Яків Гандзюк - генерал, який загинув за Україну

- Ви помилилися, адже ми - українці, - відкинув пропозицію генерал Гандзюк. - Нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами.

Про генерала-прапороносця ця розповідь, котрий не чув слова Олеся Гончара, але мужньо ступив у безсмертя:

- Україно, твій день гряде! Сама історія запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?
Яків Григорович Гандзюк народився 21 березня 1873 р. у старовинному селі Багринівцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер Вінницький район Вінницької області) у сім’ї відставного бомбардира (артилериста), який походив із нащадкових дворян, котрі дворянство своє, з різних причин, втратили. Окрім Якова, у заможній селянській родині Григорія Романовича Гандзюка виростали три сини: Созон, згодом як член Державної Думи він послідовно захищав інтереси трудового селянства, Іван, котрий став парафіяльним священником, Петро та дочка Антоніна. Працьовитою була сім’я. Ще на зламі ХІХ-ХХ століть спільним коштом Гандзюки поставили першу в Багринівцях цегляну хату. До науки Яків тягнувся змалку. Спочатку він закінчив п’ять класів Вінницького реального училища, випускники якого мали змогу вступати в інститути та здобувати вищу технічну освіту. Утім, погляди на майбутнє змінилися. На військову службу юнак пішов добровольцем, вступивши 5 листопада 1891 р. рядовим у 47-й піхотний Український полк, що стояв у містечку “Кримські казарми” у Вінниці. До армії вступив він “на правах вільновизначеного 2-го разряду”.  Що це значило? У російській Імператорській армії так називали рекрутів, які вступали до війська добровільно на два роки, маючи освіту: шість класів гімназії або реального училища, два курси духовної семінарії, вчительські інститути, комерційні училища, середні технічні училища. За багаторічною традицією, були то діти однодворців, котрі прагнули повернути родині право відновити колись втрачене дворянство. Отже, у злиднях Яків нидіти не бажав, бо мав юнацькі амбіції. Разом із тим, у військовій кар’єрі ініціативний юнак крокував від самих низів: у жовтні 1892 р. він став єфрейтором, у грудні його підвищили до молодшого унтер-офіцера. Хотілося, звичайно, більшого... А значить, належало вчитися, й у вересні 1893 р. Яків Гандзюк вступив до Одеського піхотного юнкерського училища, яке з відзнакою (за 2-м розрядом) закінчив у 1895 р. та отримав звання підпрапорщика. Молодого офіцера у серпні т.р. направили до 61-го піхотного Володимирського полку, де 24 грудня 1896-го він став підпоручиком. Від 5 лютого 1901 р. до 3 червня 1903 р. молодший офіцер служив ад'ютантом 1-го батальйону. У тихому житті прапороносці не народжуються, і далі доля повела українця на схід. Коли спалахнула Російсько-японська війна, 27 квітня 1904 р. він опинився у 6-й Східно-Сибірській стрілецькій дивізії, де у званні поручника три дні (тимчасово) командував 11-ю ротою 6-ого Східно-Сибірського стрілецького полку, а в листопаді виконував обов’язки завідувача господарства 3-го батальйону.
У листопаді-грудні 1904 р. Яків Гандзюк брав участь у битві за містечко Люйшунь (旅顺), відоме як Порт-Артур, провінція Ліонін. Обороною стратегічного порту, до речі, п’ять місяців успішно командував генерал-лейтенант українського походження Роман Кондратенко (1857-1904), котрий під час артилерійського форту №2 2 (15) грудня 1904 р. героїчно загинув. Без полководця такого рівня, як командувач 7-ї Східно-Сибірської бригади, царські війська здали Порт-Артур за два тижні. За російськими джерелами, у битві за Порт-Артур загинуло до 1500 японців, а ось за японськими - Країна висхідного сонця втратила тільки 29 солдат убитими та 233 пораненими. Кому вірити - ви самі знаєте. Хоча обидві сторони кивають головою у бік... китайців. Мовляв, у ніч на 22 листопада 1894 р., коли почався перший штурм містечка Люйшунь, ще ті “захисники” накивали п’ятами зі своїх позицій, залишивши японцям 57 великокаліберних і 163 малокаліберних гармат. Від 18 грудня 1904 р. Якова Гандзюка прикомандирували до 12-го піхотного Великолуцького полку, де на передових Мукденських позиціях він командував 15-ою ротою. Наступного дня українець брав участь у бою авангарду російських військ за село Ламатунь, 23 грудня - бився під селищем Південна Кудяза, що на правому березі річки Хуньхе, а 3 січня 1905 р. відійшов на північ від Сінмітіну. Як командувач 1-ю ротою 12-25 лютого 1905 р. молодший офіцер брав участь у найбільш кривавій за всю Російсько-японську війну битві під Мукденом, що точилася на фронті загальною довжиною до 150 км. З обох сторін у бойових діях брали участь 610 тисяч солдатів; загинуло 164 тис. вояків; іншими словами, до Першої світової війни це була найбільша битва ХХ століття. Так ось, за мужність та особистий героїзм командування нагородило нашого земляка орденом Св.Анни IV ступеня із написом “За хоробрість” на ефесі холодної зброї, а 12 березня підвищило у званні до штабс-капітана. За що комроти нагородили? За “видатну відвагу і розпорядність, виявлені 25 лютого 1905 р. біля сіл Санканцзи і Вазиє під час виходу з оточення крізь ворожі позиції із прапором полку в руках”. 5 травня 1905 р. Якова Гандзюка вшанували орденом Св. Станіслава ІІІ ступеня з мечами та бантом, а 26 серпня 1905 р. призначили наглядачем пересувного шпиталю №25. Тому буквально через три дні наш земляк передав свою роту іншому офіцеру. 23 січня 1906 р. українця перевели в 12-й піхотний Великолуцький полк, де призначили командувати 4-ою ротою. Наприкінці лютого т.р. він залишив Маньчжурію і 11 березня прибув на нове місце служби. У квітні-серпні дочасно командував 1-ю ротою, 30 серпня 1906-го був призначений молодшим офіцером роти. У 1908 р. наказом офіцера відправили до 177-го піхотного Ізборського полку, де той почергово командував різними ротами. Талановитих офіцерів у царській армії начальство старалося просувати по службі. Тож у березні 1909 р. нашого земляка відкомандирували на пів року у Двінськ - на окружні штабс-капітанські стрілецькі курси, що спеціалізувалися на підготовці... контррозвідників. Ось чому від листопада 1909 р. до кінця лютого 1910 р. він служив начальником полкової розвідки. Водночас кадрове питання в Імперії залишалося одним із найболючіших. 28 лютого 1910 р. Якову Гандзюку віддали у командування 8-у роту, у середині квітня затвердили на посаді ротного командира, а в листопаді - повернули на позицію... командира розвідроти. Він скрізь був потрібним, бо демонстрував виняткові особисті якості. Наприклад, у лютому 1911 р. на стрільбах із револьвера офіцера відзначили Імператорським призом, бо українець набрав суму квадратів, що дорівнювала 12-ти. І тоді справдилася перша юнацька мрія... Найвищим указом Урядового Сенату №1800 від 4 червня 1911 р. Якову Григоровичу Гандзюку разом із родиною було надано дворянський титул Російської імперії з правом його передачі нащадкам. Власною кров’ю та особистою відвагою він повернув родину у привілейований стан, втрачений дідами. Та чи це була мрія всього життя, коли з 20 листопада по 4 грудня 1911 р. його відрядили до Санкт-Петербурга на Георгіївське свято? Навряд чи... За мирних часів кар’єра просувалася мляво. Бойового офіцера-розвідника перевели до 180-го піхотного Віндавського полку, розквартированого в Саранську Пензенської губернії. У 18 червня 1912 р. наш земляк отримав звання капітана. Затим він командував 4-ою ротою запасних нижніх чинів, які проходили навчальні збори, стояв на посаді смотрителя пересувного госпіталю №25, очолював нестройову роту. Так тривало доти, доки 24 лютого 1914 р. він не отримав погони підполковника і не відбув у 147-й піхотний Самарський полк, дислокований в Оранієнбаумі.
Затим розпочалася Перша світова війна, і на ратній ниві все ходором заходило. 12 серпня 1914 р. на чолі 2-го батальйону Яків Гандзюк виступив у полковий похід. Бої за укріплене село Скакув, наступ на Лисник-Дужі із подальшим нічним боєм, битва за Радомишль, зачистка території на правому березі р.Сян, переправа через сам Сян, протистояння біля села Майдан-Збідневський тощо. Звернімо увагу на важливі факти крупним планом, де розкривається талант і відвага українського військовика. Ось, будь ласка, такий приклад... Командуючи батальйоном, що штурмував р.Віслу біля фольварку (хутора) Кемпа-Пьотровінська, 12 жовтня 1914 р. Яків Гандзюк здійснив розвідку місцевості, а потім вибив з окопів та укріплених позицій супротивника, який залишив 50 убитих та 89 полонених нижніх чинів та одного офіцера. Не спиняючись, 15 жовтня він, вихопивши шаблю, особисто водив в атаку бойову частину полку при нічній атаці біля села Павловиці, а до ранку 16-го опанував висоти, що на захід від населеного пункту. За це 12 січня 1915 р. нашого земляка було нагороджено Георгіївською зброєю. Власне, подібні відзнаки можна було сипати й за інші операції, а саме: оборону правого берега Вісли на відтинку Юзефов-Аннополь, бої під час форсування Вісли поблизу фольварків Петровіна та Свенцехов, наступи на села Павловіце, Воля-Павловська, Веселувка, Дорошка, Сулев. Це притому що 15 жовтня 1914 р. у бою під Павловіце Якова Гандзюка було контужено та покалічено шрапнеллю. Призначений 12 березня 1915 р. командиром 1-го батальйону 147-го Самарського полку бойову роботу він виконував справно. 1 квітня т.р. біля села Козьова (нині - Стрийський район Львівської області) комбата було поранено кулею (навиліт) у ліву руку, ушкоджено суглоб безіменного пальця, травмовано праву ногу. Тим часом він вів бійців уперед, і царські ордени за українцем ледь встигали: Св. Станіслава ІІ ступеня з мечами - 8 вересня 1915; Св. Володимира IV ступеня з мечами та бантом - 26 жовтня 1915 р., Св. Володимира ІІІ ступеня - 26 січня 1916 р., бронзова медаль “Militaria” із профілем юної Мінерви від президента Французької Республіки Раймона Пуанкаре - 20 листопада 1915 р. Про якісь із них він чув, про якісь - ні. Бо 26 червня 1915 р. у бою біля села Жуків (тепер - Бережанський район Тернопільської області) комбата знову контузило, цього разу - вибухом снаряду. Якби у царської Росії було менше пихи і більше кмітливості, цей українець міг би стати національним героєм, символом, що як повітря потрібні будь-якій зморшкуватій імперії. Але в такому разі потрібні не так бойові подвиги, як тямущі співці. Чи маю я підстави таке стверджувати? Якщо скористатися скупими архівними матеріалами, можна дізнатися: у 1915 р. на Карпатській ділянці фронту міцної статури комбат Гандзюк героїчно стримував австрійців, які намагалися форсували річку Стрипу (Бучач). Коли закінчилися снаряди, поранений підполковник першим вискочив із окопу та командирським голосом повів за собою Самарський полк у... штикову контратаку. І ворог... не витримав, побіг! Іншим разом, коли російські війська штурмували висоту Маківка (висота 958) в Галичині, саме наш земляк підняв дивізію (!!!), що вагалася, видобув із піхов шаблю і першим кинувся на окопи австро-угорців, перестрибуючи одну за одною три лінії укріпленої оборони... 5 грудня 1915 р. за бойові заслуги, а не за вислугою років, нашого земляка підвищили до полковника, деякий час він командував 146-м піхотним Царицинським полком, а 11 січня 1916-го прийняв командування 91-им піхотним Двінським полком. Далі у послужному списку були вісім місяців нескінченних боїв - поблизу сіл Козівка, Ходачків, Великий, Циганка, Морянка, Шибалин, Більшівці, Свистільники. Назви мало про що говорять, але за ними - героїка військових буднів. 22 вересня 1916 р. біля села Жолнувка полковник Гандзюк зазнав контузії від вибуху важкого снаряда, але вже 3 грудня т.р. повернувся у полк і до 14 квітня 1917 р. тримав позиції біля села Тростянець (нині - Стрийський район Львівської області).
Звісно, царат давно хитався, а Імператорська армія розуміла важливість заохочення старших офіцерів до вірності хирлявій владі. Як знак найвищої військової пошани, 14-21 липня 1916 р. Якова Гандзюка відрядили на засідання... Георгіївської Думи 9-ї армії, а на відзнаку мужності у діях проти ворога оголосили найвище благовоління - від 14 грудня 1916 р. дарували право публічно носити... нашивки, встановлені для поранених, контужених чи отруєних газами. 17 квітня 1917 р. його призначили бригадним командиром 23-ї піхотної дивізії, а 6 червня 1917 р. підвищили до генерал-майора, поставивши командувачем 104-ї піхотної дивізії. Зверніть увагу, Тимчасовий уряд навіть порушив статут, бо надав чин генерала офіцеру без належної освіти в академії Генштабу, а за багаторічну мужність, талант полководця, бойові перемоги, дев’ять поранень і чотири контузії. Справді, йому не раз дорікали, що він ризикує життям. На це одного разу Яків Григорович відповів: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити “ва-банк” своє життя, інакше переможцем вийде твій противник». Тут слід навести кілька важливих зауваг. За 26 років бездоганної служби у царській армії генерал, з одного боку, ні покарань, ні стягнень по службі не мав, але з іншого, - не нажив жодної нерухомості. Бо тільки служив, служив, служив, але кому? І того разу, як старший офіцер, вірний присязі, 4 липня 1917 р. Яків Гандзюк вирушив до нового місця служби. Та Україну накрила гігантська хвиля національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Так, останні півстоліття він воював проти Японії, Австро-Угорщини та Німеччини, тепер належало розпочати битву за Батьківщину. Тут починається розділ про формування національної регулярної армії. Наприкінці 1917 р. Якова Гандзюка призначили командиром 1-го Українського корпусу, що налічував 60 тисяч бійців, хоча згідно з офіційним атестатом №321 від 15 січня 1918 р., значився командувач... лише начальником 1-ї Української пішої козацької дивізії. Далі випливає, на жаль, доволі сумна історія. У червні 1917 р. Яків Гандзюк у званні генерал-майора очолив 104-ту піхотну дивізію 34-го армійського корпусу під командуванням знаного земляка, блискучого царського генерал-лейтенанта Павла Скоропадського (1873-1945; див. тут і тут).
Якими Скоропадський бачив своїх підлеглих, а головне, чи знав він чітко, на кого зі старших офіцерів можна покластися, - про це читаємо у “Спогадах. Кінець 1917-грудень 1918” (1995, Філадельфія) Гетьмана у версії 2.0: «Тут я наочно побачив, що є собою революційна дисципліна: довелося розіслати весь штаб, аби хоч якось упорядкувати той рух, що загрожував щохвилини перейти в катастрофу - через можливість у такому середовищі паніки від будь-якої дрібниці. 10-го (липня 1917 р. - О.Р.) вранці ми були вже у Хмелівці, за ніч туди перебралися. У цьому бою в мене перебули дивізій сім чи вісім, але більшість із них битися не хотіли, інші ж робили вигляд, що б’ються, але за першого ж невеличкого натиску відступали. Моя 104-та дивізія, на чолі із доблесним генералом Гандзюком, билася, тобто більшість полків гарно поводилися, особливо - 4-й полк. Під кінець бою обидва начальники дивізії, генерал Ольшевський 153-ї дивізії і Гандзюк 104-ї дивізії, були важко поранені, особливо - останній. Я гадав, що він загинув, але міцна його натура й цього разу витримала. Після страхітливої контузії вже через два місяці він став на чолі дивізії. Це був справжній герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов із війни дієздатним, але в січні 1918 року бідного Гандзюка було вбито більшовиками». Продовжу цитувати свідчення очевидців. Спогади “Генерал Я.Г.Гандзюк” менш масштабовані, у часописі “Військова бувальщина” (№78, 1966) їх залишив особистий ад’ютант гетьмана Скоропадського, полковник Василь Кочубей (1892-1971): «Величезного зросту, кремезний, із випещеною бородою а ля генерал Скобелєв, з правильними рисами обличчя, на якому, з одного боку, відбивалася залізна воля та величезна енергія, з іншого, глибока душевна доброта, - таким побачив я вперше цього велетня, справжнього богатиря із старовинних билин. Коли я з ним познайомився, йому (Гандзюку. - 0.Р.) минав 42-й рік. Однак важко було дати більше 35-36 років». І - далі: «Перш за все він був надзвичайно суворий і вимогливий до себе, мав величезну скромність, і жодного натяку на кар’єризм, а до того ж був ще в усіх відношеннях кришталево чесною людиною і цілком чужим будь-якому інтриганству. З іншого боку, мав він тверду, рішучу вдачу, залізну волю і виняткову здатність впливати на людей, вміючи підкоряти їх своїй волі. Всі ці особисті якості в їхній сукупності робили його відмінним начальником, улюбленцем як товаришів по службі, так і підлеглих. Його роль у житті полку стала поступово домінуючою». Ще повніше прояснімо тодішню ситуацію у війську. Саме за безпосередньої участі генерал-майора Гандзюка почалася українізація 104-ї піхотної дивізії, що доволі швидко перетворилася на 1-у Українську дивізію у складі 1-го Українського корпусу під командуванням майбутнього очільника Української Держави, генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. Наголошу: Яків Гандзюк особисто відвів підрозділ до Проскурова, де заходився імператорську дивізію... українізувати.
Поіменно назвемо старшин-патріотів... Начальником штабу 1-го Українського корпусу став колишній начальник штабу 34-го армійського корпусу, генерал Яків Сафонов (1877-1918). 1-ою дивізією командував генерал Яків Гандзюк, начальником булави (помічником) у нього став неперевершений військовий стратег, підполковник Микола Капустянський (1881-1969), у майбутньому - генерал-хорунжий армії УНР, один із засновників і визначний діяч ОУН. Ось як про останнього висловився старший ад’ютант штабу 4-ї дивізії Михайло Середа (1887-1939): «Ліпші операції, що були проведені 1-им Українським корпусом у боротьбі з більшовиками, склав підполковник Капустянський». Далі. 1-у дивізію 1-го Українського корпусу складали чотири полки: Київський імені Богдана Хмельницького, очолюваний полковником Маєвським; Стародубський імені гетьмана Скоропадського - полковником Дмитром Масалитинівим (1871-1924), Полтавський імені гетьмана Сагайдачного - полковником Наумом Никонівим (1873-1925), Чернігівський імені гетьмана Полуботка - полковником Гнатом Порохівським (1888-1949). Підбиваючи підсумок, зазначу: загалом же 1-ий Український корпус на той час був єдиним боєздатним формуванням, яке реально могло протистояти московсько-більшовицькій агресії. Решта – або лише створювалися, або були занадто дрібними підрозділами. Прекрасно, що до створення регулярної української армії долучилися професійні військовики, котрі мали безцінний бойовий досвід участі у різних кампаніях, враховуючи і Першу світову війну. Разом із тим, в українську політику прийшли здебільшого аматори з їхнім ідеалістичним прожектерством. Перший склад керівництва Української Народної Республіки, а саме Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра та інші – спиралися на поширену в національній інтелігенції думку, мовляв, соціалізм є панацеєю від соціального гноблення та всебічно визволить українців від національних утисків. Годі й говорити, коли марксистськими рефлексіями були позначені філософські роздуми Лесі Українки. У листі до Михайла Павлика від 7 червня 1899 р. поетка писала: «Мені шкода молодих соціал-демократів русинів, коли їх з’їсть Польща, але зовсім з’їсти соціал-демократію руську вона не може, сей напрямок таки прокинеться, згодом вільний від решток національно-духовної неволі, від якої ще не визволився Яросевич і товариші (Роман Яросевич та інші оголосили себе українськими соціал-демократами. - О.Р.), се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього. Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене публіцистичного талану), то звернула б як найсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, тобто як мають, наприклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситись межи собою».
Ба більше. У статті “Замітки з приводу статті “Політика і етика” (1903) Квітка Ломикамінь писала те, що освічений загал хотів тоді читати: «Соціалізм - це наслідок важкого й довгого шляху еволюції роду людського, він забезпечить справжню соціальну та національну свободу, справжню демократію. Його доведеться створювати копіткою і впертою наполегливою працею визволеного народу. Але він не виключає своїх проблем боротьби, без якої немає розвитку». На горе нам, першою у незалежній Україні владу прийняла соціал-демократія, і почалося... Коли у грудні 1917 р. Павло Скоропадський подав у відставку, Яків Гандзюк обійняв посаду командира 1-го Українського корпусу. По всій лінії фронту Проскурів-Шепетівка-Коростень-Київ, Жмеринка-Козятин підрозділи під його орудою атакували, знищували та роззброювали більшовицькі загони. Канадський дослідник українського походження Віктор Роєнко стверджує: "Під командуванням Якова Гандзюка частини 1-го Українського корпусу затримали більшовицький наступ на Київ з півдня. Два полки 1-ї дивізії міцно тримали в своїх руках Шепетівку, Рівне та Здолбунів. 2-га дивізія, спираючись на залізницю Жмеринка-Козятин, роззброїла цілий 2-ий гвардійський корпус у складі двох дивізій піхоти та дивізії кінноти, що був під командуванням відомої більшовички Євгенії Бош, який через Жмеринку прямував на Київ. У листопаді-грудні 1917 р. під безпосереднім командуванням Якова Гандзюка 1-а дивізія у складі частин 1-го Українського корпусу завдала червоним значних втрат під Старокостянтиновом, Жмеринкою, Бердичевом, а 34-й Вітебський полк взагалі роззброїла. Втім ситуація на російсько-українському фронті була складною. Двома колонами, із заходу та північного сходу, на Київ сунула Робітничо-Селянська Червона Армія, яку всередині України підтримували місцеві колабораціоністи більшовицького ґатунку. Існував план узяти нашу столицю в кліщі. Питання життя і смерті молодої країни було відкритим. Якщо на південно-західному напрямку у грудні 1917-го чотири полки 1-го Українського корпусу Якова Гандзюка шаткували червонопузих, наче капусту, то за якихось три місяці, у березні 1918 р., під Крутами на Чернігівщині у героїчної молоді, студентів і кадетів, вже не було жодних шансів зупинити орду. У ті доленосні місяці від Центральної Ради УНР вимагалося одне - вчасно і вдумливо здійснювати військово-політичне керівництво українською регулярною армією. У цілому особливих підстав для паніки не було. Частини 1-го Українського корпусу давали гідну відсіч наступові численних більшовицьких частин на столицю, але український уряд зненацька залишив Київ".
Складемо калейдоскоп подій в особисту трагедію генерала Гандзюка. Напередодні захоплення Києва більшовиками мовчання генерального секретаря військових справ УНР Миколи Порша (1879-1944), котрий керівництво обороною УНР від підрозділів РСЧА поклав на начальника 1-ї Сердюцької дивізії, полковника Юрія Капкана, бо чомусь покладався на... самооборону містян, а не на регулярну армію, стало нестерпним і змусило командувача корпусу генерала Якова Гандзюка, у заметіль, особисто виїхати 27 січня (9 лютого) 1918 р. із Білої Церкви до української столиці, щоб отримати подальші вказівки від Центральної Ради. Через півтора місяці, 19 березня 1918 р., на похованні сорока Героїв Крут Президент УНР скаже біля Центральної Ради – пафосно, латиною: “Dulce et decorum pro patria mori!” (“Солодко і гарно вмерти за отчизну”). Хоча, на мою думку, саме він разом із іншим гуманітарієм-“побратимом”, головою першого національного уряду – Генерального секретаріату Української Центральної Ради, куртуазним письменником Володимиром Винниченком (1880-1951; див. тут і тут), котрий рішуче виступав супроти мілітаризму, за розпуск збройних сил та створення міліції замість регулярного українського війська, - відіграли важливу роль у втраті Україною незалежності. Не промови надалі виголошувати та універсали УНР підписувати державникам належало, а мали б обидва нести карну відповідальність за смерть крутян, “жертв урядової легковажності”. Це за недолугими наказами Володимира Винниченка в Києві напередодні більшовицької навали було розпущено полк сердюків (читай: гвардійський елітний підрозділ), відправлено у відставку особливого коменданта Києва Івана Омеляновича-Павленка (1881-1962). Це його злочинні накази змусили військовиків замерзати у холодних вагонах під Києвом, спрямували полуботківців маршем, на загибель до… Румунії, а також піти з посади Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюру (1879-1926), звинувативши його особисто у створенні конфлікту з... Радою Народних Комісарів Росії. Саме свідомий розвал української регулярної армії став політичною причиною кривавої трагедії під Крутами. Чого українські гуманітарії М.Грушевський, В.Винниченко та інші страхалися? Ще влітку 1917 р. Мала рада УЦР в особі “енциклопедистів-республіканців” занепокоїлася зрослою популярністю аристократа-землевласника, “диктатора-цезаря” Павла Скоропадського, котрий заходився розбудовувати регулярні збройні сили України. “Ґвалт, власні, ледь не приватні, збройні сили!” Відтоді командувачу Вільного козацтва чинили всілякі перешкоди, гальмували постачання озброєнь, обмундирування, харчового забезпечення. Замість створювати регулярну армію України Мала рада УЦР та Павло Петрович тягли на себе військо, наче політичну ковдру. Програв, звісно, генерал... 29 грудня 1917 р. (11 січня 1918 р.) через незгоду з політичним курсом УНР П.П.Скоропадського «пішли» у відставку, а командувачем 1-го Українського корпусу тимчасово призначили генерала Гандзюка, приставивши до вищого офіцера наглядачем комісара від Центральної Ради, політично слухняного прапорщика 153-ої дивізії Йосипа Біденка (1884-?), - до речі, майбутнього члена Директорії УНР. У політичному протистоянні філологів із військовиком програла Україна, бо за політичним вовтузінням не тільки не виборола автономію, а за пів року втратила й натяк на суверенітет, опинившись під іноземною окупацією....
Перед революційною інквізицією у подобі балтійської матросні 27 січня (9 лютого) 1918 р. Яків Гандзюк виглядав як особистість Українського Відродження. Умів він не лише шаблею махати, генерал володів п’ятьма мовами, багато читав, вільний час насичував лекціями для українських вояків, вечорами з танцями, концертами, аматорськими спектаклями, і все це гамузом називав “вечорницями”... Знаного військовика, учасника Російсько-японської та Першої світової воєн, дев’ять разів пораненого, чотири рази контуженого та сім разів нагородженого орденами Російської імперії, творця регулярних національних підрозділів впізнали здалеку - через гінкий зріст - понад два метри (!!!) - та пишну, розчесану на два боки густу бороду. Як титан, генерал Гандзюк звернувся до двох товаришів, поставлених на розстріл: «Благати про пощаду цих мерзотників принизливо. Єдине побажання усім нам - помремо героями!»  Затим він попрощався з кожним і гордо викликав вогонь на себе: «Як командувач Першого Українського корпусу виходжу на розстріл першим!». І червоні повели полонених українських старшин на схил до конов’язі, під стіну Олексіївського військового інженерного училища. Помітивши, що багатодітний батько Яків Сафонов занепав духом, Яків Григорович підтримав побратима: «Не раз ми з тобою дивилися смерті у вічі, помремо ж мужньо, як і належить воїнам!». Висота прапора залежить не від довжини ратища, а від хоробрості прапороносця. Начальник булави, військовий стратег, а згодом - начальник штабу 1-ї дивізії 1-го Українського корпусу генерал Микола Капустянський згодом пригадував: «І стали вони на розстріл поруч так спокійно, ніби приймали парад від своїх козаків». Такої сили духу вороги не чекали, тож балтійські матроси заметушились і наказали бранцям повернутися спиною. Це зовсім обурило генерала Гандзюка: «Що? Совість не дозволяє дивитися нам в очі!». Слова, що пролунали, були його останніми. Після залпу гвинтівок троє українських лицарів упали... Та й після розстрілу нездоланний велетень Яків Гандзюк не помер, - і тоді генерала взялася добивати матросня. Пізніше на його тілі нарахували 12 (!!!) багнетних поранень. А ось легко поранений полковник Гаєвський вижив і, скориставшись ранніми сутінками, втік яром. Саме від нього стали відомими подробиці героїчної історії, яка трапилася 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Києві.
...Влітку 1918 р., за часів Української Держави Павла Скоропадського, дружини страчених генералів за допомогою полковника Олександра Гаєвського знайшли братську могилу й упізнали тіла чоловіків. За сприяння гетьмана Скоропадського, котрий прекрасно знав і цінував Якова Гандзюка та Якова Сафонова, обох полеглих лицарів із належними військовими почестями під дубовим хрестом перепоховали на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря, а Мала рада Міністрів Української Держави 27 червня 1918 р. ухвалила видати вдовам Гандзюка і Сафонова грошову допомогу в розмірі піврічного утримання їхніх чоловіків. Ясна річ, у 1920-х рр. хрест над могилою генерала-прапороносця більшовики зрубали, а могилу зрівняли із землею. За сприяння американських нащадків Якова Гандзюка, історика-краєзнавця Людмили Проценко та киянки Антоніни Арсентьєвої після 1991 р. надгробок відновили, вкарбувавши на пам'ятнику схрещені шаблі і напис: “Немає більше тієї любові, якщо хтось покладе душу свою за друзів своїх”. Із ним назавжди залишилася вільна Україна, яку генерал Гандзюк так і не побачив, і... власна родина. Першим (і єдиним) шлюбом він одружився з Вірою Чудиновою, дочкою полтавського дворянина, філолога за фахом, редактора і письменника за покликанням, дійсного статського радника Олександра Миколайовича Чудинова (1843-1908). Подружжя мало єдиного сина - Георгія (1910-1988). Про подальшу долю членів сім’ї розстріляного українського полководця відомо небагато. Про єдиного нащадка українського героя я дізнався таке. Ще за часів Української Революції 1917-1921 рр. батько відправив Георгія з матір’ю до Одеси, звідки під час відступу білогвардійців потрапили до Німеччини. До 1941 р. жили вони у Празі, де син військовика здобув юридичну освіту. Про це можна прочитати у мемуарах “Спогади, листи, документи” (2019) російського правника Бориса Меньшагіна. По Другій світовій війні, у 1950 р., Віра Олександрівна із Георгієм емігрували до США. Їхні нащадки - добре знана у штаті Каліфорнія родина, яка не забуває про малу батьківщину. Проживають Гандзюки і в Багринівцях (один із них - Созон Іванович, син репресованого Івана Созоновича Гандзюка; 1903-1930) й у Вінниці (Степан Федорович Гандзюк, справжній ентузіаст-краєзнавець, який прагне відродити із забуття добре ім’я славного прадіда). Не дарма ж кажуть: «Прапор почуттів - любов, прапор діяльності - служіння Батьківщині».
Підготувала Рина ТЕНІНА