Битва за Київ: українська доблесть та грубі помилки росії врятували столицю

Град шрапніли від безпілотників-камікадзе розірвав намет, в якому спали українські прикордонники, які перебували на чергуванні поблизу пункту перетину кордону з білоруссю, за три години їзди на північ від столиці України.

Віктор Дерев'янко прокинувся від болю, що обпалює, його тіло горіло. Кров текла з його руки, коли він намагався витерти обличчя. Шматок металу пройшов через його руку і живіт і проник у серцевий м'яз. Про це пише Washington Post.
"Я не міг зорієнтуватися", - сказав Дерев'янко, заступник командира підрозділу. «Тільки на третьому вибуху мені вдалося впасти з ліжка та спробувати знайти хоч якесь укриття, бо вибухи не припинялися».
Це було близько 4:15 ранку 24 лютого.
За кілька годин до цього Дерев'янко та інші українські захисники відпускали жарти з приводу того, що президент Байден вкотре попередив про російське вторгнення. Тепер вони стали першою його метою.
За кілька хвилин російські ракети почали вилітати з пускових установок. Вони обрушилися на українські системи ППО, радарні батареї, склади боєприпасів, аеродроми та бази, наповнивши ранок звуками війни.
Майже міністр внутрішніх справ України Денис Монастирський прокинувся від дзвінка свого мобільного телефону. В останні дні він відчував приплив полегшення щоразу, коли відкривав очі від ранкового світла, розуміючи, що настання нового дня означає, що росія не вторглася. На цей раз було ще темно. Начальник прикордонної служби України був на лінії та повідомив йому, що його підрозділи борються з росіянами у трьох північно-східних областях країни.
Це не було обмежене вторгнення, ізольоване від сходу країни, на який чекали багато високопосадовців.
Монастирський повісив слухавку та набрав номер президента Володимира Зеленського.
"Почалося", - сказав Монастирський українському лідеру.
"Що саме?" спитав Зеленський.
«Зважаючи на те, що атаки ведуться в різних місцях одночасно, це воно», - сказав він, повідомивши Зеленському, що це схоже на повномасштабне вторгнення, яке насувається на Київ.
«У перші хвилини вони завдали страшних ударів по нашій протиповітряній обороні, страшних ударів по наших військах загалом. … Там були 20-метрові вирви, таких, яких ніхто в житті не бачив», - згадував пізніше Монастирський.
За словами Монастирського, на той момент перед усіма постало питання: «Як далеко може зайти ворог?».
Якби росіяни змогли захопити владу в Україні або хоча б змусити уряд у паніці втекти, оборона країни швидко розсипалася б. Москва могла б встановити маріонетковий уряд. Таким був план Кремля.
Натомість те, що відбувалося у Києві та навколо нього у наступні 36 днів, стало найбільшим провалом росії за всю 22-річну історію правління президента росії володимира путіна. Його напад на Україну миттєво перебудував архітектуру безпеки Європи проти Москви та ізолював його країну настільки, як не було з часів холодної війни. На подив усього світу, наступ на українську столицю закінчиться принизливим відступом, який оголить глибокі системні проблеми в російській армії, на будівництво якої він витратив мільярди.
Незважаючи на недоліки, які розкриються у російському військовому плануванні, результат битви за Київ був далеко не визначений. Ця розповідь про те, як українські війська захищали та врятували свою столицю, ґрунтується на інтерв'ю з більш ніж 100 людьми - від Зеленського та його радників до українських воєначальників, добровольців-ополченців, а також високопоставлених американських та європейських політичних та військових чиновників.
Реконструкція подій показує, що навіть коли політичне керівництво України применшувало можливість повномасштабного вторгнення, українські військові зробили важливі кроки, щоб протистояти початковому нападу росії. Командири вивели особовий склад та техніку з баз, незважаючи на те, що у багатьох випадках вони самі сумнівалися в тому, що на них чекає.
Українські війська не мали достатньої кількості зброї, боєприпасів та засобів зв'язку. Але що вони мали, то це величезну волю до боротьби, яка мала поширитися не лише на українських солдатів, а й на простих цивільних осіб і, що найважливіше, на самого президента.
Захисники також використовували переваги місцевості навколо столиці - густі ліси, вузькі дороги, звивисті річки, які сприяли їхній партизанській тактиці, а також погодні умови, які не сприяли заморозкам, які відтаювали землю і ставили в глухий кут російську техніку. Зокрема, річка Ірпінь, водна дорога, що позначала лінію оборони на західній околиці Києва, допомагала захистити столицю, коли українські сили спускали воду з гребель, щоб затопити її береги.
Бійці за порятунок Києва також отримали велику вигоду від ключових прорахунків Кремля, який привів у дію план вторгнення до Києва, заснований на невірних припущеннях про стійкість українських військових, твердість адміністрації Зеленського та рішучість українського народу чинити опір. У результаті росіяни не захопили жодної території у межах Києва, застрягши на кілька тижнів на периферії столиці перед відступом.
Коли почалася війна, путін перебував у Москві з відривом близько 475 миль. Сидячи за дерев'яним столом у чорному костюмі та бордовій краватці, він виступив по телебаченню, щоб оголосити про те, що він назвав «спеціальною операцією» щодо «демілітаризації та денацифікації» України. У Москви не залишилося «ніякої іншої можливості захистити Росію, окрім тієї, яку ми будемо змушені використовувати сьогодні», — сказав путін.
Коли мова закінчилася, Києвом прокотився гул. Перша леді України Олена Зеленська сказала, що вона перекинулася у ліжку та виявила порожнє місце, де спав її чоловік. Вона встала і підійшла до нього, і побачила, що він одягнений у вугільно-сірий костюм та білу сорочку. Краватки не було.
"Що відбувається?" - спитала вона.
"Почалося", - відповів Зеленський. Він подивився на обличчя своїх дітей, 17 та 9 років, перш ніж піти до свого офісу. Зеленський сказав, що він не міг позбутися думки, що російські ракети летять «над моїми дітьми, над усіма нашими дітьми» - що неймовірна кількість українців ось-ось загине.
Вибір, який зробила Москва після місяців удаваної дипломатії, гри в жертву та брехні на міжнародній арені, був нижчим за всяку гідність, сказав Зеленський. Він був упевнений, що українці поділяють його гнів і що вони боротимуться.
Зеленський скликав нараду своїх головних радників. Вони вирішили, що частина кабінету міністрів, включаючи відповідальних за поліцію та оборону, залишиться у Києві, а решта переїде до Західної України. Чиновники з подивом спостерігали за тим, як камери спостереження на кордоні фіксують сотні російських танків та інших броньованих машин, які в'їжджають в Україну колонами, що нагадують настання часів Другої світової війни. З білорусі на півночі. Із росії на сході. Із Криму на півдні.
"Вся карта була червоною і вимагала уваги", - говорить Монастирський.
росіяни увійшли до небезпечної зони навколо непрацюючої Чорнобильської атомної електростанції, де начальник українського прикордонного сектору Віталій Яворський пізніше виявив докази того, що вони рили окопи в радіоактивному ґрунті та їли заражених оленів, яких вони підстрелили у довколишніх лісах.
Метою загарбників було проникнення та захоплення Києва, багатовікового мегаполісу, увінчаного золотими банями над Дніпром. Проголошений, за однією з версій, князем Олегом «Матерсю міст росіян», що путін часто використовував для підриву суверенітету України. путін характеризував росіян та українців як один народ, розділений радянськими вигадками та втручанням Заходу, обґрунтовуючи необхідність розв'язати війну, щоб переглянути історію.
Коли над Києвом настав ранок, Зеленський почав дзвонити телефоном, розмовляючи з президентом Байденом, прем'єр-міністром Великобританії Борисом Джонсоном та іншими лідерами з проханням про допомогу. За кілька годин він сів за стіл і записав відеозвернення до українського народу — мільйони людей, які вважали штурм Києва неможливим, а тепер прокидалися від вибухів і в шоці сідали у свої машини.
«Сьогодні я прошу вас, кожного з вас зберігати спокій. Якщо це можливо, будь ласка, залишайтеся вдома», - сказав Зеленський. "Ми працюємо. Армія працює. Працює весь сектор безпеки та оборони України». Він пообіцяв вийти в ефір пізніше протягом дня і залишатись на постійному зв'язку, запевнивши українців, що вони продовжуватимуть боротися. «Ми готові до всього. Ми переможемо будь-кого», - сказав він. "Слава Україні!"
В урядовому комплексі в центрі Києва голова адміністрації Зеленського Андрій Єрмак подивився на мобільний телефон, що задзвонив. То був Кремль.
За його словами, він спочатку не міг змусити себе взяти слухавку. Телефон задзвонив один раз, потім ще раз. Він відповів. Він почув хрипкий голос Дмитра Козака, заступника голови адміністрації Кремля, який народився в Україні, але вже давно увійшов до ближнього кола путіна. Козак сказав, що українцям настав час здаватися.
Єрмак вимочився на Козака і кинув слухавку.
Книголюб і задумливий генерал-полковник Олександр Сирський належить до того типу досвідчених військових, які розробляють плани на всі можливі випадки - навіть ті, які він вважає малоймовірними.
Уявлення про те, що Київ - де міські військові дії поставили б у глухий кут навіть найдосвідченіших військових - може стати головною первинною метою путіна, не лягало в голові у більшості представників української еліти, навіть у збройних силах.
«Подумати, що керівництво росії розв'яже таку зухвалу, широкомасштабну агресію, чесно кажучи, я навіть не міг собі цього уявити», - згадує Сирський, який воював з росією та її бойовиками на сході України і був призначений керувати обороною Києва незадовго до вторгнення. «Мені здавалося, що якщо активні бойові дії й розпочнуться, то, швидше за все, на Сході, довкола чи в межах кордонів Донецької та Луганської областей».
«Але ми - військові», - сказав Сирський, один із кількох високопосадовців українських військових, який докладно розповів про битву за Київ. «Тому, незалежно від того, у що я вірив чи не вірив, як це все виглядало, я все одно виконував усі необхідні дії».
Враховуючи розташування путінських військ вздовж кордонів України, Сирський визначив, що якщо росіяни нападуть на Київ, то їхні колони будуть просуватися уздовж двох або трьох основних автомагістралей, щоб, як вони передбачали, швидко обезголовити урядовий квартал у Києві. Кремлівський план бою припускав, що місто захищатимуть лише слабкі українські сили, які дезорієнтовані політичним хаосом, викликаним втечею Зеленського та його міністрів.
Для захисту міста Сирський організував два кільця військ, одне у зовнішніх передмістях та одне усередині столиці. Він хотів, щоб зовнішнє кільце знаходилося якнайдалі від внутрішнього, щоб захистити центр міста від обстрілів і утримати росіян від боїв на підступах до Києва.
Сирський розділив місто та околиці на сектори та призначив генералів із військових навчальних центрів керувати кожним із них, створивши чітку систему командування, якій підкорялися б усі українські військові підрозділи та служби безпеки. Тактичні рішення повинні були негайно прийматися офіцерами на місцях без необхідності консультуватися зі штабом.
Приблизно за тиждень до вторгнення українські військові перемістили усі командні пункти до ймовірних осей російського наступу. Сирський також наказав перекинути авіацію армії, включаючи гелікоптери та літаки, з основних баз, розмістивши їх далеко від очевидних цілей для авіаударів.
Однак, коли справа дійшла до танкової могутності, для оборони столиці була лише одна механізована бригада, 72-а, явно недостатня для такого великого міста. За словами Сирського, як вирішення проблеми він наказав усім навчальним військовим центрам створити спеціальні імпровізовані батальйони, а артилерійські системи, які зазвичай використовуються для навчання, перекинути в столичний регіон.
Деякі з цих систем були доставлені з навчального центру Дівички на південний схід від Києва, де кілька років тому Україна повернула на озброєння важкі радянські бойові самохідні гармати, відомі як 2S7 «Півонії». Гігантські артилерійські гармати вагою 46 тонн та 203-мм гаубицями, здатні стріляти снарядами вагою понад 240 фунтів на відстань понад 20 миль.
Сирський наказав своїм артилеристам зайняти оборонні позиції за межами міста, на північному сході та північному заході, в районах, які, ймовірно, зіткнуться з настанням росіян.
Цей єдиний крок, за словами мера Києва, колишнього чемпіона з боксу Віталія Кличка, виявився вирішальним, тому що в перші години війни росія завдала удару по базах, де зазвичай розміщувалися ці системи.
"Керівництво країни говорило, що війни не буде, але військові були в курсі", - сказав Кличко.
Українці переважно тримали свої приготування при собі. Високопоставлений представник оборонного відомства США заявив, що Вашингтон знає більше про плани росії щодо вторгнення, ніж про плани України з оборони, що підігріває сумніви щодо того, як поведеться Київ. Американські чиновники підозрювали, що українські військові побоюються ділитися військовими планами, тоді як політичне керівництво країни применшує ймовірність війни, сказав чиновник, виступаючи на умовах анонімності, щоб обговорити делікатне питання.
Міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що він був одним із тих керівників, які не вірили у можливість тотального нападу.
Європейські чиновники запевняли його, що вони не бачать такої загрози, як США та Великобританія. За оцінками розвідки України, росія також не мала достатньо сил, зібраних на кордоні, щоб захопити або окупувати місто розміром з Київ.
22 лютого Резніков розмовляв телефоном зі своїм колегою в білорусі Віктором Хреніним, який пообіцяв, що російські війська з білоруської території не вторгнуться - дав слово офіцера, сказав міністр оборони України.
"А він виявився брехуном", - додав Резніков.
Через два дні, після початку вторгнення, вони знову розмовляли. Рєзніков почув нервовий і неприємний голос на іншому кінці лінії. Білоруський міністр сказав, що повідомляє повідомлення від свого російського колеги Сергія Шойгу, згадує Резніков: Якщо Україна підпише акт про капітуляцію, то вторгнення припиниться.
Резніков сказав, що відповів: «Я готовий прийняти капітуляцію з російської сторони».
Російські гелікоптери промайнули низько над Дніпром, їхні лопаті розрізали вологе зимове повітря в улоговині річкової долини. Вони вилетіли з білорусі на південь, туди, де річка переходить у спокійну гладь, яку місцеві жителі називають морем, а потім попрямували до передмістя Гостомель, розташованого за 22 милі на північний захід від урядового кварталу України.
Ударні гелікоптери Ка-52 «Алігатор» у складі групи взяли на себе ініціативу та відкрили вогонь за своєю метою внизу - аеропорту Антонов, вантажному та випробувальному комплексу з великою злітно-посадковою смугою. Плацдармом для наступу путіна на Київ було обрано той самий аеропорт, який директор ЦРУ Вільям Дж. Бернс під час візиту до Києва 12 січня попередив українців, що росія спробує його захопити.
Віталій Руденко, командир бази національної гвардії, розташованої одразу за воротами аеропорту, здивовано подивився вгору. «До останнього моменту я не вірив. Можливо, я не хотів у це вірити», - сказав він.
У Києві військове керівництво України спустилося до укріпленого притулку. Помічники з оборонних комунікацій поспішали коридором у гонитві за генерал-лейтенантом Євгеном Мойсюком, офіцером №2 у збройних силах України, щоб запитати його, яке послання вони мають передати українцям, коли російські війська увійдуть до їхніх міст.
Мойсюк перервав ходьбу і обернувся.
«Скажіть усім: «Вбивайте окупантів», - сказав Мойсюк. «Вбивайте окупантів!»
Спочатку в Гостомелі почалися невдачі. Деякі із засобів протиповітряної оборони, які українці встановили навколо аеропорту, зазнали ударів ще до того, як росія направила туди свої військово-транспортні засоби. За словами Сирського, працівник аеродрому, чий син був завербований російською розвідкою, розкрив їхні позиції.
Найбільш боєздатний персонал бази було перекинуто кількома тижнями раніше у східну Луганську область України разом зі своїм спорядженням, внаслідок чого в аеропорту та на базі залишилося близько 300 солдатів, включаючи призовників, які відбували обов'язкову військову службу в Україні. Багато хто з них ніколи не бачив бойових дій.
Гелікоптери кружляли над аеропортом, як зграя стерв'ятників, пронизливо дзижчання на тлі похмурого неба, що вже почорніло від диму ракетних ударів.
«Вони відкривали вогонь по всьому, що було в межах досяжності, по всіх будівлях, по всіх людях, яких вони бачили такими, що пересуваються, незалежно від того, чи це були військові чи цивільні особи - їм було все одно. Вони просто стріляли скрізь, де виявляли рух», - сказав командир взводу національної гвардії, чиєю позивною за рацією - Малюк. Як і інші, він не назвав свого імені з міркувань безпеки.
Коли перші гелікоптери досягли злітно-посадкової смуги, Сергій Фалатюк, 25-річний національний гвардієць, підпер плечем зенітну установку «Голка», що залишилася з часів Радянського Союзу, глянув у приціл і випустив ракету.
Вона схибилася.
Фалатюк перезарядився, перевів приціл на інший російський гелікоптер і знову вистрілив, за словами Руденка. Ракета потрапила у вертоліт. Фалатюк закричав від захоплення.
Маленька перемога наелектризувала українські війська, підняла дух призовників Маля. "Насправді можна було збивати [їх], робити це", - подумав кожен, за словами Маля. «Бойовий дух бійців підвищився. Вони стали наполегливішими. Незалежно від того, чи були вони призовниками, чи бійцями».
За день до вторгнення кілька українських ППО були передислоковані, тому вони залишилися невиявленими росіянами і протягом кількох хвилин зробили контратаку, сказав Сирський. Російським пілотам довелося нелегко під шквальним вогнем ракет «земля-повітря» та зенітної артилерії, особливо після того, як прямим попаданням був збитий один із їхніх лідерів.
«Вони стріляли з усіх боків. При першій же атаці ми одразу втратили командира групи», - розповів капітан Іван Болдирєв, один із пілотів Ка-52, російський державний оборонний телеканал «Зірка». Болдирєву довелося здійснити аварійну посадку після того, як його вертоліт отримав пошкодження.
Десятки цивільних службовців по всьому аеропорту побігли до бомбосховища під кафетерієм. Інші ховалися будь-де, зокрема в каналізації.
«Люди… дивилися один на одного, розуміли, що відбувається, але не розуміли, чому», - сказав В'ячеслав Денисенко, один із співробітників «Антонова».
Зовні російські війська висадилися з транспортних гелікоптерів і перемістилися в прилеглий невеликий ліс та комплекс будівель аеропорту.
Українські солдати зазнавали постійного обстрілу. Опинившись у меншості на території аеропорту і зіткнувшись з елітними російськими підрозділами, які мають набагато більший досвід, бійці національної гвардії почали відчувати нестачу боєприпасів. "Я дав команду... відступати", - сказав Руденко.
Відхід був хаотичним. Руденко наказав підрозділам ППО та розвідникам йти, перестрибуючи через паркан. Гвардійці, що були досить близько до машин, застрибнули в них і помчали геть. Інші бігли пішки. Деякі гвардійці потрапили у полон до росіян.
Однак після відступу українські війська відкрили вогонь аеропортом із важкої артилерії, яку вони розмістили за периметром аеропорту, підірвавши злітно-посадкову смугу, щоб запобігти майбутнім посадкам. Крім того, пізно ввечері 24 лютого два українські бомбардувальники Су-24 пронеслися над аеропортом і розбомбили злітно-посадкову смугу, завдавши ще більших збитків.
Проте, росіяни мали свій плацдарм.
Український аналог голови Об'єднаного комітету начальників штабів генерал Валерій Залужний зателефонував полковнику Олександру Вдовиченко, командиру 72-ї механізованої бригади, єдиного такого підрозділу в Київській області та головної сили, яка захищає столицю.
"Ми повинні знову взяти Гостомель", - сказав Залужний.
«Пан головнокомандувач, за всієї поваги, я не маю достатніх сил, щоб взяти Гостомель», - згадує Вдовиченко.
"Ми повинні спробувати", - відповів Залужний.
Разом з елітними українськими підрозділами війська 72-ї бригади протягом кількох днів штурмували аеропорт, ведучи артилерійський обстріл та блокуючи російські сили, які намагалися виїхати з об'єкту. За словами українських чиновників, Москва планувала доставити важку техніку та додаткові війська на вантажних літаках Іл-76, щоб допомогти просуванню, але не змогла зробити це швидко.
"Те, що вони змогли штурмувати аеродром і взяти його під повний контроль протягом кількох годин, з одного боку, відіграло негативну роль для нас", - сказав Сирський. «Але з іншого боку, артилерійський вогонь по злітно-посадковій смузі та місцях висадки значно затримав висадку і зірвав план захоплення Києва, тому що ми зараз знаємо, що в принципі захоплення Києва противник виділяв максимум до трьох діб».
Однак пізніше, за словами Вдовиченко, росіяни змогли доставити підкріплення до Гостомелю за допомогою авіації.
У наступні дні російські сили, які вже були на землі, поширилися на сусідні передмістя Бучі та Ірпеня та на саме місто Гостомель, намагаючись намацати шлях до Києва. Але через тиждень після висадки десанту вони ще вели бої на вулицях Гостомеля. 40-мильна колона з вантажами, що прямувала до Гостомелю з білорусі, зупинилася на північ від Києва, оголивши проблеми росії з логістикою.
Одна 31-річна мешканка Гостомелю, Маша Маас, переховувалась у бункері скляного заводу в центрі міста, коли побачила трьох російських солдатів, які прибули 6 березня, після відступу українських військ.
Я запитала: Що нам робити? - Згадує вона. «Якщо ми зачинимо двері зсередини, вони можуть подумати, що тут хтось залишився, і зламати їх чи затопити хто знає? Якщо ми залишимо їх відкритими, вони можуть нас розстріляти. Загалом на вибір. Ми вирішили не зачиняти двері».
У першого російського солдата, що увійшов, було світле волосся і темні очі з величезними зіницями, згадує вона. «Чому ви дивитеся на мене, як на фашиста?» згадує Маас. «Я не фашист. Це ваші українські солдати фашисти», - сказав він.
До 7 березня росіяни зайняли більшу частину Гостомеля і використовували аеропорт як перевалочний пункт.
Залужний, вищий офіцер українських збройних сил знову поговорив з командиром 72-ї бригади і наказав йому утримувати узгоджену лінію на околицях Гостомелю і не дати росіянам наблизитися до столиці.
"Ні кроку назад", - сказав він.
Українці протягом кількох днів блокували просування російських військ шосе у бік Києва. Розчаровані, росіяни намагалися знайти інший шлях у місто. Їхня найкраща ідея - прорватися через ліс у селищі Мощун на околиці столиці.
Через кілька годин після початку вторгнення, глибоко під урядовим кварталом Києва, Зеленський дихав спертим повітрям бункера, збудованого за радянських часів і практично не зворушеного з того часу.
Голова Ради національної безпеки та оборони Олексій Данилов висловив президентові ситуацію. «Питання просте - всі наші партнери кажуть нам, що нам буде дуже важко, що у нас практично нульові шанси на успіх», - сказав Данилов.
"У перші дні ми не отримаємо великої підтримки, тому що вони дивитимуться на те, як ми зможемо захищати країну", - продовжив він. "Можливо, вони не хочуть, щоб значна частина зброї потрапила до рук росіян".
Данилов також зробив Зеленському персональне попередження. Є достовірна інформація у тому, що росіяни розробили план його вбивства чи захоплення. Як мінімум, Зеленський мав переконатися, що всі, хто перебуває поруч із нею зі зброєю, є перевіреними та лояльними людьми. Чи має він евакуюватися, додав Данилов, залежить від нього самого.
Щоб ухвалити це рішення, «ви маєте заглянути глибоко в душу», - сказав Данилов президенту, не давши рекомендації щодо того чи іншого варіанту. «Ставки надто високі».
Інші закликали Зеленського виїхати. За словами Олексія Арестовича, військового радника українського лідера, його президентська охорона порадила йому переїхати у безпечне місце за межами столиці, а згодом, можливо, на захід України.
"Ваш офіс - мішень", - попередив охоронець президента, за словами Арестовича, який також дав свою рекомендацію Зеленському покинути Київ. «По ньому будуть бити ракетами, атакуватимуть диверсанти».
Навіть у бункері було небезпечно. "Ходили розмови, що вони барикадували виходи та пускали газ", - сказав Арестович.
З Москви вже багато років виходили загрозливі попередження, але ця версія виглядає особливо збоченою.
Російські частини наближалися до Києва, щоб «звільнити» Україну від передбачуваних «нацистів», погрожуючи життю першого президента-єврея, можливо, як побоювалися його радники, за допомогою смертоносного газу.
Кремль мав підстави очікувати, що Зеленський може піти. Вісім років тому Віктор Янукович, український президент, підтримуваний Москвою, втік до росії після проєвропейського повстання в Києві.
Президент Афганістану Ашраф Гані, що підтримується США, втік з країни в 2021 році, коли таліби оточили Кабул. Російські лідери розглядали Зеленського, 44-річного колишнього актора комедійного жанру, як легковажну фігуру, яка зламається перед натиском танків.
Упродовж дня Арестович переконався, що українські військові не зможуть захистити столицю і сказав про це президенту. Люди, які розбиралися у військових питаннях, підходили до нього і казали: «Ми не втримаємо», - сказав Арестович.
Зрештою Зеленський спалахнув і сказав: «Це останній раз, коли я це чую», - згадує Арестович його слова. "Я не хочу більше це чути".
Зеленський сказав Данилову, щоб той перестав докучати йому постійними попередженнями про загрози його життю, і запитав голову Ради національної безпеки і оборони, чи має ще щось сказати - щось важливіше.
«Послухайте, я жива людина. Я не хочу вмирати, як і будь-яка інша людина», - сказав Зеленський. «Але я точно знаю, що якщо я думатиму про це, то я вже мертвий».
У перші години й дні він жив із постійним почуттям гострої напруги, його долоні покривалися потім, як у дитинстві, коли він складав іспити, сказав він. За його словами, Резнікова, міністра оборони, зрештою довелося б звернутися до психотерапевта, тому що він був настільки емоційно і фізично виснажений.
Зеленський також отримав заклики про необхідність збереження наступності уряду від американських та європейських чиновників, у деяких випадках із пропозиціями допомогти йому залишити столицю. Забезпечивши власну безпеку, міркували чиновники, він зможе запобігти вакууму влади.
Він бачив ситуацію прямо протилежним чином: якби він утік, то без бою поступився центром влади в Україні росіянам, і це призвело б до негайного краху уряду. Як би почувалися українські військові на передовій, якби президента не стало? Зеленський сказав, що річ не в тому, що він чіпляється за президентське крісло.
"Я не намагаюся утримати владу", - пояснив Зеленський західним чиновникам. «Якщо йдеться про те, щоб я пішов, і це зупинить кровопролиття, то я лише за. Я піду зараз. Я не для цього прийшов у політику, і я піду, коли ви скажете, якщо це зупинить війну».
Зеленський підозрює, що деякі з його іноземних співрозмовників просто хотіли, щоб конфлікт закінчився якнайшвидше, а його адміністрація фактично капітулювала перед Росією.
«З усіх, хто мені дзвонив, не було жодного, хто б вірив, що ми виживемо. Не тому, що вони не вірили в Україну, а через цю демонізацію лідера російської федерації - його владу, його філософію, те, як він рекламував міць російської армії. І тому [вони думали], за всієї поваги до українців: Вони не встоять, їх прикінчать за два-три дні, можливо, за п'ять, і тоді все закінчиться».
З перших годин його головним напрямом стало залучення підтримки, яка знадобиться Україні, щоб вижити - від українців, яким треба було чинити опір, а також від іноземних лідерів, яким потрібно було надіслати Києву зброю та підвищити ціну для росії.
В одному з відеозвернень до європейських лідерів він сказав: «Можливо це останній раз, коли ви бачите мене живим». Українські матері дивляться, як їхні діти вмирають у гонитві за європейськими цінностями, сказав він. Це змусило деяких європейських чиновників розплакатися.
Просвітницька активність Зеленського виявилася рівною мірою надихаючою та шокуючою. Хоч би як він звертався до лідерів тієї чи іншої країни, він також звертався до її народу, іноді публічно висловлюючи пряму правду на адресу їхніх урядів. Він закликав канцлера Німеччини Олафа Шольца "знести цю стіну" - цитата із заклику президента Рональда Рейгана прибрати Берлінську стіну - стверджуючи, що росія знову намагається розділити Європу. Він сказав німецьким політикам, що вони мають зробити все можливе, «щоб вам не було соромно за себе після цієї війни».
Єрмак, голова Офісу президента, розповів, що в наступні тижні він регулярно надсилав фотографії вбитих українських дітей та зруйнованих українських будинків на мобільні телефони чиновників по всьому світу, включаючи Джейка Саллівана, радника Білого дому з національної безпеки, Карен Донфрід, помічника держсекретаря у справах Європи і Євразії та членів Конгресу.
"Зізнаюся, це були страшні фотографії, які не давали мені спати ночами", - сказав Єрмак. «Дев'яносто відсотків людей, які їх отримали, відреагували, передзвонили і почали робити ще більше».
Українці різного віку, які ніколи не тримали в руках зброї, кинулися брати до рук зброю після того, як протягом кількох днів після вторгнення влада прийняла рішення роздавати зброю та озброювати потенційний партизанський опір. Українські військові лідери сприйняли це рішення з ентузіазмом, а пізніше заявили, що воно призвело до інцидентів із дружнім вогнем та заважало проведенню операцій їхніх військ.
Монастирський, міністр внутрішніх справ, назвав це «важливим фактором стримування» як для російських, так і для потенційних українських зрадників. Будь-який український мер, який думає про зраду нації, розумітиме, що 20 людей зі зброєю чекають зовні, сказав Монастирський, і що «він та його родина будуть першими».
Очевидна рішучість простих громадян наголосила, що Україна не може бути насильно ізольована від Європи так, як цього хоче Кремль, сказав Зеленський.
«Для російської федерації ми були як апендикс, який треба було видалити, але вони нічого не розуміли. Вони думали, що ми апендикс, а виявилося, що ми є серцем Європи», - сказав Зеленський. "І ми змусили це серце битися".
У ніч проти 25 лютого, коли в центрі Києва лунали постріли і поширювалися чутки про те, що чеченські бойовики йдуть вбивати його, Зеленський вийшов зі свого бункера на вулицю перед офісом президента, щоб показати на камеру, що він нікуди не збирається тікати.
За ним у приглушеному світлі ліхтарів стояли його прем'єр-міністр, голова його політичної партії, керівник його апарату та ще один високопосадовець. Прем'єр-міністр підняв свій телефон, щоб показати дату та час.
"Ми всі тут", - сказав Зеленський. «Наші війська тут. Громадянське суспільство тут. І ми тут. Ми захищаємо незалежність нашої країни. І продовжуватимемо це робити».
Оточене сосновим лісом, річкою та озером, з довоєнним населенням всього 1500 осіб, селище Мощун являло собою картину міського життя - суміш дач та місцевих жителів, які давно живуть у скромних котеджах.
Але коли 27 лютого капітан Роман Коваленко, командир роти 72-ї механізованої бригади, увійшов до селища з невеликою групою бійців, будинки горіли, мешканці бігли, рятуючись, а з неба падав літак.
За кілька хвилин командира взводу, який знаходився в одній з машин попереду Коваленка, було поранено в обличчя і вбито. Російські розвідники щойно увійшли до Мощуна. За кілька днів до початку війни у ​​селищі було мало захисників, за винятком жменьки українських ополченців, хоч він був стратегічним призом. Відразу за Мощуном знаходилася столиця .
Густі ліси, усіяні дотами часів Другої світової війни, та водний шлях давали українцям можливість використовувати природний ландшафт. Річка Ірпінь відділяла Гостомель від Мощуна, і росіяни насилу переправляли через неї людей і бойову техніку, зазнаючи атак нечисленних українських підрозділів та артилерійських ударів по понтонних мостах.
У центрі бойових дій знаходився Коваленко, який всього кілька тижнів раніше пішов стопами свого близнюка Дмитра і став командиром роти в 72-й бригаді. Протягом багатьох років 36-річні близнюки воювали на сході Донбасу. Тепер вони опинилися на околицях Києва — Роман на північному заході, а Дмитро на північному сході.
Обстріли та бої вздовж Ірпеня тривали кілька днів. Вранці 6 березня російські війська нарешті почали масово пробиватися через річку. Коваленко та його солдати контратакували, кидаючи гранати та ведучи вогонь із бойових машин піхоти у ближньому бою.
"Продовжуйте стріляти, без зупинки!", - наказав Коваленко.
Але коли в його солдатів закінчилися боєприпаси, він наказав їм відступати до центру селища, а російські солдати йшли за ними по п'ятах. Там Коваленко та його люди перегрупувалися з українським спецназом та іншими військами, які прибули - деякі з них були озброєні протитанковими ракетами Javelin, поставленими США, - і іноземними добровольцями.
Російські ракети "Град", артилерійський вогонь, мінометні снаряди, авіаудари, атаки безпілотників та обстріли з вертольотів обрушилися на їхні окопи. Російські засоби радіоперешкод перервали зв'язок та зробили українські безпілотники непрацездатними. Коваленко втратив зв'язок з рештою своєї роти, яка залишилася в селищі за шість миль на північ.
Українці продовжували битися, сказав Коваленко, не даючи росіянам прорватися через цей район. "Ти так вимотуєшся, що до ночі просто втрачаєш свідомість", - сказав Коваленко. «Тебе вже не хвилюють обстріли, все, що летить, тобі просто треба поспати годину-другу. Тобі все одно, мороз, сніг, дощ, бруд довкола тебе. Ви просто лягаєте».
«Багато хто не справлявся психологічно», - продовжує Коваленко. «Важко не зламатися. Іноді я сам ламався».
Коваленко намагався зв'язатися з артилерійськими підрозділами, щоб попросити їх відкрити вогонь і хоч на кілька хвилин припинити постійні російські обстріли.
Тоді бої по всьому київському фронту стали настільки інтенсивними, що протягом кількох днів українські війська навколо столиці ризикували залишитися без 152-мм артилерійських боєприпасів, за словами високопосадовців.
Сполучені Штати озброїли Україну портативною зброєю, такою як «Стінгери» та «Джавеліни», яка могла б використовуватися підпільним опором, припускаючи, що росіяни швидко здолають українців, за словами високопоставленого представника американського оборонного відомства. Обладнання та боєприпаси для артилерії були обмежені, що змусило США та їхніх союзників терміново поповнювати запаси для Києва.
11 березня росіяни увірвалися до Мощуна з усіх боків.
«Того дня я почував себе так, ніби мене вдарили молотком по голові щонайменше вісім разів, бо все падало прямо поряд з нами», - сказав Коваленко. «Більшість наших військовослужбовців отримали струс мозку. Багато хто потрапив під уламки. Все, що вони мали - авіація, артилерія, «Гради» - все це стріляло по наших окопах, щоб вибити нас звідти».
Українці ввели в селище танки та досвідченіших бійців, щоб відбити натиск. Коваленка було відправлено до шпиталю з травмою голови від вибухів, коли його бійці йшли. Сльози текли його обличчям, коли він дзвонив братові дорогою до Києва.
"Ми їх стримуємо", - сказав він. Він не міг повірити, що лишився живий.
На той час росіяни зіткнулися із запеклим опором українських військ та ополченців територіальної оборони у сусідньому місті Ірпінь та інших районах на захід від столиці. Не зумівши зламати оборону України там, росіяни вирішили зосередитися на просуванні Києва через Мощун.
Переглядаючи записи з безпілотників і тепловізорів, Сирський, генерал, котрий відповідав за оборону столиці, бачив на іншому березі Ірпеня низку російської техніки, збудованої в бойовий порядок. Мощун був готовий до прориву.
«Це був, напевно, найкритичніший момент, коли я подумав: «Ну що, невже це справді буде воно?«, - Згадує Сирський. «Бо взяття Мощуна означало вихід на Київ».
Частково проблему вирішили завдяки одній особливості річки Ірпінь, яка тече до греб