівник, а звернувся за допомогою до великого хана, щоб повернути собі милість короля.

«Ваша величність, - писав Хмельницький, - призначила замість мене гетьманом козацьким пана Забузького; звеліть прислати його у військо; я негайно віддам йому булаву і прапор. Я з Військом Запорозьким при обранні Вашому бажав і тепер бажаю, щоб ви були могутнішим королем, ніж був блаженної пам’яті брат Ваш».

Так що ж стало причиною раптового припинення бою?

Зборівська битва увійшла до вітчизняної історіографії під гаслом «зради Іслама Герая III», тоді ж як та історія наполегливо замовчує вчинки самого Хмельницького. Річ у тім, що насправді всі сподівання Богдана тоді було звернено до московського царя. Його підбадьорювала увага Москви, яка, втім, допомоги так і не надала.

А хан натомість надав у розпорядження гетьмана чисельну армію, що стала головним стрижнем у Визвольній війні. Але Хмельницький, зрадивши своїм обіцянкам, які дав рік тому в Бахчисараї, діяв всупереч з інтересами хана. По-перше, він намагався контролювати просування ханського війська. По-друге, під Збаражем і Зборовом розподілив кримськотатарські позиції так, що останні приймали на себе найважчі удари. І по-третє - за два місяці військових дій кримська армія не отримала обіцяної контрибуції, і її було усунено від розподілу військових трофеїв. Водночас, ханові неодноразово переказували слова гетьмана,  які, можливо, той промовляв, будучи нетверезим: «Здолаємо королівське військо, а тоді і за татар візьмемося».

Тому, коли у ніч із 5 на 6 серпня до Іслама Герая з’явився польський парламентер Тикоцинський із проханням про перемовини візира Сефер-Газі з канцлером Єжи Оссолінським, хан дав згоду.

6 серпня 1649 року після сходу сонця біля Зборова вже почалася битва. А в Зеленому Яру над річкою Стрипою на віддалі від військових дій польський канцлер Єжи Оссолінський із тривогою чекав появи великого візира Сефер-Газі. Від цієї людини залежала подальша доля Речі Посполитої.

Нарешті Сефер-Газі з’явився. Він їхав верхи на своєму улюбленому білому коні, покритому шитою золотом попоною, був стриманий і спокійний попри те, що і для нього зустріч із канцлером була вирішальною. Про Сефер-Газі йшла славився як про мудрого і гідного державного мужа. Він ніколи не ухвалював необдуманих рішень. Вступаючи в перемовини з Оссолінським, він заздалегідь знав, що останній готовий піти на будь-які умови кримськотатарського уряду.

Переслідуючи інтереси своєї держави, Сефер-Газі продиктував умови угоди, ретельно записані придворним історіографом Іслама Герая Киримли Хаджі Мехмедом Сенаї: «Ви запитуєте про наші бажання, просячи миру. Перша наша умова - нехай все звитяжне ісламське військо, а це приблизно двічі по сто тисяч героїв, досягнуть бажаного взяттям військової здобичі. По-друге, на кишенькові витрати привезете двічі по сто тисяч курушів, щоб все це було в дзвінкій монеті або ж у реалах. Третя умова - про запорозьких козаків, які попросили у нас допомоги, нині всі вони піддані нашого падишаха (Іслама Герая), сорока тисячам козакам, згідно з їхнім бажанням, бездоганно сплачуватимете платню і віднині не будете навіть зневажливо дивитися на фортеці й села, і райони, що належать запорозьким козакам, відтак, якщо поскаржиться хоч один із них, це означатиме порушення вами угоди, і вас буде покарано. А після того, як приймете ці три умови, доставлятимете без недостачі та без збитку щорік і своєчасно  джиз’ю, яку ви з давніх часів платили порогу держави гнізду чингізову, і від сьогодні утримуватиметеся від дій, що суперечать угоді й обітниці; а якщо ж ці пропозиції не приймете, не буде пощади вашим душам. Перед вами вибір: ваші душі, або ваші гроші та майно. Як мені відомо, умова відкупитися грошима і майном є легкою, адже вони не дорожчі за саме життя... До цього часу запорозькі козаки були вашими підданими, але віднині бойовою і владною силою будуть вони, а ви станете їхніми підлеглими і підданими. Крім того, що ви сплачуватимете платню сорока тисячам реєстрових козаків (дефтерлю козак), багато разів по сорок тисяч ваших людей повинні служити родичам і родичам цих сорока тисяч козаків, такою має бути над вами їхня влада. Якщо нині ваш король і ваші гетьмани з дивовижною пихою володіють цілими областями, перебуваючи в ролі можновладців, то віднині панами мусять стати ваші піддані, а ви маєте їм підкорятися. Ці дві умови не поширюються на чесних і благородних людей. Сьогодні ти вільний. Іди до свого пана короля і поясни йому ситуацію, а завтра вранці прийдеш із відповіддю сам».

Польський король Ян Казимир був змушений погодитися. Річ Посполита зобов’язалася сплатити в ханську казну 200 тисяч талерів одноразово і надалі по 90 тисяч щороку. Крім того - відшкодувати всі витрати, яких зазнала кримська кіннота у війні з поляками у розмірі 30 тисяч талерів.

І лише після того, як король погодився на ці умови, Іслам Герай наказав своїм сераскирам припинити військові дії і відвести кримськотатарських воїнів від місця битви. Услід за ханом припиняє бій і Хмельницький.

Річ Посполита програла битву. 7 серпня сторони сідають за стіл перемовин. Іслам Герай дає можливість гетьманові диктувати свої умови миру. 8 серпня 1649 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною було підписано Зборівський трактат.

Визвольна війна Богдана Хмельницького дала козацтву довгоочікувану незалежність. Але цей період тривав недовго. Втрутилася Москва, яку Хмельницький унаслідок близькості віри вибрав як військового союзника і заступника для Війська Запорозького. І помилився. Натомість цар зажадав невелику дрібницю - підписати документ, який завіряв вибір гетьмана, пообіцявши, що Гетьманщина залишиться автономною державою з певними вольностями. Ці домовленості закріпила Переяславська Рада.

Але тут варто зазначити, що письмової угоди ніхто не бачив, і чи існує вона взагалі - велике питання. Можна зробити висновок, що все ж у Переяславі були домовленості, які мали тимчасовий характер, такі ж, як і з Кримським ханством, тобто на час військового союзу. Але Москва, нехтуючи інтересами козаків, трактує всі ці домовленості на свою користь.

Дуже швидко Хмельницький розчарувався в союзі з росіянами і перед смертю благословив своїх наступників на розрив із Московією. Гетьманська булава перейшла до генерального писаря Івана Виговського, який і зробив спробу позбутися московської неволі.

Гетьманство Виговського пов’язано з подією, що увійшла до історії як Конотопська битва. Насамперед, вона цікава тим, що довкола неї виникла справжня полеміка українських і російських істориків. Останніх «бентежить» питання про ганебну поразку російської армії, яку очолював воєвода Олексій Трубецький. Можливо, саме тому Конотопську битву довгий час було забуто.

Проти обрання Виговського виступила Москва. Вважаючи себе повноправною хазяйкою на землях Гетьманщини після Переяславської Ради, вона мала намір обрати гетьманом слухняну собі людину, але відчула протистояння в особі законно обраного гетьмана Виговського. Щоб знесилити його, Кремль почав активно підтримувати опозицію. Країною пройшли повстання.

Вгамувати бунтівників Виговський був не в змозі. Він укладає союз із кримським ханом Мухаммедом Гераєм IV і разом із 40-тисячною кримськотатарською кіннотою вирішує покінчити з фрондерами. Перше військове зіткнення сталося в червні 1658 року під Полтавою. Учорашні герої Визвольної війни тепер вбивали одне одного. Виговський отримав перемогу, але радості від неї не відчув. Адже загинули десятки тисяч козаків!

Крахом першої опозиції тут же скористалася Москва. І в серпні 1658 року на Лівобережжі, маючи намір навести порядок в новоздобутих землях, вводять царські війська на чолі з білгородським воєводою Григорієм Ромодановським.

Цей вчинок московитів не залишив байдужим союзника Виговського кримського хана Мухаммеда Герая.

Він пише листа російському цареві, в якому наполегливо вимагає відректися від задумки завоювати українські землі та Річ Посполиту. «Твої предки, - писав він, - задовольнялися Московською країною, а ти жадаєш і ляської. Дніпровські козаки з главою своїм прийшли до нашого старшого брата і почали служити йому. Натомість, як вони були в мирі з ляським королем, ти прагнув козацьких володінь, послав проти нього військо. Скільки ми не писали тобі, ти наших слів не слухаєш, а посадив свої війська в Києві, та щоб захопити всі козацькі володіння, ти стільки послав війська! Коли від козаків неодноразово приходили скаржники і падали нам в ноги, ми поставили про це питання нашим ученим, і вони сказали, що договір порушили московці, і що гноблену козацьку країну слід врятувати із рук гнобителя».

І, можливо, попередження хана зупинило б московський уряд, але в Кремлі скористалися новою нагодою. Нею стала українсько-польська угода, яку було укладено Виговським у вересні 1658 року в Гадячі, за якою поляки гарантували традиційні козацькі права і привілеї, а Гетьманщина зобов’язалася увійти до складу Речі Посполитої. Для вторгнення до України почали поспішно готувати нові військові сили.

Дізнавшись, що до України рухається московське військо під командуванням князя Трубецького, чисельністю майже 150 тисяч осіб, Іван Виговський поквапливо почав готуватися до майбутнього зіткнення. Гетьман буквально по крихтах зібрав козацькі полки і закликав на допомогу кримську кінноту на чолі із самим ханом Мухаммедом Гераєм IV, який привів майже 40 тисяч аскерів.

Результатом стала одна з найважчих поразок царських військ другої половини ХVII століття в битві під Конотопом. За різними даними, загинуло від 30 до 60 тисяч царських ратників. У полон потрапили воєводи: князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни та інші.

Отримавши звістку воєводи Трубецького про Конотопську поразку, в Москві не на жарт стривожилися.

Історик Сергій Соловйов, згадуючи про ці події, писав: «Цвіт московської кінноти, що здійснила вдалі походи 54-го і 55-го років, згинув в один день; переможці захопили полонених тисяч п’ять. Ніколи після того цар московський не був вже в змозі вивести в поле таке сильне ополчення. У сумному вбранні вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву...»

Але в Москві все ще сподівалися після ганебної поразки в Конотопській битві взяти реванш і завдати у відповідь удару противникові. Амбітні плани нового головнокомандуючого російських військ боярина Василя Шереметєва мали за мету взяти Львів, приєднати до Московії землі Правобережної України, увійти в саму Польщу і захопити Краків. Але здійснити задумане бояринові Шереметєву не вдалося. Його військо було вщент розбито цього разу об’єднаними польсько-українсько-кримськотатарськими військами під містом Чудновим восени 1660 року.

До українських козаків і поляків приєдналася кримськотатарська кіннота чисельністю понад 15 тис. осіб на чолі зі спадкоємцем престолу Мурадом Гераєм і принцом Сафа Гераєм. Завершилася битва повним розгромом росіян і підписанням 17 жовтня просто на полі битви Слободищенського трактату, який багато в чому дублював Гадяцький договір 1658 року, укладений між Річчю Посполитою і колишнім гетьманом Іваном Виговським перед Конотопською битвою.

Чуднівська катастрофа мала тяжкі наслідки для російських військ, що зазнали значних втрат. Московії не вдалося захопити і підпорядкувати своєму впливу Правобережну Україну. А козаки і Річ Посполита вкотре переконалися в силі і потужності південного союзника - Кримського ханства, завдяки якому вдалося отримати чергову перемогу.

Упродовж наступних тридцяти років Крим продовжував залишатися для Січі вірним і надійним союзником.

У Бахчисараї 1710 року і відбулося підписання союзного договору між ханом Девлетом Гераєм II і Пилипом Орликом - гетьманом запорозьких козаків, який перебував після Полтавської битви в кримськотатарських володіннях. Крим обіцяв підтримувати їхню боротьбу за незалежність України і 1711 року надав їм територію в землях єдичкульських ногайців біля міста Олешки (нині Цюрупинськ), звичайно, під своїм заступництвом.

Остаточно долю запорожців було вирішено 5 серпня 1775 року, коли, за наказом російської імператриці Катерини II, Січ було знищено. Козаки, які не заприсягнули окупантам, пішли у володіння Кримського ханства, де в гирлі Дунаю створили Нову (Задунайську) Січ. Часто в джерелах цю територію помилково називають османською. Проіснувала вона до 1828 року.

Уже в XX столітті, 1917 року, одним із союзників кримських татар у боротьбі з великодержавною владою стає Україна. 20 серпня Мусульманський виконком отримав телеграму від Української Ради, де повідомлялося: «Відбудеться з’їзд народів Російської Республіки. Якщо ви вимагаєте для себе автономії, то мусите послати на з’їзд делегацію з 10 осіб». З’їзд підтримав кримськотатарський національний рух, висловився за територіальну автономію Криму. Михайло Грушевський, голова Центральної Ради, особисто обіцяв підтримку в національному самовизначенні кримськотатарського народу. Натомість Мусвиконком висловив солідарність за самовизначення українського народу. Підсумком вересневого з’їзду 1917 року для Криму стала резолюція, що свідчила: «Крим належить кримцям». У своїй заяві Центральна Рада щиро привітала кримських татар: «Ми вітаємо вас із Кримом, бо бачимо там життєві сили... Можете керувати Кримом так, як вам заманеться».