RSS
Історія     

"Пропащий час". Як імперія століттями знищувала українців: хроніка етноциду

"Пропащий час". Як імперія століттями знищувала українців: хроніка етноциду

росія взялася за старе… Але цього разу не вийде.

Розлогіше - у публікації Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки.
Однією з нав’язливих тем кремлівської пропаганди є «утиски» росіян та російської мови в Україні. Як і в інших випадках, рашизм просто віддзеркалює власні «гріхи».
У сучасній рф українці, які в 1989 році були третьою за чисельністю етнічною групою (понад 4 млн), у 2021 році опустилися на 8 позицію в рейтингу (менше 900 тис.). Стався цей обвал навіть попри включення у статистику населення окупованого Криму, темпи деукраїнізації якого за останні дев’ять років вражають ще більше. У росії вже багато років не діє жодної україномовної школи. путін публічно називає росіян та українців одним народом, таким чином, відмовляючи останнім у праві на власну історію, мову та культуру. У кремлівській картині світу «природному» єднанню українців з росіянами постійно заважають якісь зовнішні сили: то поляки, то австро-угорський генштаб, то Ленін, а тепер передусім – колективний Захід.
І це не просто персональні марення путіна чи його свити. Публічні одкровення диктатора на тему російсько-українських відносин вже стали дороговказом для російської освіти та гуманітаристики загалом. Ба більше, сучасна агресивна війна рф проти України ведеться за втілення найбільш українофобських уявлень кремлівської кліки в життя. Заради усунення невідповідностей між очікуванням і реальністю – шляхом безжальної трансформації останньої. Через руйнування і вбивства, катування і вигнання, а також насильницьке перевиховання. Це програма геноциду української нації. Ця політика почалася не вчора. Ми маємо тривалий досвід нищення українства за часів російського колоніального панування над Україною. Це досвід заборон українських книг і викладання, поглинання української церкви, переслідування і вбивств українських письменників та митців, умисної маргіналізації української культури. 
У Російській імперії намагалися створити триєдиний російський народ, в якому українцям відводилася роль етнографічної гілки – малоросів. У Радянському Союзі метою русифікації було створення нової історичної спільності – «радянського народу». Ані царська, ані радянська імперії не лишали українцям шансів на збереження і розвиток як нації.
Видатний діяч українського руху XIX ст. Михайло Драгоманов охарактеризував період перебування українців під владою царів та імператорів (із 1654 року) як «пропащий час». Центр стратегічних комунікацій нагадує основні віхи і обставини цього пропащого часу російського панування.
Царські заборони
Угода гетьмана Богдана Хмельницького з Московським царством 1654 року стала фатальною історичною віхою, яка задала вектор розвитку України на століття вперед.
Картина «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», художник Микола Івасюк. У 1937 році був розстріляний радянською владою 
Картина «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», художник Микола Івасюк. У 1937 році був розстріляний радянською владою 
Як це вплинуло, наприклад, на українське книговидання? Його обсяг почав падати відразу після підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату – ще до всіх указів про заборону «особого наречия».
Ярослав Ісаєвич у книзі «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» наводить такі дані. У Києві в 1652-1675 роках із зареєстрованих 54 видань 14 було було українською книжною мовою, тобто понад чверть (25,9%). Польською і латинською видано п’ять, решта – церковнослов’янською. Натомість впродовж 1676-1700 років із 73 видань українською було лише шість (8,2%), ще п’ять – польські і латинські, все решта – церковнослов’янські. Після поразки гетьмана Івана Мазепи та короля Швеції Карла XII в 1709 році під Полтавою маєтки української старшини були розграбовані та вивезені в Росію. Власність української старшини, зокрема, коштовності, а також Батуринський архів та багато іншого поповнили колекції російської знаті, які тоді лише починали створюватися. Ймовірно, при спаленні Батурина московським військом 1708 року згоріли бібліотеки гетьмана Мазепи і генерального писаря Пилипа Орлика. З 1720-х у Гетьманщині друкарство українською мовою і українським варіантом церковнослов’янської було повністю заборонене. Видавнича діяльність через російські утиски надовго перетворилася в просте розмноження церковних книг у їх русифікованій формі. 1764 року Катерина ІІ формулює у листі до князя Олександра Вяземського основи політики щодо низки народів: «…Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться конфірмованими їм привілеями […] Ці провінції, також Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись, як вовк до лісу. […] коли ж у Малоросії гетьмана не буде, то мусимо намагатися, щоб навіки і ім’я гетьманів зникло, не то, щоб персона, яка була удостоєна на цю посаду…».  Ці настанови з русифікації українців відтоді століттями втілювалися в життя: як за часів царської росії, так і комуністичного Радянського Союзу. Вони завдали непоправної шкоди розвитку національної культури, самобутності та ідентичності українців. Найталановитіших з них імперія намагалася висмикнути в імперські столиці та асимілювати. Найбільш непокірних – знищити та зганьбити пам’ять про них.
Яскравим прикладом умонтування в імперську систему є тодішня Києво-Могилянська академія. Цей навчальний заклад тривалий час був поза конкуренцією у підвладних Московії володіннях та зробив колосальний внесок у поширення знань з Києва до своєї нової метрополії. У ній вчився та викладав Феофан Прокопович, який став провідним ідеологом при дворі Петра І. Йому, між іншим, належить ідея перейменування Московського царства на Російську імперію та закріплення за цією державою історичного «бренду» Русі, який спочатку стосувався саме земель навколо Києва.
У 1784 році в Києво-Могилянській академії наказують читати лекції російською «с соблюдением выговора, который соблюдается в Великороссии». Того ж року Синод звелів митрополиту Київському і Галицькому Самуїлу в усіх церквах проводити служби «голосом, властивим російському наріччю». У 1817 році Академія була взагалі закрита.
Староакадемічний або Мазепин корпус – навчальна споруда Києво-Могилянської Академії від початку 18 століття
Староакадемічний або Мазепин корпус – навчальна споруда Києво-Могилянської Академії від початку XVIII століття
фото з відкритих джерел
У XIX столітті імперія активно заохочувала асиміляцію українців, примножуючи за рахунок їх демографічного та інтелектуального ресурсу титульну російську націю.
Темпи русифікації в ті часи гальмувало те, що основна маса українців були селянами, на життя та свідомість яких держава мала обмежений вплив. До такого простолюду російські вищі класи відчували ще й зверхність. Князь Долгорукий, володимирський губернатор, писав у своїх записках про відвідання України в 1810 році: «Хохла трудно было бы отделить от Негра во всех отношениях: один преет около сахару, другой около хлеба. Дай Бог здоровья и тем, и другим».
Соціально близьких українців, російська знать сприймала як етнічно споріднених із собою «малоросів». Вони так само служили імперії та вростали в загальноросійську культуру, часом зберігаючи ностальгійну прив’язаність до «малої батьківщини».
Та всупереч планам Петербурга, незаймана ідентичність неотесаних селян та ностальгійно-романтичні переживання малоросів з вищих класів зустрілися і дали старт потужному національному відродженню українства, яке набуло культурницьких, а згодом і політичних форм. Відчуваючи небезпеку, імперія почала таврувати свідомих українців «мазепинцями» та всіляко їх переслідувати.
Історик Кирило Галушко з цього приводу зазначає: «національний рух українців, найбільшої за кількістю після етнічних росіян групи імперії, безпосередньо загрожував цілісності російської нації. Це стало причиною особливо жорстокого переслідування діяльності українців в галузі мови та культури».
Галушко вважає, що російська ідентичність закладалася у боротьбі з українством: «переконаність у необхідності асиміляції українців мала фундаментальне значення для самого образу росії та росіян у часі та просторі».
Звісно, шанси в протистоянні, де з одного боку система освіти, привілеїв, і весь адміністративний апарат імперії, а з іншого – лише голий ентузіазм нечисельних народних просвітників, не були рівними. Чимало з лідерів українства потрапили під маховик репресій. Наприклад, Тарас Шевченко, якого не раз арештовували та карали засланням.
Ще не маючи змоги охопити своїми впливами українське село, русифікація почалася з міст. Поступово вони ставали інородними острівцями посеред селянського моря, в якому в ті часи проживала переважна більшість українців. Змусити українського селянина заговорити російською взялися імперська школа та армія, а також вакансії у містах, які потребували багато робочої сили.
Після смерті Миколи І в 1855 році та програної Російською імперією Кримської війни (1853-1856) почалася певна лібералізація. Новими надіями на свободу було мотивоване і польське повстання 1863-го, і чергова хвиля українського відродження. В уявленні імперців ці рухи були безпосередньо пов’язані між собою. Реакцією Петербурга став Валуєвський циркуляр, який забороняв публікацію українською мовою релігійних, навчальних і освітніх книг.
Історія появи цього акту відображає дух часу. Як розповідає науковець Григорій Самойленко, восени 1860 року письменник Пилип Морачевський з Ніжина завершив переклад Євангелія українською мовою і надіслав його до російської Академії наук, щоб отримати дозвіл цензури на публікацію. Проте в 1863-му з Києва прийшов донос на ім’я князя Долгорукова, в якому зазначалося, що у друкуванні Євангелія українською дуже зацікавлені «українофіли», які «к этому крепкому камню… пристроят обособление языка, потом жизни, потом национальности… Мы считаем излишним доказывать, что перевод Слова Божия на жалкое малорусское наречие есть затея политическая».
Пилип Морачевський
Пилип Морачевський
Справу про переклад доручили вирішувати міністру внутрішніх справ Валуєву та обер-прокурору Синоду Ахметову. 8 липня 1863 року вийшов той самий секретний циркуляр з широко відомою нині фразою: «малороссийского языка не было, нет и никогда быть не может».
Парадоксальним чином мовою, «якої немає», дозволили випуск художніх творів «принадлежащих к области изящной литературы». А починався циркуляр словами (тут в перекладі): «Давно вже точаться суперечки у нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури. Приводом до цих суперечок є твори деяких письменників, які відрізнялися більш-менш прикметним талантом або своєю оригінальністю».
Якщо в 1862 році в Російській імперії вийшло 40 українських книг, то впродовж 1863-го лише 15, а в наступні роки – лише кілька книг.
Окремо циркуляр забороняв друк підручників. Про те, наскільки важливу роль національна інтелігенція відводила освіті, свідчить той факт, що Тарас Шевченко ще до Валуєвського циркуляра видав власним коштом український буквар для недільних шкіл. Його надрукували великим на той час накладом у 10 тис. примірників. Гроші Шевченко збирав особисто, як сказали б тепер «за донати», розігравши в лотерею свій портрет. І хоч підручник пройшов формальну цензуру, митрополит Арсеній, якому активісти надіслали 6 тис. примірників «Букваря» в Київ, розпорядився знищити наклад після консультації з урядом.
У 1862 році Валуєв заборонив недільні школи, а деяких українських освітян арештували і вислали до Сибіру.
Вже в наступне десятиліття, у зв’язку з появою впливових проукраїнських організацій «Громади» та Південно-Західного відділення Російського імператорського географічного товариства, на сторінках тогочасної преси спалахнула гостра полеміка з прихильниками проєкту «єдиної та неподільної Росії».
Це призвело до появи 30 травня 1876 року Емського указу імператора Олександра II. Назва акту походить від місця його підписання: в німецькому місті Емс. Указ забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволених цензурою художніх творів.
Особлива увага знову приділялася системі освіти. Викладачів, які співчували українській справі, наказано виселяти вглиб росії.
Наведемо кілька витягів з Емського указу мовою оригіналу:
– «Усилить надзор со стороны местного учебного начальства, чтобы не допускать в первоначальных училищах преподавания каких бы то ни было предметов на малорусском наречии.
– Обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей в учебных округах Харьковском, Киевском и Одесском, потребовав от попечителей сих округов именного списка преподавателей с отметкою о благонадежности каждого по отношению к украинофильским тенденциям и отмеченных неблагонадежными или сомнительными перевести в великорусские губернии, заменив уроженцами этих последних».
–« ...Не терпеть в учебных заведениях лиц с неблагонадежным образом мыслей, не только между преподавателями, но и между учащимися».
– «Признавалось бы полезным принять за общее правило, чтобы в учебные заведения округов Харьковского, Киевского и Одесского назначать преподавателей преимущественно великоруссов, а малоруссов распределить по учебным заведениям С.-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов».
Заборонявся також і театр:
«Воспретить равномерно всякие на том же наречии сценические представления, тексты к нотам и публичные чтения (как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций)».
Наслідком указу також стала ліквідація Південно-Західного відділення географічного товариства та закриття двомовної газети «Громади» «Київський телеграф».
Валуєвський циркуляр та Емський указ фактично втратили чинність лише внаслідок революції 1905 року. Проте надалі книги, газети й журнали заборонялися вже за їхній зміст.
Знову розпочалося видання української преси, але щодо неї цензура була особливо суворою. Так, наприкінці 1905-го заборонили першу на теренах Російської імперії україномовну газету «Хлібороб», яка виходила в Лубнах, на Полтавщині. У 1906 році заборонено газети «Вільна Україна» в Петербурзі, «Добра порада» і «Запоріжжя» в Катеринославі (нині місто Дніпро), «Народна справа» в Одесі, «Слобожанщина» в Харкові.
За місяць – з грудня 1905-го по січень 1906-го – лише в Києві було порушено 74 карні справи проти редакторів місцевих газет. Типовим звинуваченням на адресу українських газет була «пропаганда сепаратизму». Під час Першої світової війни (1914-1918) у Російській імперії випуск книг українською мовою знову опинився під забороною.
Що стосується театру, то його заборона Емським указом переглядається вже в 1881 році, коли дозволять грати п’єси українською або польською, але лише якщо перед цим та сама вистава йде російською. Заборони і репресії завдали значної шкоди природному розвитку української нації в Російській імперії. На противагу цьому, на українських землях під пануванням Австро-Угорщини (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття), де такого переслідування українства державною владою не було, місцеве населення на початку ХХ століття досягло високого рівня національної свідомості. Галичина навіть заслужила звання «Українського П’ємонту» (аналогія з регіоном, з якого почалося національне об’єднання Італії.) І справа була зовсім не в тому, що, як вважають у кремлі, якісь антиросійські сили зумисно виховували у галичан русофобію. Просто під владою Відня українці розвивалися більш вільно і органічно, ніж в умовах постійного асиміляційного тиску імперії Романових.
Радянський терор
Попри всі перешкоди, які Петербург чинив розвитку української нації, вона не просто вистояла, але й знайшла в собі потенціал для державотворення.
Після падіння імперії, українці заснували власну представницьку організацію – Центральну Раду, яка згодом стала парламентом проголошеної в листопаді 1917 року Української Народної Республіки (УНР). Якщо українці пішли шляхом демократичного, республіканського розвитку, то в Росії перемогли екстремісти-більшовики. Як і їх царські попередники, вони кинули свої сили на завоювання та втримання під контролем України. У лютому 1918 року в ході першої українсько-більшовицької війни червоні загони вперше захопили Київ. Окупанти негайно розпочали кривавий терор. Киян розстрілювали навіть за виявлені при обшуку особисті документи, видані українською владою.
Уявлення про настрій більшовиків передають слова Михайла Муравйова, який і керував штурмом столиці: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах і церквах... бив, нікому не даючи пощади! …Ми могли зупинити гнів помсти, проте ми не робили цього, тому що наше гасло – бути нещадними!». Після кількох років кровопролитної боротьби більшовикам все ж вдалося остаточно захопити більшу частину України та знищити УНР. Поразка і втрата державності стала передвісником майбутніх катастроф українців.
Чимало видатних діячів культури загинули від рук окупантів та чекістів ще під час боротьби за незалежність. Як приклад можна згадати композитора Миколу Леонтовича, автора композиції «Щедрик», яка стала згодом всесвітньо відомою на Заході під назвою Carol of the Bells. Чекістська куля вбила генія у січні 1921 року. Значна частина української інтелігенції та меценатів культури були змушені залишити рідну землю, рятуючись від класового та національного терору. Радянська влада була не лише набагато жорстокішою за царську, а ще й набагато підступнішою. Більшовики швидко збагнули, що втримати Україну, заперечуючи її право на існування (як це робили їх конкуренти російські білогвардійці), неможливо. Відтак вони почали підігрувати українським національним почуттям і користуватися ними для здобуття підтримки та влади.
Ціною нового закріпачення України для комуністів стало декларативне визнання національної самобутності її народу та його права на державність у формі «соціалістичної радянської республіки». Тож Ленін не створив України, як вважає путін. Більшовики усвідомили силу національного руху і пішли з ним на компроміс.
Яскравим феноменом 1920-х років була радянська «українізація», яка позначилася великим піднесенням літератури, театру, живопису та інших сфер культури. Які були її причини? По-перше, як вже було зазначено, більшовики пішли на компроміс для утримання влади. Тепер цю владу належало зміцнити, приспавши пильність антиімперських сил. Мімікруючи під українську, влада більшовиків поступово ставала дедалі більш тотальною. По-друге, окупанти України були змушені продовжувати конкурувати за вплив на маси з національними силами, які опинилися в сусідніх країнах, або в еміграції. Тавруючи тризуб і синьо-жовтий прапор, комуністи намагалися водночас довести, що вони ще більші українські патріоти, ніж емігранти.
Плакат «Товаришам українцям», 1920 рік. Підпис: «Тільки братський союз радянської України з радянською Росією визволить робітників та селян від всесвітніх грабіжників та ворогів куркулів, капіталістів та гетьманів»
Плакат «Товаришам українцям», 1920 рік. Підпис: «Тільки братський союз радянської України з радянською Росією
визволить робітників та селян від всесвітніх грабіжників та ворогів куркулів, капіталістів та гетьманів»
Ці спроби не були марними. Короткий період національного відродження в УСРР став магнітом для вигнанців з-за кордону. І вони повірили в радянську Україну, почали повертатися. Тут якраз проявилася та сама більшовицька підступність. Зібравши українців, і давши їм поринути у вир творчого піднесення, тоталітарна держава розпочала терор. Ця коротка доба пізніше отримала влучну назву «Розстріляне відродження». У 1937 році в урочищі Сандармох в Карелії були страчені 265 в’язнів Соловецького табору, більшість яких уособлювали еліту тодішньої України: політики, вчені, письменники, митці, священники, селяни. І це лише один з епізодів Великого терору проти українців.
Серед вбитих був, зокрема, письменник Антін Крушельницький, колишній міністр освіти УНР. У травні 1934 року він, як і сотні інших, повірив у радянську Україну та повернувся з Польщі до СРСР. Проте вже у жовтні разом з усією родиною був заарештований. Антін Крушельницький разом зі своїми синами, вчителем Богданом та викладачем Остапом Крушельницькими, розстріляні 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Дочка Володимира, лікарка і публіцистка, етапована з Соловків і вбита через місяць після братів і батька. А трьома роками раніше ще два сини Крушельницького, 29-річний Іван, художник і поет, та 25-річний Тарас, письменник і перекладач, – були розстріляні чекістами в підвалах Жовтневого палацу в Києві.
Долю родини пізніше описала онука Крушельницького Лариса в книзі «Рубали ліс». Її саму шестирічною вивезли до Курська, але родичі змогли врешті-решт повернути її до Львова.
Родина Антіна Крушельницького (сидить праворуч), початок 1930-х років. Всі чоловіки з цього фото були страчені
Родина Антіна Крушельницького (сидить праворуч), початок 1930-х років. Всі чоловіки з цього фото були страчені
Уявлення про масштаби сталінського терору та «розстріляного відродження» дають підрахунки Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції). Так, у 1930 році в СРСР друкувалися 259 українських письменників, а після 1938 року – лише 36 з них, тобто 14%. 223 письменники «зникли». З них, за даними організації, 192 були розстріляні чи заслані в табори з можливим подальшим розстрілом чи загибеллю, 16 зникли безвісти, вісім вчинили самогубство. Для інших авторів у СРСР діяла заборона на публікацію своїх творів. Ще частина діячів культури пристосувалася та підлаштувалася під обслуговування партії більшовиків.
Голодомор в 1932-33 роках став злочином і трагедією вселенського масштабу. Через штучно створений голод загинули 3,9 млн українців, здебільшого селян – хранителів народної культури, яких колись так і не змогла перетворити на росіян імперія Романових. Вже після Другої світової війни продовжувалася русифікація школи, преси, книговидання, театру, телебачення. Українська культура ставала фольклорним експонатом в радянському музеї «дружби народів». Як все в СРСР, ця дружба була удаваною, нещирою.
Тим часом тривали і природні для суспільства процеси урбанізації – переїзд людей з сіл у міста. Тепер міста вже не були маленькими острівцями, як століття тому. Вони стали домівкою для більшості радянських українців. Але в містах майже скрізь панувала російська мова, а українська сприймалася агресивно-зневажливо. В Україну переїжджали росіяни та представники інших народів СРСР – особливо багато відразу після Другої світової, коли відновлення спустошеної республіки дуже потребувало робочих рук. Так посилювалася русифікація. У сфері діловодства, виробництва, освіти українська мова поступово ставала рудиментом. У 1958 році батькам учнів дозволили відмовлятися від її вивчення в школі. Чимало й справді вирішили не марнувати дорогоцінний час на уроки соціально непрестижної мови, яка здавалася вимираючим пережитком минулого. Часто діти україномовних батьків вже спілкувалися у сім’ях російською.
Не припинявся і терор. Нова масштабна хвиля арештів опозиційної української інтелігенції відбулася у 1972-му. Затриманих залякували розстрілом, тортурами, каральною медициною, завданням шкоди рідним. Багатьох запроторили у табори. Маховик репресій зачепив і поета Василя Стуса, який після повторного заслання помер в тюрмі 1985 року. 
У 1974-му партія проголосила створення «нової історичної спільноти» – радянського народу. Здавалося, ще трохи і мрія російських імперців здійсниться: українці остаточно асимілюються та стануть росіянами. Та все ж, як і за царських часів, українська мова та культура вижили. Радянський Союз розпався, а українці відновили свою державність. За роки, що минули відтоді, ми пересвідчилися, що гарантії збереження ідентичності та перспективи культурного поступу найкраще забезпечує своя незалежна держава. Пересвідчився в цьому і кремль, який спочатку розраховував контролювати Україну через так званий «єдиний культурний простір». Із роками цей спільний простір постійно звужувався, а контроль над смаками та уподобаннями українців послаблювався. Без адміністративного насадження імперська культура в Україні стрімко втрачала свої позиції. Тому росія взялася за старе. По тому, як загарбники намагаються зачистити все українське на тимчасово окупованих територіях, стає зрозумілим, яке майбутнє в кремлі приготували для всієї України. Та зоряна доба імперій вже безповоротно минула. І ми не дамо повернути себе назад у «пропащий час».
Підготувала Рина ТЕНІНА

28.06.2023    

Увага! Використання публікацій ВД «Кур'єр» у спільнотах соцмереж та ЗМІ без зазначення автора и назви видання ЗАБОРОНЕНО!


Поділитися новиною

Слідкуйте за новинами у інформаційних пабліках "Курьера недели": Телеграм-канал Фейсбук группа


*Залишити коментарі можуть зареєстровані користувачі Facebook.

-->
Угору