RSS
Історія     

Репресовані українці за Уралом: "Москалики, нічому вас не навчила історія"

Репресовані українці за Уралом: "Москалики, нічому вас не навчила історія"

російські пропагандисти позиціонують нинішню агресію росії проти України як продовження Великої Вітчизняної війни. Нащадки репресованих та депортованих за Сталіна українців інакше дивляться на події вісімдесятирічної давнини. Західній Україні сталінські репресії принесли не менше лиха, ніж гітлерівські.

Про це виданню Сибір.Реалії розповів знайомий українського політзека, який сидів в іркутських таборах, та правнучка депортованого до Томської області українця.
Священик у "Чорній Індії"
Новосибірський обласний суд 17 квітня залишив у силі штраф у 70 тисяч рублів колишньому голові "Союзу українців Сибіру" Сергію Іващенку. У грудні минулого року його визнали винним за статтею про заклики до порушення територіальної цілісності росії в Інтернеті.
– Я 70 тисяч штрафу заплатив. російська влада вважає мене загрозою територіальної цілісності рф. Просто попереджаю, – каже Сергій.
– Поляків, латишів, поволзьких німців називають "репресованими народами". Чи можна до таких зарахувати українців?
–  Звичайно. Репресії проти українців були ще за дореволюційних часів. Їх відправляли до Сибіру. Чи чули українську народну пісню "За Сибіром сонце сходить"? У радянський період до Сибіру заслали щонайменше десятки тисяч розкулачених українців. Потім за підтримку ОУН та УПА (Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія) посилали цілими сім'ями – причетних та непричетних. Багато українців, засуджених у сталінські роки за політичними статтями, потрапляли до сибірських таборів. Вони брали найактивнішу участь у знаменитому повстанні в Норильлазі. Як російська влада ставиться до пам'яті про історичні трагедії, наочно свідчить встановлений минулого року погруддя сталінському прокурору Руденку біля входу до Новосибірської облпрокуратури. Руденко був обвинувачем від СРСР на Нюренберзькому процесі, але в Україні у 30-х роках він підписував розстрільні вироки пачками, – розповідає Сергій Іващенко.
19 серпня 1960 р. Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко під час обвинувальної промови в Колонній залі Будинку спілок на відкритому судовому засіданні Військової колегії Верховного суду СРСР у справі американського льотчика Френка Гаррі Пауерса
19 серпня 1960 р. Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко під час обвинувальної промови в Колонній залі
Будинку спілок на відкритому судовому засіданні Військової колегії Верховного суду СРСР
у справі американського льотчика Френка Гаррі Пауерса
Репресії проти українців, які виступали за суверенітет, тривали в СРСР та після смерті Сталіна. Політв'язня Зіновія Карася було засуджено на десять років за сумно відомою 58-ю статтею (контрреволюційна діяльність) у 1957 році. Частину терміну він відбував у Сибіру. Реабілітований рішенням Генпрокуратури Казахстану був лише 1994-го.
Українець, який знав Зіновія Семеновича багато років, надав виданню Сибір.Реалії фрагменти його мемуарів, але попросив про анонімність: на батьківщині можуть не зрозуміти того, що він спілкується з російськомовними ЗМІ. Зіновій Карась був просвітителем та священиком. Народився у селі Журів нинішньої Івано-Франківської області у родині січового стрільця. (Січові стрільці – українські військові частини у складі австро-угорської армії, що боролася до Першої світової проти Росії, а пізніше – проти Червоної армії.) Після включення Західної України до складу УРСР сім'я дивом уникла сталінської депортації.
Наприкінці 40-х вступив до педучилища, де познайомився з учасниками молодіжного осередку ОУН, невдовзі 1949 року, заарештованими. Зіновія тоді не зачепили, але заарештували через вісім років, пригадавши і спілкування з молодими націоналістами в студентські роки.
У 1950-х він переїхав у Кустанай до родичів дружини, депортованим до Казахстану ще 1940 року. Заочно закінчив ленінградську семінарію, служив у православній церкві Кустанаю. Серед парафіян було багато земляків, з якими Зіновій говорив і про те, що Україна має здобути незалежність. Про погляди молодого священика знали й інші парафіяни. Хтось доніс. Його заарештували у вересні 1957 року. Три місяці він провів у слідчій в'язниці Кустаная, а потім, вислухавши вирок – 10 років ув'язнення, – вирушив етапом до Іркутської області.
Зіновій Карась (перший ліворуч у нижньому ряду)
Зіновій Карась (перший ліворуч у нижньому ряду)
– Після смерті Зіновія Семеновича у 2014 році родичі виявили рукописи – мемуари. Невідомо, коли їх зроблено, дата не вказана. 1986 року співробітники КДБ провели у нього обшук. Вилучили книжки, магнітофонні записи. Ймовірно, якщо на той час були якісь рукописи, вилучили й їх. Швидше за все, рукописи Зіновія Семеновича, які ми сьогодні маємо, зроблені пізніше цього обшуку, – розповів знайомий Зіновія Карася.
Ось що Зіновій Семенович написав про новосибірську пересильну в'язницю: "У Новосибірську нам влаштували капітальний шмон. У коридорі наказали роздягнутися, як мама на світ народила, перейти в інший кінець коридору, і наглядачі переглянули, перемацали кожен шов нашого одягу. Вперше за все моє знайомство з в'язницями тут ретельно перешукали мою розкішну бороду, в Кустанаї я в бороді ховав шматочок олівця, і ніхто ніколи його в мене не знаходив.Тут би знайшли, але його в мене не було. Такий же як обшук був режим і в усьому іншому, по одному і т. п. На щастя, ця гостинність тривала не довго, за кілька днів нас занурили в товарний вагон і вже без зупинки через Красноярськ довезли до Тайшету..."
Тайшет - місто в Іркутській області. Ув'язнений Зіновій Карась працював там на деревообробному комбінаті, змінив кілька професій. Восени 1958 року перекинули на сільгоспроботи. На новому місці товариші по нещастю попередили, що на нього чекає: "Праця до 16 години на добу, лазні немає, медичного обслуговування майже ніякого, карцер постійно переповнений, трапляються побиття ув'язнених".
Годували порожньою юшкою. За кілька днів невільники збунтувалися: після роботи відмовилися повертатися з поля до бараків. Вимагали, зокрема, замінити звірячих конвоїрів, дати можливість помитися та включити до раціону картоплю, заготівлею якої ув'язнені і займалися. Насувалась ніч. Конвоїри злякалися, що у темряві арештанти розбіжаться. Начальник табору погодився виконати вимоги. Але за кілька днів начальство порушило обіцянку не виганяти на роботи в дощ. Злива почалася, коли вели з табору в поле. Колона ув'язнених відмовилася рухатися далі. Конвоїри в плащ-наметах не діяли. "Нас вирішили покарати дощем", - пише Зіновій Карась. Під зливою арештанти промокли до нитки, але не підкорилися наказу повернутися до бараків. Вимагали, щоб прибув прокурор чи депутат міськради, "...з селища прибуло багато солдатів з ременями в руках. У відповідь більше ста ув'язнених з'єдналися в один клубок. Підійшли солдати і методично стали бити ув'язнених пряжками ременів. Двоє-троє солдатів хапали крайнього ув'язненого за голову, за руки, і хтось із них сильно вдаряв його по гомілкам, так їм вдавалося відірвати замоклого ув'язненого, а потім, супроводжуючи побоями, відігнати в окреме місце, піднявся страшний вереск: кричали в'язні, кричали солдати та офіцери, а конвоїри постійно стріляли в повітря, таким чином вдалося відірвати близько двадцяти  ув'язнених. Відірвали і мене, раба Божого. Цю групу погнали до зони".
Після цього решта протестувальників погодилася повернутися до табору. Зіновія та його товаришів, яких визнали підбурювачами, відправили до в'язниці, яка перебувала за годиною їзди від табору, і помістили у дві камери – окремо від інших сидільців. Зіновій Карась згадує, що вікно було не засклено і по камері, де були промоклі люди, розгулював вітер. Перші три дні тримали без їжі.
"На четверту добу вранці стали викликати по одному в кабінет слідчого. Тут кожному зачитували постанову, де йшлося про те, що такий-то "призвідник табірного бунту" карається карцером на три місяці "з подальшим оформленням на штрафний режим". Від пропозиції підписатися я відмовився. Таким чином, ми перейшли на тюремний режим, тобто перебування в камері без ліжка, триста грамів хліба на день, через день гаряча баланда. Стало не так-то й погано. Ми ще не були дуже голодні, і тому це мізерне харчування не дуже мучило, зате була можливість познайомитися ближче зі своїми товаришами. А були між ними дуже цікаві особистості. Цікаво було поговорити з інженерами-атомниками саме про атомну енергію, про яку досі я знав не багато. Цікавими були абсурдні ідеї новітніх марксистів, або ж членів підпільного НДС (народно-демократичний союз). Характерно, що з усіх москаликів тільки один Покровський з Ленінграда визнавав право українців на самовизначення. А були й такі з цих "народно-демократів", які запитували: "Навіщо ви говорите вашою мовою? Чи не краще об'єднати наші зусилля для досягнення єдиної мети: побудувати єдину державу на демократичних засадах?" Сердечні брати, москалики, нічому вас не навчила історія..." - іронізує Зіновій Карась.
З цієї в'язниці "призвідників бунту" відправили до табору особливого призначення в іркутському селищі Вихрівка. "... у таборі був колодязь із дуже поганою водою. Не знаю, які солі були в ній розчинені, але вода була смердюча і гірка. Добре, що випав сніг, ми топили його і пили талу воду. У зоні перебувало багато ув'язнених, колишніх кримінальників... Коли хтось із кримінальників, наприклад, програвався в карти, або товариші викрили його як "стукача", йому загрожувала смерть. Щоб урятуватися, такий індивід брав шматок паперу, писав на ньому якийсь антирадянський вислів і публічно приклеював на стіні. Донести було кому, і такого "політика" одразу саджали до в'язниці, давали йому славнозвісну 58-у статтю і вже до битовців (засуджених за побутовими статтями. - СР) не повертали, а везли до "ворогів народу". Тут вони жили в окремому бараку, який називали "Чорна Індія". Ось у такий барак спочатку поселили і мене. Там були суцільні двоповерхові нари. В'язні лежать тісно один до одного. Сморід і пил неймовірні, а найгірше - мат - неймовірний витвір пекельної фантазії... У лазні мені траплялися на очі екземпляри, в яких не було жодного клаптика шкіри, не вкритого татуюванням. Були й такі, хто на обличчя наколювали антирадянські вирази. Їх забирали в лікарню, там безжально різали шкіру так, щоб потім рубці спотворили ці написи, і їх уже не можна було прочитати. Один відрізав собі вуха, наколов на них антихрущовські написи, запечатав і відіслав Хрущову. Щоправда, посилка не вийшла навіть за зону - цензура не пропустила. Бідолаху через кілька днів забрали, і він уже більше в зону не повернувся. А шкода хлопця: він складав блатні пісні, не позбавлені елементів правдивої поезії", - писав Зіновій Карась.
Зіновій Карась
Зіновій Карась
В іркутських таборах Зіновій Семенович перебував два роки, що залишилися вісім років терміну відбував у мордівських колоніях. Про інші епізоди його біографії можна прочитати українською мовою у статті журналістки Софії Середи та в інтерв'ю , яке він у 2000 році дав члену Української Гельсінської групи Василю Овсієнку.
Відбувши термін, Зиновій Карась поїхав до Коломиї Івано-Франківської області, де на нього чекала родина. У цьому місті мешкав до кінця днів, перебуваючи під наглядом КДБ. Працював електриком, шлях священика чи педагога у СРСР було йому закрито.
У незалежній Україні Карась став депутатом Коломийської міськради. Редагував газету "Християнський вісник". Сам публікувався – писав про церкву та історію України. Проводив у місті вечори українських поетів та композиторів. Брав участь у успішній кампанії щодо повернення міської церкви до лона Української греко-католицької церкви. Зіновій Карась вважав, що ця гілка християнства більше, ніж православ'я, відповідає українській культурі.
"Не було різниці - що німці, що совєти"
Олеся Ісаюк – український історик, доктор гуманітарних наук, наукова співробітниця львівського музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького". Її прадіда Дмитра Дусанівського та інших родичів по батьківській лінії у 1945 році депортували до Томської області. Прадід помер у засланні. У Сибіру згинули її родичі по материнській лінії, яких депортували ще до 22 червня 1941 року.
– 22 червня в росії - День пам'яті та скорботи. Чи вважають цю дату важливою в Україні?
– У нас усе почалося набагато раніше, коли 17 вересня 1939 року Червона армія перейшла кордон із Польщею. Багато українців із Львівської та Тернопільської областей, з Волині воювали у польській армії проти нацистів та совєтів, – пояснює Олеся Ісаюк. – "Перші совєти" (з моменту включення Західної України до складу УРСР до середини 1941 року. – СР) ознаменувалися масовими депортаціями. Усього було чотири хвилі. Вивозили і українців, і поляків, і євреїв. Польських чиновників та офіцерів, власників виробництв, заможних селян. Загалом Західна Україна втратила внаслідок цих депортацій понад мільйон людей за два роки.
Кожен шостий, як тоді казали, поїхав на Сибір. Більшість дійсно потрапила до Сибіру. Лише третю хвилю депортованих, яка припала на червень 40-го року, вивезли до Казахстану. Моїх родичів по материнській лінії – сестру моєї прабабусі, її чоловіка та дев'ять їхніх дітей – також депортували. Вони мешкали під містом Стрий на Львівщині. У сім'ї пам'ятали, що відвезли їх узимку, тому, гадаю, це сталося в першу хвилю депортацій – у лютому 1940 року. Ніхто з них не повернувся. Відомо, що родину вивезли до Сибіру. Більше ми нічого про них не знаємо.
Олеся Ісаюк
Олеся Ісаюк
Перший тиждень радянсько-німецької війни (термін "Велика Вітчизняна війна" українські історики не використовують) – це масові розстріли в українських в'язницях. Співробітники НКВС розстрілювали всіх ув'язнених поспіль. Загальна кількість убитих – 24 тис. осіб. Траплялося, що стріляли з кулеметів і навіть кидали у камери гранати. На багатьох тілах сліди катувань, причому іноді відверто садистських. Збереглися фотографії та кінозйомки, зроблені німецькими військовослужбовцями із спеціальних частин вермахту. Вони знімали це не з любові до правди, а для пропаганди. Щоб потім на підставі цих свідчень розповідати про "жидокомуністів". Це при тому, що серед жертв чекістів були і євреї. Такий ось цинізм. Що одні, що інші – два чоботи пара.
І для українців улітку 41-го року не було різниці – що німці, що совєти. Практика вбивств чекістами ув'язнених була не лише в Західній, але також у Східній та Центральній Україні. Наприклад, ув'язнених із Лук'янівської в'язниці у Києві погнали пішки на схід, і вже на території РРФСР, коли німці наступали, замкнули та спалили живцем. Серед спалених був український поет Володимир Свідзінський. У Харкові ув'язнених погнали до маршу смерті – 130 кілометрів – на Куп'янськ. Серед цих ув'язнених була рідна сестра Романа Шухевича – командира УПА.
– Чи є статистика, яка дає можливість порівняти наслідки радянської та німецької окупації України?
– За підрахунками історика Яна Томаша Гросса, за два роки – 1939–1941 – совєти вивезли чи вбили вдвічі більше, ніж нацисти за такий самий період – і це на вчетверо меншу територію, порівняно з тим, яку захопили німці. Він враховував усе: і депортації, і масові розстріли, і вбивства в Катині (багато жертв Катині здалися совєтам на території Західної України).
Львів'яни чекають на проголошення Акту відновлення Української держави. Львів, 30 червня 1941 року
Львів'яни чекають на проголошення Акту відновлення Української держави. Львів, 30 червня 1941 року
– "Акт проголошення Української держави" у Львові 30 червня 1941 року – це спроба домовитись із Гітлером?
– Давайте уточнимо. Цей акт не проголошував, а реставрував Українську Народну Республіку, яку проголосив Петлюра. Уся діяльність ОУН та УПА була спрямована на реставрацію української державності, незважаючи на політичні протиріччя між соціалістом Петлюрою та націоналістами 1940-х років. Щодо "спроби домовитися" – українські націоналісти виходили з того, що "ворог мого ворога"… якщо не друг, то союзник. До німців выдносились прагматично. По-перше, розраховували за рахунок німців озброїти своїх людей. Це було зроблено за допомогою батальйону "Нахтігаль". По-друге, вони розраховували, що два тоталітарні режими ув'язнуть у протистоянні, а тим часом Україна будуватиме свою державність. У третьому пункті "Акту" сказано про союз із німецьким народом тощо. 23 червня 1941 року українські націоналісти направили до Берліна меморандум, у якому попередили Гітлера, що якщо німці поважатимуть нашу ідентичність, звичаї та державність, то отримають хорошого союзника, а поводитимуться як окупанти – отримають війну. Націоналісти своє слово дотримали, бо після арешту Бандери та інших лідерів вони повернулися до підпілля та розпочали збройну боротьбу, створили повноцінну повстанську армію на рубежі 1942–43 років. Комісар Руднєв із підрозділу Сидора Ковпака писав у своїй доповіді про бандерівців: "Вони наші вороги, але вони б'ють німців".
"Для нас нинішня війна – відплата"
– Розкажіть про депортованих родичів з боку батька.
– Прадід за батьківською лінією народився, коли нинішня Тернопільська область України ще входила до складу Австро-Угорщини. У Першу світову воював у австро-угорській армії. Повернувся додому на хутір до села Устя-Біскупське Тернопільської області. Був, як зараз сказали, процвітаючим фермером. Збудував у селі школу, заснував музичне товариство. Його дочки – моя бабуся Стефанія та її сестра Марія – здобули гімназійну освіту. Бабуся знала французьку та німецьку – велика рідкість на ті часи, особливо для хутора, який далеко і від Тернополя, і від Львова. 1939-го почалася Друга світова. Німці моїм родичам здавались меншим злом, ніж Совєти. По-перше, заарештованих та засланих при них було значно менше, ніж при Совєтах у 1939–1941 роках. По-друге, німці не втручалися у господарство, німецькі податки були набагато нижчими. Коли Червона армія у 1944 році перейшла у наступ, сім'я вирішила втекти на Захід. Родичі згадували, що коли селянські вози зі скарбом їхали дорогою на захід, радянська авіація їх обстрілювала. Стріляли саме по цивільних, що тікали від воєнних дій. Спочатку думали, помилка, але обстріли повторювалися, і зрозуміли, що радянські війська роблять це свідомо. Сім'я повернулася на хутір. Крім того, мій прадід та інші родичі зрозуміли, що розлучитися з рідною землею – вище за їхні сили. 12 липня 1945 року родину депортували до Томської області. 
– За що депортували?
–"За пособництво" УПА, бандерівцям. Марія – сестра моєї бабусі – була зв'язковою УПА. Такі зв'язкові – дівчата чи зовсім молоді хлопці – носили записки між партизанськими загонами. Хутір прадіда був трохи осторонь, і партизани УПА заходили туди відпочивати. Їх там годували. У першій половині 45-го року в тих місцях червоноармієць заблукав і потрапив на хутір мого прадіда. Йому дали притулок, нагодували, пустили переночувати. А вночі прийшли партизани УПА: "Привіт. Ти хто?" Хлопець виявився українцем. Партизани його відпустили і навіть залишили йому зброю, щоб під суд не потрапив. Червоноармієць обіцяв нікому нічого не розповідати і, певне, дотримав слова. Наслідків для сім'ї не було, родичів депортували лише через кілька місяців.
– Депортували лише українців, які допомагали УПА?
– По-перше, депортація вважалася покаранням для тих, хто справді допомагав. По-друге, це був спосіб помститися партизанам УПА, виславши в Сибір чи Казахстан їхніх дружин та дітей. По-третє, громадянське населення – база партизанів, якої їх хотіли позбавити. Депортували цілими сім'ями, цілими селами. Статистика виселень із Західної України до Сибіру: депортації 1940–1941 років – близько 1,1 млн, переважно до Сибіру. 1944–1945 роки – 203 тисячі, переважно члени сімей бійців УПА та підпільників. 1947 рік – у рамках операції "Захід" за 48 годин із шести областей Західної України вивезли 78 тисяч українців, у тому числі старих та дітей.
– Що ваша сім'я пам'ятає про депортацію?
– Вивезли всіх, хто був на хуторі, навіть мою двоюрідну тітку Марію, якій тоді було десять місяців. Пощастило тільки моїй бабусі Стефанії, якій на той момент не було вдома. У Томській області родина жила у селищі Тузейка, куди вивезли українців із Львівської та Тернопільської областей. П'ять-шість сімей поселили до барака без перегородок. Всередині стояла велика піч. На неї настилали металеві листи та готували їжу. Холод. Дітей далеко не відпускали. Виїзд із селища – наприклад, якщо хтось захворів – лише з дозволу коменданта. Жили тяжко, голодували. Скотини майже ніякої не було. Щоб прогодуватись, тримали город. Все домашнє господарство було на жінках, і вони, крім того, брали участь у виконанні лісозаготівель. Сім'ї не повідомили, на який термін вислали. Помер Сталін, сталися повстання в ГУЛАГу, і людей почали потихеньку відпускати з посилань та таборів. І моя сім'я повернулася до свого будинку, який зберігся досі. Висилку не пережив лише прадід – не витримав важких умов. У Сибіру він і похований.
– У вашій родині говорили про пережите? Як ставилися до радянської влади?
– Депортацію дуже добре пам'ятали. Мені про неї розповіли, здається, у чотири роки. Щодо ставлення до радянської влади, установка була така – ігнорувати, де тільки можна, і чекати свого часу. Бабуся нічого не боялася, схоже. Батько якось, проходячи повз групу радянських офіцерів, які вихваляли новий фільм про "злих бандерівців", сказав: "Нічого, нічого, ми все пам'ятаємо…" Друзі швидко відвели його вбік. Батькова рідня, що пройшла Сибір, терпіти російську мову не могла і використовувала її, тільки коли цього було неможливо уникнути. Вже в період незалежної України батько, коли треба було говорити російською мовою, просив маму піти і переговорити. Мене просили не розмовляти російською мовою при батькові. "Не хочеш рідною говорити - говори польською, німецькою, але щоб цього (тобто російського) ми не чули". Для старшого покоління російська назавжди залишилася мовою їхньої неволі. У сім'ї батька розумом розуміли, що є і хороші росіяни, але у світлі їхнього досвіду спілкування з росіянами та з радянською владою, "хороші росіяни" – це була чиста абстракція. Була презумпція "краще надто не зближуватись". Врахуйте, що, окрім досвіду Сибіру, ​​в сім'ї вистачало людей, які воювали і проти царської армії, і проти червоних, і проти білих. Радянський полковник Ілля Старінов писав про Тернопільську область: "Четверту війну воюю, а такої ненависті до радянської влади не бачив". Це було наслідком дуже тяжкого досвіду. На одного нормального росіянина припадало десять, які засилали, вбивали, забороняли. З іншого боку, якщо йшлося, наприклад, про побутову допомогу, то допомагати слід було всім, і росіянам теж. Демонстративно мовчати, якщо до тебе звертався  росіянин, вважалося невихованістю. Практично у всіх була історія про росіян, які колись допомогли. Але в цих історіях завжди був наголос на порядності конкретної людини, це не поширювалося на всіх росіян.
–  У 1930-ті роки в СРСР були так звані "національні спецоперації": проти поляків, латишів і таке інше. Проти українців такої кампанії не було або вона була не на слуху. Начебто в 30-х роках українців розкуркулювали так само, як і представників інших народів СРСР, а після війни – депортували не за те, що українці, а за те, що воювали проти радянської влади. Чи була у сталінській політиці саме антиукраїнська складова?
– Однозначно була, – впевнена Олеся Ісаюк. – Українці із самого початку нелояльні до радянської влади. Більшовицьке вторгнення в Україну 1919 року породило отаманщину – стихійний опір селян, який протримався в деяких областях аж до 1933 року – до Голодомору. Перша хвиля колективізації дала 5 тис. селянських повстань в Україні. Совєти проголосили українізацію, але не від великої любові до нас. Її суть: пояснити українською мовою переваги радянського ладу і створити в Україні комуністичну еліту. Що вийшло? Через п'ять років після оголошення українізації літератор і публіцист Микола Хвильовий запитує себе: ми Малоросія, культурний придаток Росії, чи Україна має власну культуру? І проголошує: "Геть від Москви!"Голодомор, Харків
Голодомор, Харків
У січні 1931 року "Московський Комсомолець" публікує редакційну статтю, яка називає головною небезпекою "український буржуазний націоналізм". Цей термін став найстрашнішим звинуваченням для українця до кінця існування СРСР. Більшовики проповідували, що національність як категорія має взагалі зникнути. Але на практиці це означало русифікацію. Гасла більшовиків в Україні 1919–20 років: "Геть буржуїв та українців!" Або ще дужче: "Смерть буржуям та українцям!" Протягом усієї історії СРСР українці залишалися об'єктом репресій. Цього ніхто не оголошував відкрито, але відбувалося постійне протистояння Кремля та України. Українців серед засуджених саме "за політику" у відсотковому відношенні найбільше з усіх народів СРСР. За часів дисидентів це було особливо наочно. У пізньосталінський період українці брали активну участь у повстаннях, що відбувалися в ГУЛАГу. Вони навіть створили своє національне підпілля у таборах. То була столітня війна.
– Починаючи з якого року?
– Починаючи з 1917 року. Хоча, можна, звичайно, рахувати від 1915-го, коли добровольчий легіон українців не пропустив російську імператорську армію на Закарпатті під час Першої світової війни.
– Майже все, що ви розповіли, стосується Західної України. Інші українські регіони постраждали від сталінської політики набагато менше?
– Ні. Радянська окупація розпочалася з 1919 року, коли Червона армія зайняла територію незалежної Української Народної республіки. Оскільки українську незалежність визнали інші держави, з погляду міжнародного права все існування СРСР було окупацією України. Задовго до того, як Червона армія з'явилася на Західній Україні, у Центрі та на Сході комуністична влада влаштувала Голодомор, винищила більшу частину національної інтелігенції, перетворила селянство на рабів колгоспів, знищила православну церкву.
Проголошення Акту об'єднання українських земель на Софійській площі у Києві, 22 січня 1919 року
Проголошення Акту об'єднання українських земель на Софійській площі у Києві, 22 січня 1919 року
– Яке із злочинів Сталіна – колективізація, Великий терор, депортації – найсильніше, на вашу думку, вдарило по Україні?
– Голодомор. 3,9 мільйона загиблих та 600–700 тисяч ненароджених. Сталін намагався зламати українську ідентичність. На це було спрямовано цілий комплекс заходів, починаючи з Червоного терору 1918–1919 років. Частково це зробити вдалося. Нинішня війна має такий вимір: українці повертають собі те, чого їх хотіли позбавити, – почуття спільності, право розпоряджатися собою та своїм майбутнім, впевненість у тому, що вони можуть дати відсіч гвалтівникові. Дивлюсь сьогодні новини, і в мене відчуття дежавю: ось це мені розповідала бабуся, ось це її подруга, у якої розстріляли батька, це я читала у спогадах. Для нас нинішня війна – відплата. Ми відіграємо Голодомор, – каже український історик Олеся Ісаюк.
Підготувала Рина ТЕНІНА

16.07.2023    

Увага! Використання публікацій ВД «Кур'єр» у спільнотах соцмереж та ЗМІ без зазначення автора и назви видання ЗАБОРОНЕНО!


Поділитися новиною

Слідкуйте за новинами у інформаційних пабліках "Курьера недели": Телеграм-канал Фейсбук группа


*Залишити коментарі можуть зареєстровані користувачі Facebook.

-->
Угору