Забрали все. Навіть море і смак винограду. Інтерв’ю з істориком про депортацію кримських татар

– З документів НКВС складається враження, що радянська каральна система все нібито передбачила і прорахувала. Зокрема скільки потрібно буде вантажівок, пального, вагонів для депортації і продовольства на час, коли кримські татари під конвоєм долатимуть шлях з Криму до Середньої Азії – Узбекистану, Таджикистану, Казахстану. У паперах вказувалося, що на кожного депортованого давали продовольчу пайку, але насправді кримські татари не отримували цей набір у достатній кількості. Люди гинули від спраги, відсутності медичної допомоги. Вагони, в які запроторювали кримців, не були передбачені для такого тривалого і складного переїзду у понад 3 тисячі кілометрів. До речі, перші 7 ешелонів із кримськими татарами прибули до Узбекистану лише 1 червня 1944 року. "Енкаведисти" навіть не вважали за потрібне порахувати і вказати точну кількість людей, які загинули під час самої депортації. По суті було депортовано 191 тисячу, а вони заявили, що від хвороб загинула одна тисячна – тобто 191 особа. За підрахунками українського історика Сергія Громенка, внаслідок надсмертності при здійсненні депортації загинули 320 осіб. Але ми не оперуємо достатнім корпусом документів, бо більшість із них зберігаються в рф. Визначення загального числа жертв депортації потребує спеціального дослідження. Самі кримські татари, перебуваючи на засланні, почали збирати докази і спогади про втрати серед кримськотатарського народу в перші роки перебування на спецпоселенні. За підрахунками кримських татар і активістів кримськотатарського національного руху, який уже сформувався в Середній Азії після хрущовської відлиги, у перші роки загинули близько 46% тих, хто був депортований. А експерти Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України підрахували, що на спецпоселенні загинуло 49, 2 тисячі кримських татар. Але визначення реальних масштабів смертності можливе лише після вивчення архівів Узбекистану, Казахстану та рф, доступ до яких навряд чи буде у найближчі часи. За браком чистої води, гігієни, відсутності медичної допомоги, серед депортованих почала поширюватися малярія, дизентерія, жовта лихоманка. Кримські татари потрапили у погані умови попри те, що на рівні компартії ЦК Узбекистану вирішили, що слід допомогти, розселити, надати кошти, щоб кримські татари збудували житло. Але це все було лише на папері. Забезпечити кримських татар житлом в Узбекистані частково вдалося лише в 1947 році. Життя ускладнював незвичний клімат, постійний брак харчів, заборона на переміщення за межі спецпоселення, виснажлива фізична праця не за фахом. Матеріальна "допомога", яка передбачалась кримцям (присадибні ділянки, будівельні матеріали, грошова позичка) не була співмірною з катастрофічними втратами кримськотатарського народу внаслідок депортації.Самі кримські татари, перебуваючи на засланні, почали збирати докази і спогади про втрати серед кримськотатарського народу в перші роки перебування на спецпоселенні.

– Злочин радянської влади призвів до руйнування традиційного укладу життя кримських татар. Якщо в Криму вони займалися садівництвом, вирощуванням тютюну і виноградарством, то їх відправили в Марійську АРСР на лісозаготівлю. 

Багатьох виселили до Узбекистану, Таджикистану, де їх кинули на копальні у Самаркандській області, спрямували на будівництво Фархадської ГЕС. Влада переймалася поліпшенням умов проживання чи працевлаштуванням депортованих тільки за документами. 

Щомісячний продовольчий пайок у спецпоселеннях складався з 8 кілограмів 200 грамів борошна і 2 кілограмів крупи. Денна норма на одну людину – близько 280 грамів борошна, але це видавали тільки працездатним. Звісно, цього не вистачало. 

Додайте примус до кардинальної зміни традиційних господарських занять, зміну кліматичних умов, важкі умови праці. У перші роки режиму спецпоселень багато кримських татар загинуло.

У Марійській АРСР місцева влада, щоб хоч якось не сприяти надсмертності кримських татар, почала роздавати земельні наділи для ведення городу. Тому смертність в Марійській АРСР була значно нижчою, ніж в Узбекистані. Але ця історія потребує роботи з російськими та узбецькими архівами, тому що навіть до 2014 року в українських архівах було мало інформації. 

– У засланні серед кримських татар почалося формування "екзильної ідеології". Навіть в умовах спецпоселень вони берегли колективну пам‘ять про своє минуле, життя в Криму. Старше покоління передавало це знання своїм дітям в тих самих повсякденних практиках, через звичаї, ритуали. 

– У кримських татар конфіскували майно. Забирали будинки, худобу, птицю, культурні надбання, старовинні пам’ятки. Відомості, подані Раді Безпеки ООН в 1973 році, свідчать про те, що кримськотатарський народ втратив 25 млн книг, підручників і посібників, фонди бібліотек сотні кримськотатарських шкіл та клубів. 

Радянська влада знищила і ті поодинокі мечеті, які були відкриті в період німецької окупації. В Радянському Союзі релігія не віталася, тому релігійна традиція, весільні обряди могли залишатися хіба що у сім’ях. 

У Криму радянська влада зруйнувала національну систему освіти, вилучила кримськотатарську топоніміку – назви міст, річок, селищ – щоб у Криму нічого не нагадувало про кримських татар. Наприклад, село Улу-Узень назвали "Генеральським", Коктебель переназвали як "Планёрское". 

Утім, старше покоління сформувало для молодих поколінь казковий образ втраченої Батьківщини. У них забрали все, навіть смак винограду чи персиків, але старші люди попри заборону радянської влади берегли пам’ять про культуру, природу, море, кораблі з вітрилами. І молодь поповнила ряди татарського національного руху за повернення на Батьківщину в 50-80-х роках. 

– Кримськотатарський національний рух боровся за повернення на свою історичну Батьківщину. Його перші кроки спостерігаються вже з 1940 років – це було нестримне прагнення зберегти власну самобутність, мову, культуру і багатовікові традиції. У другій половині 40-х років кримські татари масово тікали з місць поселення, вдавались до порушень режиму функціонування спецпоселення. 

За радянським "законодавством" втікачів карали каторжними роботами й позбавленням волі до 20 років, а тих, хто допомагає чи переховує – до 5 років. 

Сплеск активності кримськотатарського руху ми спостерігаємо з політичною відлигою кінця 50-60-х років у часи Хрущова. Кримські татари почали збирати десятки тисяч підписів з проханнями про репатріацію, які підписували колишні військові, члени компартії, ветерани. 

Влітку 1956 року почали створюватися представницькі делегації від кримських татар, які домагалися прийому від керівництва ЦК КПРС. Вони їздили до Москви, Узбекистану, щоб домогтися зустрічі, вручити документ, просити вирішення кримськотатарського питання. Але влада почала переслідувати активістів. 

Молодь була в той час налаштована більш рішуче. Вона закликала до активніших форм протесту, створювала підпільні організації, зокрема в Узбекистані.

– У їхній єдності. За плечима у них самовіддана боротьба за повернення на Батьківщину в часи Радянського Союзу. Це групування дозволить їм втриматися в Криму, боротися проти політичних репресій, наближати перемогу і деокупацію Криму – тепер уже від російських окупантів.
Підготувала Рина ТЕНІНА